Ми їхали десь годину. Взагалі до мого дому можна було доїхати за пів голини на нормальній машині, але враховуючи те, що ми вкрали якісь старенькі Жигулі, то їхали ми повільніше, бо ні я, ні Діма, не знали в якому стані машина. Одні пейзажі змивались з іншими, ось ми проїхали невелику річечку, от уже і знайоме поле за вікном. В салоні було холодно тому я застібнула куртку. Більшу частину дороги я мовчала й дивилась на поля які вже зеленішали, але деінде все ще лежав сніг. Небо було сіре, майже безбарвне, але оглянувшись мені здалося наче все в цьому світі стало якимсь неяскравим, тьмяним. Ми обидва просто мовчки їхали, хоча кожному з нас хотілось про щось поговорити. Точніше поговорити про те що буде далі. В голову лізли лише думки про нашу скору смерть, але озвучувати їх ніхто не збирався. Знаєте коли ви живете в постійному стресі й загрозі власного життя ти перестаєш вірити бодай в що не будь. З такими думками ми доїхали до мого села. Собою воно складало декілька вуличок які між собою перехрещувались. На краю села була школа, в центрі села невеличкий універмаг, також ферма і склади з сіном та зерном деякі з них були давно вже покинуті ну і все. Якщо тобі треба було купити щось інше окрім їжі, то потрібно було їхати в місто. сказати чесно мої батьки були людьми прогресивними, вони намагались влаштувати своє життя максимально комфортно для себе. А за декілька років до цього зробили ремонт у своєму будинку.
Щось я заговорилась. Я показувала Дмитру куди нам потрібно було їхати, він ще покірно слідував моїм наказам. Під’їхавши до бардового, двометрового в висоту забору ми зупинились й вийшли з машини. Навколо було дуже тихо, буквально ніщо не видавало звуків. Я насторожено взяла в руки пістолет, Дмитро взяв ніж. Відкривши хвірточку ми зайшли. Двір та й сама ділянка мого дому була великою. Справа від нас був гараж де стояла машина мого батька, якщо завернути за гараж, то можна було побачити літній душ, трохи далі квітник, та маленький загін для курей, по під домом були клітки для кроликів підійшовши до однієї я не знайшла там кролів. Далі сам дім, одноповерховий, з великим горищем і відносно великим підвалом. Мій батько сам збудував цей дім для нашої родини. Ставши на скрипучий дерев’яний поріг я постукала у двері. З хати донеслося якесь возіння і двері різко відчинились. Це настільки несподівано, що я машинально наставила пістолет. Із-за дверей вийшов мій батько.
-Уля, люба. Ти чого, старого свого не впізнала?- сказав тато через пару секунд як дивився на мене. Я від радощів одразу кинулась до нього в обійми.
-Тату, любий мій. Слава Господу ти цілий та неушкоджений, а де мама?- обнявши батька я зрозуміла, що він був повністю холодний. Ще через пару секунд він обняв мене у відповідь, і коли його холодні руки торкнулись моєї талії по моїй шкірі пройшли мурашки.
-Мама? А ну.. Вона захворіла. Почуває себе жахливо, не може піднятися з ліжка.- сказав ніби не своїм відчуженим голосом. Раптом він глянув на мого друга і Дмитру, як він пізніше мені розказав, здалося, що очі батька блимнули червоним,- о, а це хто? Твій хлопець?- спитав він вже ніби звичайним тоном.
-Знайомтесь. Дмитро це Толя. Толя це Дмитро. І він не мій хлопець тату.- ніяково сказала я. Потім ми всі зайшли в дім. Там було ніби ще холодніше ніж на вулиці, Пройшовши літню кухню я зітхнула і з носа вирвався клуб білого пару. А разом з ним в мій ніс ввірвався дикий запах чогось гнилого. Я глянула на Діму, у нього на обличчі була реакція огиди, він прикрив ніс рукою,- татку… А чому так холодно?… А ще, що це за запах?- знаючи свою матір, якою педантичною вона була, вона б нізащо не змогла терпіти цей запах.
-Холодно, бо на дровах економлю… А запах… та просто туалет забився, ніяк прочистити руки не доберуться.- сказав він і ми увійшли в зал. Але запах який ми відчули не був схожий на каналізацію. Щось схоже я відчувала коли ми кололи свиню. Запах крові тут був точно, але ще щось.
-А де мама? Я б хотіла її побачити.- сказала я й потягнулась до дверей в їхню з батьком спальню, але холодна рука Анатолія стисла мою долоню яку я вже поклала на дверну ручку.
-Вона. Захворіла. Не потривожте її.- голос його звучав холодніше за температуру в домі. Від страху я відірвала руку від руки тата. Він дуже змінився з того моменту як ми бачились останній раз. Він був високим чолов’ягою який слідкує за собою, з глибокими зморшками під очима за на носі. І він ніколи не підіймав на мене голос. Але зараз він був ніби зсохнувшись старим зі зморшками на лобі…- кхм.. Давайте я вас хоч нагодую, з дороги стомились напевно. – сказав Толя й усадив нас за стіл.
За весь час Діма не сказав нічого окрім “Доброго дня”. Мій батько зник у кухні, а Дімка прийнявся дивитись на фото які стояли в обережних рамках на серванті. Їх вже покрив здоровенний шар пилу, але їх все ще можна було розгледіти. Через 5 хвилин на столі вже стяла миска гарячого шашлику і тарілка домашньої консервації. Тато сів поряд з нами та кожному роздавши по столовому нарядді почав:
-Ну у нас їжі взагалі майже не лишилось, але ви пригощайтесь м’ясцем – він на секунду вискалитися і вже я побачила як його зіниці блимнули червоним ніби задні фари в машині.
