Дякую за отруту

Я знав це, коли побачив жадібний блиск очей. Погляд чи то хижака, чи то навпаки наляканої жертви. Та мій погляд був інший. Бо я знав.

Коли зустрічаєш смерть, навіть знаючи її обличчя, не знаєш як до неї підступитись. Не знаєш тремтіти перед нею, чи все таки подякувати. Чи може просто промовчати. 

Я же завжди кидався їй у обійми, наче до рідної матері. Матір, що робить боляче. Матір, що заспокоює. Чи не так поводяться матері? Обгортає своє дитя і більше не відпускає. Та вона мене не хотіла.

Маленьке дитя, що біжить на проїжджу частину за впавшою іграшкою. Високий бордюр і дитина падає. Біль у колінках тоді перекриває все: і гуркіт автомобілів, і крик мами. Дитина заплющує очі з переляку і… Мама хапає за руку і витягує з дороги.

Матір смерть мене не хотіла. 

Але я хотів її. 

Я звертався до неї, коли кортизол вдаряв у мій незрілий мозок і я робив те, що змушувало мою маму плакати. “Мамо, допоможи мені, прошу!” і мама обіймала мене.

Але смерть мене не хотіла.

Я не знав як вона мене зустріне і як вона хотіла мене зустріти. Як саме вона чекала на мене. Тому я перестав шукати її. Вона повинна була сама мене знайти. Та я не перестав давати їй шансів.

Вона дозволяла мені жити так, як я хочу. Я веселився, їздив на великій швидкості, напивався і мішав все це з наркотиками. Я робив те, що моя мама позначала в список “небезпечних розваг” і це робило мене неприродньо щасливим. Це робило мене живим. Таким, яким мене хотіла бачити смерть.

Поки до мене не дійшло, що я ніколи не був своїм вбивцей. Не повинен був бути. Тож до “розваг” додались ночівлі в будинках незнайомців. Десь я безкоштовно пробував різні речовини, а десь отримував гарний секс. Та ніхто з них ніколи не ховав ножа під подушкою та не мав замка на дверях підвалу. Смерть все ще мене не хотіла.

З роками життя поступово змінювалось і я почав забувати, чому я робив ті чи инші речі. Пам’ять поступово стирала підліткові думки і мотиви, які так захоплювали мене раніше. Вечірки змінились роботою, на якій я спокійно виконував поставлені задачі і ні про що не думав. Я сідав у своє авто, пристібався і їхав додому на швидкості шістдесят кілометрів на годину, бо так було правильно. 

Я забув смерть і більше не чекав її. Тож я просто жив.

Хоча я все ще залишався на ніч у незнайомих людей, але тепер шукаючи зовсім іншого. Шукаючи кохання. Шукаючи розуміння. 

І старі мрії все стирались і розривались на шматки у моїй пам’яті. Мозок, на жаль, вмів забувати.

Поки я не побачив блиск у горіхових очах юнака. Афродіта поцілувала кожну веснянку на його обличчі, змушуючи його шкіру сяяти зсередини. І вона горіла, коли я цілував її і проковзував вниз до шиї, ніжно притискаючи свої вуста. Йому подобалось це. І хоча темне волосся налипло юнаку на чоло, закриваючи очі, я все ще бачив його погляд.

І він дивився так, як ніхто раніше на мене не дивився. Він дивився за мої зіниці, він дивився під мою грудну клітку, дивився всередину мого черепу. Він із захопленням вивчав мене. Хтось би подумав, що то погляд справжнього кохання, та хоча я ніколи не мав на собі закоханого погляду, я знав, що він ним не був. Це було щось прадавнє, звіринне. Погляд, що змушує підсвідомість бити тривогу і пробігати холодні мурахи по спині. Та мене це не налякало. Як би там не було, я точно відчував, що з цією хижістю є також щось інше: він справді хотів мене.

Я нахилився і поцілував його ключицю, а його руки проковзнули по моїй спині, зтрушуючи напружені мурахи і зариваючись у моє волосся.

— Кицю, нагадай своє ім’я? – я підвів голову і подивився йому у очі.

— Френк.

***

Френк обіймав мене вночі і дарував поцілунки, коли я тільки відкривав очі зранку. Френк посміхався, запускаючи свою долоню мені під білизну. Френк дивився мені у очі і повільно промовляв те, про що я, мабуть, завжди мріяв почути.

