Єва
Я швидко крокувала темною вулицею, стискаючи ніж під полами плаща. Мітрас доволі безпечне місто, але все-таки навіть тут самотній жінці краще не гуляти ночами. Особливо вглибині вулиць.
Зупиняючись біля потрібних дверей, я з зусиллям постукала. Зараз же ніч, може він спить… Проте скільки б я не стукала ніхто відчиняти мені не збирався. Відпустивши ручку ножа, я витягнула з кишені кілька своїх відмичок. Замок легко піддався на мої махінації, тож я нарешті увійшла до квартири, зачиняючи за собою двері. Жодного світла, значить він спить. Я швидко дістала сірники та запалила один, щоби не скрутити собі вʼязи передчасно. Я намагалась рухатись швидко, щоб не палити усі сірники, але мене сильно гальмувала мала кількість освітлення і пошуки одної конкретної людини. І чого тільки я не додумалась взяти запальничку?
Заходячи до кухні, я випадково ногою перекинула якусь пляшку, що впала у ще більшу купу порожніх пляшок.
– Хто тут?!
– Твоє перше кохання, Фокуснику.
Почувся шурхіт, проте я нічого не бачила через сірник, який надто невчасно догорів. Наступний ніяк не хотів запалюватись, та з четвертого разу я таки його запалила, піднімаючи на рівень своїх очей. Лише цей сірник відділяв моє від його до неймовірності здивованого обличчя.
– Ти…
– Привіт.
Він дещо незграбно відвернувся та почав щось шукати на столі. В останні секунди горіння сірника він простягнув мені свічку, яку я встигла запалити. Від неї він запалив ще кілька свічок. Нарешті я могла розгледіти кімнату. Тут було не дуже чисто та охайно, але принаймні нічого не смерділо. Насправді я очікувала гіршого.
– Як ти мене знайшла?
– Ти знаєш лише дві Липи: маленька дівчинка, з якою ти жебракував і славетна підполковниця, яка потрапляє на кожну шпальту газети. Ніколи не допускав, що це одна й та сама людина?
Я дозволила собі сісти на диван та запалити сигарету від свічки, закурюючи.
– Це неможливо… Я гадав, ти померла.
Я теж так гадала. Не пощастило трохи.
– І ти помилився. А от ти справді помер. Марі щороку тебе поминає, навіть могилу твою зробила… Під яким імʼям ти зараз живеш?
– Дірк Рорж… Як Марі? Де вона зараз?
Я видихнула дим, роздумуючи з чого краще почати. Йому не можна до кінця довіряти, але він єдиний кому взагалі можна довіряти… Іноді так хочеться знову стати тою маленькою жебрачкою! Тоді я принаймні могла бути собою…
– Мені потрібна твоя допомога. Я ходила по компаніям перевізників в пошуках глухого та небалакучого кучера, мені порекомендували тебе. Я заплачу тобі впʼятеро більше, якщо завтра по обіді заїдеш за мною до Східного готелю, підкинеш до колонії, а звідти повезеш в Даупер, підігруючи в моєму спектаклі. І про Марі я тобі розповім, якщо погодишся. Почаклуєш трохи для мене?
Під моїм прижмуреним поглядом він позадкував, щоб спертись лівою рукою на стіл. Правою рукою він потер свою чорну щетину. Густе чорне волосся необережно спадало йому прямо в чорні очі, приховуючи їхнє сум’яття від мене. Свої обрубки пальців на правій руці він тепер ховав за пальчаткою. Так само як і я свої опіки.
– Сьогодні день смерті Анни…
– Памʼятаю. І бачу. – Я вказала цигаркою на купу пляшок, яку і перекинула. – Розумію, що обриваю твої чудові плани звинувачувати себе в стані алкогольного отруєння цілу добу, але мені допомога потрібна більше, аніж Анні твої пʼяні скиглення.