-Вибачте, а я м’яса не їм..- сказав Дімка трохи тремтячим голосом від холоду.
-Як це м’яса не їси?- очі його на долю секунд округлились і зціпивши зуби його погляд перейшов на мене,- а ти… Доню, чого м’яса не береш? Чи ти теж м’яса не їси як і твій парубок? – було видно що він злився. Він хруснув пальцями перед тим як я відповіла.
-Я їм м’ясо, просто… Не хочу сьогодні їсти…- глянувши я м’ясо я зрозуміла звідки знаю цей запах, перед карантином, у м’ясному відділі в магазині був такий же запах. Батько страшно насупився, але потім як ніщо не бувало взяв шматок м’яса й став тріпати його зубами. Мене потягнуло нудити коли я побачила як з того ніби приготованого м’яса вилазять білі жирні личинки.
-Уля, а можеш показати мені де туалет?- раптом спитав Діма. Я звичайно ж зрозуміла, що це був лише привід вийти з будинку. Переступивши через поріг будівля ми вдихнули свіжого повітря й обидва без єдиного слова закурили цигарку. Потім ми вийшли до городу де стояв туалет,- Уля. Мені здається, що з твоїм батьком щось не те.- сказав він пошепки.- якщо ми не зробимо щось з цим, то нам гаплик…- я лише мовчки кивнула. Докуривши цигарку ми повернулись в дім.
Тато, точніше те, що заволоділо його тілом з’їло всю тарілку з тим м’ясом. Він задоволено облизнувся й витер свої вуса які були в крові. Ми нічого не сказали, лише пішли в залу, грати ту роль яку нам приписала та істота. Ми просиділи так до вечора.
-Слухай, татку. А коли я зможу побачитись з матінкою? Може вона вже прокинулась?- несподівано спитала я в батька який сидів в іншій кімнаті й заточував ніж.
-Ох люба…- сказав він ніби звір,- побачишся ти з нею дуже скоро… На тому світі.- Я і Діма різко потягнулись за нашими речами, щоб взяти зброю, але рюкзаків не було на місті,- Тупі створіння. Думаєте я настільки тупий, щоб не заховати вашу зброю?!- він спокійно зайшов в залу знаючи, що ми нічого йому не зробимо. Повернувшись до мене спиною, а до Дімки обличчям він почав мінятися. Руки його стали немов не людські й обличчя прийняло більш звичний вигляд для скаженого. Його гострі зуби блимнули в напівтемряві. Він вже замахнувся на нього ножем, але я наскочила на нього зі спини схопивши його за руку, Від несподіванки ніж випав, а лезо з хірургічною точністю пройшло моїй по вилиці. Червона цівка крові потекла по щоці, тепер його здобиччю була я. Повільно повернувшись та істота вже хотіла напасти на мене, як Діма схопив дерев’яний стільчик який стояв в залі поряд зі столом і замахнувшись поцілив скаженому прямо в потилицю. Він впав у відключку. Здається це було їхня ахіллесова п’ята. Я одразу прийнялась шукати де воно сховало наші похідні рюкзаки, вони були у печі. Від усвідомлення, що я обнімала цю тварюку яка була прикидалась моїм татом мені стало так гірко на душі. Але зволікати не можна було. Я зарядивши травмат вистрілила перевертню прямо в голову. Залишалось надіятись що інші скажені не збіжаться на цей звук. Нарешті мені спасло на думку де ж моя матір, я повільно повернула ручку дверей які вели в її кімнату. Аромат розкладаючого трупа врізався мені в слизову, та так що аж очі засльозились. Я глянула на постіль. Там і правда лежала моя мама. Очі її були спокійно закриті, а сама вона лежала на білосніжному ліжку яке було всю про питане багровою кров’ю, по якій ще лазили такі ж білі личинки. Від безпорадності й жалю я впала на коліна й заридала. Як, як я могла допустити таке. Мої батьки, яких я любила все життя, як вони могли так просто померти. Я повинна була їх захистити… Це моя провина. Я плакала все сильніше й сильніше, поки Діма не витягнув мене з тієї кімнати.Він приклав до моєї рани хустку яку він встиг просочити перекисом водню. З вулиці все ближче донісся ґвалт.
-Нам потрібно сховатися.- сказав Діма й поглядів на мене очікуючи мого розпорядження.
-Ну.. Можна сховатись в погріб…- схлипнула я і показала на підлогу під килимом на кухні. У двері почали стукати. Ми швидко як це можливо залізли в пивницю. Я продовжувала ридати, на що Дмитро лише притулив мене до себе та погладжуючи по голові тихесенько промовляв:” я з тобою, не бійся… Тшшш. Будь тихіше, а то нас можуть почути”.Не знаю скільки ми там ще просиділи, але вся ота хустка вже встигла просочитися кров’ю. Коли сили зовсім покинули нас ми заснули, спочатку я, потім він. Відкривши очі я побачила нічого, тільки гнітюча темінь. Нащупавши руками Діму я трохи штовхнула його він чого він прокинувся. Навколо не було нічого чутно. Відрити двірцю було значно важче ніж закрити. Піднявшись наверх ми перевірили весь дім. Ніщо не було поламане й нікого окрім нас в домі не було. Ми почали все прибирати. Коли ми винесли трупи моїх батьків та заховали їх запах в домі став кращим. Далі всі речі від яких воняло ми або мили, або викидали. Під кінець дня ми були дуже стомлені, але ми майже позбавились неприємного запаху в домі й навели в ньому порядок.
Додати до улюблених