Ми були оголеними душами, що існують разом, коханцями. Щось у ньому відроджувало в мені той запал, який я втратив із дорослішанням. Він захоплював мене прямо як вона. Місцями мені здавалось що він і був нею. Був смертю. Та я провалювався і розчинявся у обіймах, насолоджуючись своєю безпорадністю і довірливістю. І якщо це була вона, то се, мабуть, найпідступніше із її повернень. 

“Це ти?” раз у раз з’являлось німе питання у мене в голові, а у відповідь я просто бачив Френка. І він просто обіймав мене і мені навіть на мить здалось, що хижість почала зникати. Принаймні мені хотілось, аби так було.

І я не виходив з його оселі днями, поки він не сказав мені або провалювати, або привозити свої речі. І я привіз маленьку валізку, напхавши туди всього, що знайшов на поверхні у себе в квартирі. Він зустрів мене хитрою посмішкою, схвалюючи моє рішення. 

І ми жили. Я заривався носом у його волосся і відчував запах дешевого шампуню. Ми розмовляли, спали, розходились і жили. І я ніяк не міг розгадати його голову, зрозуміти чому саме він так себе поводить, а він примружено дивився і пестив долонями моє стегно. І я відчував тепло його руки і легкий лоскот прохолодного повітря. 

Та тільки я, здається, знову почав відчувати присутність смерті. Я почав відчувати як вона слідкує за мною через щелину в дверях, та через тонкі фіранки, виблискуючи очима. Як вона дихає мені в спину, коли ми кохаємось з Френком і мені навіть здавалось, що він дивиться повз мене, коли кінчає. І він дивився на неї. Вона кликала мене, шепочучи у вуха, поки я спав і кричала із тонких звуків міста.

Чи я, нарешті, став їй у пригоді? 

І я знову хотів зустрітись з нею. Бажання свербіло в старих шрамах і горіло в очах, наповнюючи все моє тіло тремтінням.

І зайшовши в ванну я йшов до неї, розкинувши руки для довгоочікуваних обійм і вона, здається, також була рада мене бачити, паморочучи голову і кружляючи навколо різними кольорами.

Поки я не відкрив очі, знову спостерігаючи стелю ванної кімнати і відкриті двері. Там стояв Френк. Просто стояв і дивився. Занадто холодно і байдуже. 

— Все ж живий. – Ось і все, що промовив він і пішов. 

“Все ж живий” луною віддалось у мене в голові і пробіглось по кісткам. 

І ми ніколи не говорили про це. Ми продовжили цілуватись зранку, їсти розчинну локшину, дивитись старі тб-шоу і ніколи про це на згадувати.

Поки це не повторилось знов. І знов. І на відміну від драматичних кіно, Френк ніколи не кидався у сльози, молючи, аби я не робив цього, не хопав мене за руки і не цілував зап’ястки. Він був мовчазним спостерігачем моїх ганебних дій.

— Тобі байдуже? 

Зелені очі блиснули як вперше: хижо, вивчально. Пробігшись по моїм рукам, а потім знизу устрімившись на мої зіниці, з докором дивлячись з підлоб’я. Маленька ямка на щоці видала, що він посміхався. 

— Ні. 

Посмішка зникла і він знову перевів погляд вниз, продовжуючи видивлятись щось у своїй тарілці.

— Ні?

— Ні. Ти не вбиваєш себе, ти – граєшся. Граєшся за правилами, яких не знаєш, бавишся і програєш.

Я не був своєю смертю.

***

Про те, що Френк хоче мене вбити я дізнався завчасно. Я чув усі телефонні розмови, які він так старанно намагався приховати тихим бурмотінням в коридорі, я бачив пакунки, які приходять йому на пошту, бачив як за хижим потягом прийшло відсторонення. Він планував мою смерть.

І вона лоскотала мені в грудях і не давала спати. Я знав, що він думає про це, коли бурмочить уві сні і коли посміхається своїм думкам. Я знав.

Наші діялоги стали короткими, формальними, він все частіше затримувався на роботі і став приходити пізніше мене. 

І я знав до чого це веде, коли він приніс додому вино одного дня. “Подарунок колеги” – сказав він і поставив багряну пляшку на стіл. Його посмішка блиснула і руки оповили мої плечі, а потім він доторкнувся вустами до моїх. “Останній поцілунок?”  промайнуло в моїй голові і це ще сильніше лоскотало моє сонячне сплетіння і я відчув, як мої кінцівки починають тремтіти. Мандраж, який поступово відходить від живота і прямує по всьому тілу, в першу чергу заполоняючи голову думками. 

— З тобою все гаразд? 