Фокусник хмикнув, ховаючи свою гостру посмішку за скаліченою долонею. Посмішка ніби та сама, та… погляд зовсім порожній. Цікаво, я теж так виглядаю?.. Або він мене зараз вижене за таку шпильку, або погодиться допомогти, погоджуючись з моїми словами… Раптом він відірвався від столу та підійшов до мене. Коли він заправив моє волосся за вухо лівою рукою, я вже знала, що буде далі й посміхнулась. От би поряд був Шавлій, який завжди дбайливо віддавав мені свою ковдру, на що Тінь постійно казилась; Марі знову б заснула в мене на колінах, поки Анна тихо наспівувала якусь дурну пісню; Суп гнівався б на нас, бо ми принесли мало їжі; Кішка стояла б на варті, нагострюючи ніж для Вишні. Це були жахливі, злиденні часи, але якою я тоді була щасливою! Мені було на кого покластись, було кого обійняти, було до кого притиснутись холодної ночі. А зараз?..
Він витягнув колоду карт, ніби знайшов її в мене за вухом, та ефектно розклав її віялом одним рухом так, щоб він сам бачив лише сорочки.
– Тягни одну і не показуй.
Я слухняно витягнула бубновий туз, як і понад пʼятнадцять років тому. Я завжди його обирала. Він знову склав колоду до купи сорочками вгору і розділив навпіл. Я, не дочікуючись його вказівки, поклала свою карту на одну з половин колоди. Він накрив мою карту другою колодою і трохи перемішав.
– Якщо я зараз дістану твою карту, то я відвезу тебе.
– А ти її точно дістанеш. – Адже так було завжди. На те він і Фокусник.
– Хто знає.
І знову він розвернув колоду у віяло сорочками догори. Уважно стежачи за його попередніми рухами, я змогла вирахувати де саме лежить мій туз. І саме його він витягнув.
– Ти могла принаймні удати, що подорослішала.
Я лише знизала плечима, гасячи цигарку об свою руку.
– Марі елітна повія в борделі “Солодка красуня”. Це як їхати з Каранесу до Стохеса. Звісно не робота мрії, але заробляє достатньо. Після того, як її вигнали з театру, це була єдина її можливість. Навідай її або хоча б листа напиши. Уяви якою щасливою вона буде.
Він підтис губи та гепнувся поряд на диван, тасуючи карти навмання.
– Якщо мій обман з іменами розкриється… Їй буде краще без мене.
– Якщо тобі подобається, що вона поливає квіти на твоїй могилі сльозами, то я нічого не змінюватиму. Удам, ніби мені все одно на її страждання.
– Чому її вигнали з театру? Вона ж була найкращою.
Я дозволила собі здивуватись. Невже я вгадала?
– То ти її бачив?
– Ти серйозно думаєш, що я повністю забув про свою сестру?
– Думаю, бо для неї ти мертвий.
Від нього віяло сумом та відчаєм. Я знаю це відчуття, надто чудово знаю, бо лише воно є моїм постійним супутником.
– Я відвідував майже кожну її виставу, надсилав подарунки анонімно… А потім вона зникла.
– Її намагався зґвалтувати директор трупи. Марі не піддалась, тому він зіпсував їй професійну репутацію. Додай до цього те, що вона не молодшає.
Карти в його руках застигли. Я знала, що таке його розізлить і не помилилась.
– Хто цей директор?
– Після нашої останньої зустрічі він почав кульгати, мав проблеми з диханням через зламаний ніс і скаржився на проблеми з зором через майже вибите око. Не хвилюйся, її є кому захистити.
– Дякую, що піклуєшся про неї.
Ще деякий час ми просто мовчали. Було затишно, надто затишно і тепло. Майже як вдома… Я відірвалась від дивану та підійшла до вікна, відкидаючи штору. Починає світати. І коли я повинна спати взагалі? Вдень працює Липа, вночі за потреби повертається Єва або навпаки… Треба придумати третю частину доби спеціально для мого сну. Інакше Йорґен мене вбʼє, коли побачить мої мішки під очима.
– Дідько… Отже, вже сьогодні по обіді, Східний готель, закрита карета на двох. Замовлення на імʼя Єви Вайс, називатимеш мене Євою, ніяких інших імен чи прізвиськ.
– Ким працює Єва?
– Авдиторкою. І вона вже повинна спати. Ні, не так… Вона вже повинна прокидатись.
Я знову накинула каптур плаща, підходячи до вхідних дверей.
– Може мені варто провести тебе?
Я відкинула трохи плащ, оголюючи вид на піхви з ножем, які були причеплені до мого ременя.
– Не помру.
Перш ніж піти, я залишила на першій-ліпшій поверхні мішок з грошима.
Прощаючись з власницею готелю, я стегном відчинила двері та вийшла на вулицю. Як же в столиці тхне! На вигляд столиця здається неймовірно охайною і приємною, але навіть Трост буде кращим по запаху за неї. В Трості і люди добріші…
Спускаючись сходами, я вже бачила свою карету і Фокусника, який зачудовано мене розглядав. Зрештою він опритомнів та підбіг до мене, щоби забрати валізи. Сама любʼязність. Проте щойно я передала йому свій багаж, його руки під вагою ризиковано опустились, але все-таки він їх втримав.
– Як на таку тендітну дівчину, ви надто важкі речі носите.
– В наш час жінці нікуди без обʼємного багажу.
Хіба я брала з собою щось надто важке? Це ж ніби не валіза з ППМ, а лише мій одяг та деяка документація по роботі. Невже він настільки заслаб?
Досить швидко мої валізи опинились в кареті, рівно як і я. Дірк повів коней в напрямку колонії. Я ж вивчала матеріали по новій справі, аж раптом згадала про ще одну річ, яку забула оголосити. Я відсунула перегородку, що відділяла мене від кучера та наблизилась до неї.
– Не підʼїжджай до площі, краще обʼїдь.
– Там усе забито сьогодні, її й так доведеться обʼїжджати. Не любиш повішання?
Його здивування в голосі свідчило лише про незнання. Він або забув подумати про збіг прізвищ, або і не знав про цей збіг.
– Ти читаєш газети взагалі?
– Безсенсовна витрата грошей.
Ну в чомусь він справді правий. Але ж газети усе ще залишаються найпершим джерелом інформації. Наскільки ж треба бути відлюдником, щоб не читати їх взагалі? Навіть Йорґен читає газети!
– Вдову Девіда Вайса вішають. Моя робота.
– Вайс… Почекай, ти ж теж Вайс, дочка Девіда. Невже то твоя матір?
– Так.
– Ого… Я гадав ти будеш в перших рядах.
– Я теж так думала, але в мене є справи важливіші. До того ж вона настільки жалюгідна зараз, що я навіть радості не відчуваю.
Фокусник доволі скоро оголосив зупинку, тож я вийшла з карети, рухаючись до входу в колонію. Як же сильно хотілось викинути кляті підбори й змінити їх на звичайні військові чоботи. Мені пощастило, що Шмідт чекав мене біля самого входу. Довелось трохи змінити свій голос, щоб обмінятись із ним привітаннями. Він наказав варті привести Люка ще тоді, як тільки мене побачив, тож вже зовсім скоро брат стояв переді мною. Залишалось лише вдало зіграти типову турботливу старшу сестру.
Я показово міцно обійняла Люка, гучніше, ніж зазвичай, почала торочити яка я щаслива з ним зустрітись. Люк швидко зруйнував усі мої сумніви, ідеально відігруючи власну роль. Він обійняв мене у відповідь не одразу, зображуючи натуральне в його ситуації здивування та збентеження. Мабуть, мати таки чогось його навчила.
– Я… я теж радий тебе бачити.
Відриваючись нарешті від нього, я швидко накинула на його плечі свій плащ. Пощастило, що він вдався у батька і був доволі високим на свій вік, тож краї плаща не волочились землею.
– Ну, ходімо. Нас чекає довга дорога. – Я взяла його за руку та раптом обернулась до Шмідта, мило посміхаючись. – Дякую вам!
Він щось буркнув у відповідь, але я вже не зважала, ведучи Люка до карети. Підводячи погляд на Фокусника, я дозволила собі трохи звести брови. На його обличчі чітко виднілось здивування, що не входило в нашу виставу.
– З ним усе гаразд?
Прослідкувавши за поглядом Люка, я зрозуміла, що він теж говорив за мого нестерпного кучера. Я прочистила горло, повертаючи собі свій голос.
– Поки ні, але зараз буде.