Він відсторонився від мене і його очі дивились у мої. Він посміхався. Посмішка хижака. Йому було смішно, бо я його жертва, я дичина, що стрімко біжить від нападаючого. От тільки я не біжав. Я вріс в підлогу і стояв там, наче дерево, що корінням вплелось у землю і не має навіть шансу втікти.

— Ні, все добре. 

Він ще раз оцінив мене поглядом та відсторонився, провівши долонею вздовж моєї руки перед тим, як відпустити і я відчув, що тремтіння трохи затихло. Френк відвернувся і попрямував до стола, де почав ковиряти пробку від пляшки, лаячись на все навколо. Та пробка піддалась йому і з цпоком відкрилась, заповнивши кімнату легким ароматом дорогого вина. Він подивився на мене і посміхнувся, показуючи зуби. А я все стояв посеред кімнати і дивився, не маючи змоги поворухнутись, спостерігаючи як Френк хапає келихи і починає розливати багряну рідину по ним. 

І тільки зараз я вперше задумався, що Френк дійсно красивий. Його врода не була типовою і хтось, мабуть, вважав би її незграбною, наче щось непоєднувальне склалося в одну людину. Красивих людей порівнюють з прибульцями, та його краса була простою, земною. Френк не був мертвою порцеляновою лялькою чи плоскою світлиною з обкладинки щомісячного журналу. Його врода була свіжа, як післядощовий ґрунт, на якому ось-ось зійдуть квіти. І я бачив усі його вади, я бачив його зморшки, бачив подряпини і синці, бо він був живий.

— Принесеш сир? – Звернувся він, і я зрозумів.

І я знав це, коли різав сир. Знав, коли повернувся і його очі радісно заблищали. Знав коли сів поруч і наші коліна доторкнулись. Знав, коли почув “За тебе!”, промовлене якось наче щиро. Знав, коли підніс келих до обличчя і кислий запах вина торкнувся мого носу. Я точно знав це, коли гіркувате вино опинилось на моєму язиці, залишаючи терпкий присмак. Я знав, що воно було отруєне. І я ковтнув, і тепле жгуче відчуття розійшлось по грудях, а тіло заніміло.

Я подивився на Френка наляканим поглядом, та він був спокійним, бурмочучи щось про якосьті цього вина, та я не чув його. Я тільки чув як посилюється мій пульс і я перестаю відчувати свої кінцівки. Холод, що росходиться по всьому тілу, навіть перекриваючи тепло від вина. Моє дихання пришвидшилось і стало важчим. Я не міг сконцентрувати погляд, тільки побачив як з’явились мокрі краплі на очах. 

Я плачу? Саме так нікчемно я зустрічаю того, за ким ганявся все життя? Саме так я і піду? І я просто залишусь холодним тілом, облитим вином, в чужому домі, одягнений в піжаму, втомлений і в сльозах. Убитий власним коханцем. Чи так я піду? Без пафосу і прощалальних промов, без зайвого шуму і криків. Ось так? 

Саме так. Тиха звичайна смерть. Дякую. 

Дякую за отруту.

***

Епілог

***

— Джерарде?…

Доторкання до спини мурахами розійшлось по тілу, розганяючи сильне тремтіння.

— Джерарде? Що відбувається?

І я відчував як теплі доріжки сліз лелись по моєму обличчю, залишаючи солоний слід, а очі пекли. Я подивився на Френка і він був наляканий. 

Він був наляканий?

— Чого ти плачеш? Джерарде?…

Він взяв келих з моєї руки і поставив його на стіл, притримуючи мою руку своєю долонею, а потім повернув другу і міцьно стиснув. Долоні були не просто теплі, вони були гарячі, майже обпікали. 

Прибравши одну з рук, він оповив її навколо моєї спини та легенько притиснув в своєму напрямку і я впав обличчям прямо йому на плече. 

І я розслабився. Мої кінцівки обвисли, а спина вигнулась. І я обійняв його, дозволяючи собі плакати, потворно здригаючись у його руках.

— Боже, ти увесь гориш… – Він прибрав руку з моєї талії і доторкнувся мені до лоба. – Лишенько, та в тебе гарячка! 

— Гарячка? – Я відсторонився та подивився на нього, – То через отруту в вині?

— Що? – Не награно здивувався Френк. Його очі округлились, а брови склались в криву. – Боже, тебе, здається, вже лихоманить… – Констатував він.

— То воно було не отруєне? 

— Ох, горенько ти! Пусти мене, я схожу за термометром.

Додати до улюблених