Вказівним пальцем лівої руки я легко та невимушено постукала трохи далі від куточку вуст, впиваючись поглядом у свого старого друга. Жест він швидко зрозумів, тому відвернувся. Лиш коли Люк сів в карету, він наважився звернутись до мене знов:
– Тепер в Даупер, так?
– Так.
І собі сідаючи в карету, а потім нарешті закриваючи двері, я могла видихнути. Першим ділом я дістала з кишені хустку та стерла з вуст помаду – вже не було сил терпіти цю липкість. Люк же потягнувся до застібки мого плаща, аби зняти.
– Залиш собі. Ти зовсім легко одягнений.
– Я гадав, ти повезеш мене у якесь велике місто… Де знаходиться Даупер?
– У великих містах тобі буде надто небезпечно і в мене не так багато довірених людей там. Даупер – невеличке, колись мисливське, селище недалеко від Яркеля. Там у Єви є друзі, тож зайвих питань не буде.
– Із ким я житиму?
– Йорґен Браус. Він тамтешній лікар і мій колишній капітан. Лише він в селищі знає мою таємницю. Відлюдник, тож в тебе буде час призвичаїтись до нового життя, перш ніж познайомишся з кимось ще. А ще він буває гострим на язик… Хоча ні, він завжди гострий на язик, але насправді дуже добра людина, проте краще не перевіряти його доброту… Зазвичай я навідуюсь туди щомісяця, іноді частіше, якщо проїжджаю по роботі. Мені шкода, та я не зможу приїздити частіше.
Деякий час він мовчав, туплячи погляд в підлогу. Важко було зчитувати його емоції, адже ми познайомились не більше як тиждень тому. І все-таки він виглядав дещо порожнім, що зовсім мені не подобалось.
– Я розумію. Ти вже врятувала мені життя, хоча і зовсім мене не знаєш, тож не зобовʼязана ставати мені новою матірʼю.
Я посміхнулась. Якщо діти бувають такими, то, може, варто переглянути своє рішення щодо материнства?
– До речі, навіщо тобі мене рятувати?
– Мені пороблено допомагати людям.
– Хіба ти не повинна мене ненавидіти?
А й справді. Я ж ненавиділа його, ненавиділа, поки не побачила. Що ж змінилось? Може, я десь головою приклалась? Невже моє сумління, яке я загубила десь між роками проституції та роками шпигунства, нарешті повернулось до мене? Якщо це справді так, то це доволі погано. Сумління і почуття, які воно за собою веде, лише заважатимуть мені у роботі та виживанні. Треба щось із цим робити поки не стало надто пізно.
– Напевно повинна, але не виходить.
Дорога і справді зайняла довгий час. Було багато тем, на які ми з Люком встигли поговорити: його дитинство, моя робота, наші батьки та наше майбутнє. До свого дитинства я все ж не змогла його підпустити. Зрештою мені залишалось лише спостерігати за тим, як він поступово провалюється в сон. Коли ж його дихання сповільнилось, що свідчило про сон, я поринула думками у свою нову справу.
Отже, припустимо, що Франца, друга Рівза, таки вбили. Найпершим на думку спадає сам Рівз, але яка вигода? Отримати частку бізнесу. Але не сходиться, адже Рівз першим висловив співчуття, пожертвував гроші на утримання фірми померлого і не висував жодних претензій. Чи може бути інший мотив? Ну випадково так людей не вбивають. Може щось побутове? Не поділили жінку? Ні, навряд. Надто вже в них міцна дружба була.
Якщо не Рівз, то хто? Кредитори? Бізнес процвітав, тож навряд були борги, але бухгалтерію треба буде перевірити. Особисті вороги? Його любили усі, але зазвичай у таких людей найбільше ворогів. Треба буде розпитати в Рівза. Якщо вже він і мав проблеми, то навряд розповідав би дружині чи дітям. А от розповісти бізнес-партнеру, який завжди виручав – найочевидніший варіант.
Він активно підтримував Розвідку і це мені до біса не подобається. Краще б вже хитрого Рівза вбили. Теоретично його могли вбити за підтримку Розвідки, але навіть думати про таке не хочеться. Це означатиме, що хтось починає систематично радикально позбавляти Розвідку прибічників… Гаразд, сподіваюсь, компанія і надалі підтримуватиме Розвідку. Тоді усі мої страхи будуть марними.
Цікаво, чи знає Ервін щось про цього Франца Фіцерберта? Варто буде спитати, але як і коли?.. Йой, я ж хотіла провідати його! Але коли? Він точно зараз заклопотаний, скоро ж буде нова місія. Навряд він знайде на мене час. До того ж… чи знайду я на нього час?
Двері карети різко відчинились, від чого я трохи підскочила.
– Гадав, ти вже спиш. Ми на місці.
– Дякую.
Я обережно поклала руку на коліно Люка, що спав навпроти, схилившись на стінку карети. Легко трясучи рукою, я нарешті зловила на собі його заспаний погляд у світлі ліхтаря, який тримав Фокусник. З його допомогою я вийшла з карети, а потім допомогла Люку. Проте Дірк не поспішав віддати мені мої валізи. Натомість я не поспішала йти.
– Не довіряєш мені. – Суха констатація факту з дрібкою сподівань на помилку. Мені стало його шкода, проте я не могла дозволити почуттям взяти гору.
– Я не довіряю одній людині понад троє таємниць. Вибач.
Зрештою він поставив валізи на землю та міцно обійняв мене. Як раніше… Проте обійми швидко скінчились. І знову стало холодно.
– Щасти. – Усе, що він сказав перш ніж поїхати назад.
Проганяючи журбу, я взяла валізи та повела Люка, що тримав ліхтар, до потрібного будинку. Зараз я ненавиділа Йорґена за його відлюдкуватість, адже довелось йти через усе містечко до його домівки. Нарешті ми опинились під потрібними дверима. Опускаючи валізи на землю, я загримала у двері. За декілька хвилин Йорґен відчинив, тримаючи другою рукою свічник. Він уже набирав повітря, щоб поставити своє улюблене запитання, але я випередила:
– Поясню усе зранку.
Зрештою він відступив від дверей, даючи нам прохід, розвернувся та почав повертатись у свою кімнату.
– Холоду в хату не пускайте.
Люк миттю переступив поріг, трохи постояв, а потім поставив ліхтар на стіл і підійшов до печі, з якої втікали залишки тепла. Він витягнув руки, зігріваючи їх. Зачиняючи за собою двері, я покинула валізи з пальчатками біля них і теж підійшла до печі, простягаючи руки. Я вдома.
– Це з роботи?
Люк вказав на мої долоні, що були пошрамовані колись доволі великими опіками. Проте був один свіжий. Пригадалось, як я копирсалась цими руками у напівзотлілому вугіллі за вказівкою матері. Пальці несвідомо сіпнулись.
– Це покарання від матері.
– Вибач…
– Пусте. – Нарешті я відірвала свої руки від тепла та взяла ліхтар зі столу. – Пішли, покажу тобі твою кімнату і будемо спати.
Люк слухняно рушив за мною. Я провела його через кімнату, в якій Йорґен приймає хворих, але встигла вказати на зачинені двері та пояснити, що туди заходити без запрошення не можна. Далі ми пройшли у більш звичну для нормальних людей вітальню: купа шаф з особистими речами, портрети рідних, трохи посуду на відкритих полицях шаф та книжки, два дивани й стіл. Я зупинилась лиш перед двома дверима.
– Оце моя кімната, – я вказала на двері, що були справа, – а оце тепер твоя. – Тепер уже я вказувала на ліві двері. – Тобі потрібен ліхтар?
– Ні. – Він відірвав погляд від дверей у свою кімнату і перевів його на мене. – Дякую.
– Тепер ти вдома. На добраніч.
– Добраніч.
Я загасила ліхтар щойно увійшла до своєї кімнати і покинула на поверхні комода. Стягнувши з ніг ті нещадні чоботи на підборах, я впала у ліжко, а заснула ще під час падіння.
Миттєво вскочивши з ліжка, я почала оглядатись навкруги в пошуках джерела цього шуму. Трохи згодом я побачила Йорґена, що сидів біля ліжка і систематично стукав металевою ложкою по склянці. Я протерла очі, розуміючи, що ніхто вже не дасть мені поспати. Тоді ж стук і припинився, а я помітила на лівій руці тонку стрічку тканини, що була просочена чимось. І знову він дивовижним чином помітив мій опік від цигарки. І знову турбується.
– Котра година?
– Девʼята. Що за хлопця ти мені привела?
Я знову лягла на ліжко, не відчуваючи потреби залишатись в сидячому положені, та вкотре почала розглядати кольорові візерунки на стелі. Колись це був будинок батьків Йорґена і його брата, Артура, тому він доволі таки великий, як для самітника. Цей будинок усе ще зберігає в собі залишки родинного тепла у сімейних портретах та розписаних стінах, які я регулярно підмальовувала. Раніше розписом займалась і племінниця Йорґена, але вона вже два роки в кадетському училищі, тож мені тепер було більше роботи.
– А на кого схожий?
Він видихнув, відвертаючись та щось підбираючи з комода.
– Лежачи їстимеш?
Я повернула погляд на нього. Тепер окрім паруючої склянки на тумбочці, яка стала моїм будильником, в його руках покоїлась тарілка, з якої теж жевріла цівка пари. Цього вистачило, аби я миттєво сіла в ліжку, взяла тарілку у свої руки та прийнялась за їжу.
– Йорґене, я тебе так люблю! – мої слова звучали не дуже розбірливо через набитий їжею рот, але я була впевнена, що моя вдячна посмішка була ідеальною.
– Нащо ти мені його притягла?
– Бо ти любиш дітей.
– Ненавиджу їх.
– Але ж про мене ти піклуєшся.
– Найбільша моя помилка.
– І ти не поспішаєш її виправляти, значить тебе вона влаштовує.
На кілька секунд він прикрив очі долонею, знову шкодуючи, що звʼязався зі мною. Трохи згодом його карі очі знову поглянули на мене.
– Чого ти хочеш?
– Щоб ти піклувався про нього, поки не підросте.
– Ні. – Це був чіткий протест, але я знала, що можна копнути глибше.
– Чому?
– Назви мені хоч одну причину чому він повинен залишитись. – А ось це вже шанс.
– Він мій брат, йому нема куди йти, він знає мою таємницю, він доволі слухняний, я довіряю тобі, він довгий час жив доволі аморально, тож його може бути небезпечно одразу запускати в суспільство і треба, щоб хтось навчив його жити за законом, а в тебе це виходить найкраще.
Тепер в його очах грали сумніви, він уже не був певен у своєму рішенні. Я змогла його зацікавити – це головне.
– Єво, я не можу давати прихисток усім, кого образило життя.
– Як закінчена егоїстка я прошу лише про свого брата… Ти став нещаснішим відтоді, як Саша поїхала. Можеш тисячу разів повторити, що тобі ніхто не потрібен, але я бачу як тобі важко на самоті. Це оптимальне рішення для нас трьох: я хочу, щоб рід Вайсів мав майбутнє, тобі потрібен помічник, а йому потрібен дім.
Сумніви уже брали гору у ньому, але він завжди боровся до останнього. Мою увагу привернули двері, що трохи прочинились і Люк, який намагався обережно закрити їх назад, проте я не затримувала на ньому погляд, щоб не виказати його. Хоч би в Поліцію не пішов як я!
– Мій помічник зобовʼязаний знати медицину.
Таки хапаючи ручку дверей, Люк застиг.
– Я знаю кожен людський орган, розміри, положення… Мав багато практики.
Йорґен підняв брови та запитально поглянув на мене. Я лиш стенула плечима. Він обернувся на Люка, бурячи його поглядом. Брат тримався доволі хоробро, краще, ніж я у свій перший раз під таким поглядом.
– Ти в трупальні працював, хлопче?
– Можна і так сказати.
– Не брешеш?
– Не бреше, я про це і казала.
Йорґен торкнувся своєї бороди, прочісуючи її пальцями. Останні протести у ньому вщухли.
– Гаразд, хай залишається. Ходімо, хлопче, і тебе погодуємо, бо ще з голоду здохнеш.
Я кивнула Люку, в очах якого на мить майнуло хвилювання. І все-таки він майнув за Йорґеном, залишаючи мене наодинці. Отже, за Люка тепер можна не хвилюватись, він в надто вже надійних руках.
Тиждень відпустки, який я провела у Даупері, минув надто швидко, але дуже насичено. Люк чудово поладнав з Йорґеном, який ставився до нього навіть мʼякіше, ніж до мене. Може, так у Йорґена проявляється старість?..
Я встигла навіть вишити одну зі своїх спідниць, яка тепер була усіяна пишними білими квітами на подолі. Будинок Йорґена з присутністю Люка став ще теплішим домом. Іноді навіть так дивно зупинятись на хвилину і розуміти, що колись я тільки починала служити у Військовій поліції під керівництвом Йорґена, який робив усе, аби я не отримала заслуженого підвищення, а зараз він доглядає мене краще за будь-кого, піклується про мене так, як ще ніхто не піклувався.
Разом з Люком ми вичистили увесь будинок, в якому ніхто не прибирав від мого минулого приїзду. Йорґена не можна було назвати неохайним – все-таки його лікарська натура брала гору. Своє робоче місце і приймальню він тримав в ідеальній чистоті, але усе інше припадало пилюкою, обвивалось павутинням, яке він лише іноді знімав. Повертати книжки на свої місця, відшкрібати віск, витирати бруд з поверхонь, вибивати килими – усе це було так приємно робити! У мене був дім, де я мала бодай часткову владу. Досі не віриться.
Останню ніч я за дивним звичаєм проводила не в ліжку, а за столом вітальні. Перо ковзало по порожньому аркушу, я швидко, але акуратно виводила літери, розповідаючи Ервіну про усі події, які я пережила з нашої останньої зустрічі, усі свої страхи та переживання. Писала про те, як важко мені було стриматись, коли я вперше побачила Люка, писала про своє дещо необдумане рішення зняти маску перед матірʼю. Цей лист складався лише з почуттів, він був сповнений ними до останньої крапки і саме тому я піднесла його до свічки, у світлі якої я писала, а потім покинула аркуш на сталеву тацю, де його повністю зʼїли язики полумʼя. Дивитись, як мої почуття перетворюються на попіл, було дещо сумно, але спокійно. Тепер вони не мають жодного шансу стати мені на заваді.
Я взяла новий аркуш, на якому написала лише кілька слів: “Смерть Франца Фіцерберта, може бути повʼязаною із Розвідкою. Не висувайтесь сильно в цей раз.” Хотілось написати ще щось, якось пояснити сенс цих слів, але в голові було порожньо. Простягаючи руки на столі, я поклала на них голову, прикриваючи очі. Трохи подумаю…
Крізь сон я відчула як мої плечі покрили ковдрою, а лист витягнули з-під руки. На цей раз я прокинулась за власними відчуттями. Спина боліла неймовірно. Оглядаючи стіл, я не знайшла нічого. Ані свічки, ані таці з попелом, ані чорнильниці з пером, ані конверту з листом. Значить це був Йорґен. Напевно, він уже відправив листа за мене.
До Герміни я прибула ввечері. Саме в цей час на вулицях легше загубитись серед натовпу. Заселяючись в давно знайомий дешевий готель як Єва, я швидко перевдяглась у форму, натягла балаклаву з маскою і вислизнула через вікно. Як я люблю кімнати на другому поверсі! Достатньо високо для грабунку, але недостатньо високо для того, щоб я розбилась. Підбираючи раніше заховані речі, я рушила до штабу, де мене чекала решта моїх речей та моя улюблена кімната. З усіх вона була найпросторішою і найсвітлішою. А ще там завжди було тепло.
Піднімаючись сходинками, я зачепилась поглядом за високу фігуру в капелюсі та темному плащі. Це не може бути він. Ні, тільки не він. Замість входу у штаб я наблизилась до чоловіка, що розмовляв з блондинкою.
– Даси закурити?
Коли ж на мене звернувся погляд сірих очей, я тамувала огиду. Таки вбивство, а не самогубство. Не міг Кенні Акерман приїхати сюди на відпочинок.
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
Додати до улюблених