Кожен день був звичною рутиною: коли ти встаєш о п’ятій годині ранку і намагаєшся дотягти свою сонну тушку на кухню, де згодом з’явиться ароматна філіжанка з кавою, що зможе хоча б на короткий час повернути тобі вигляд нормальної живої людини.
Шкода, що зараз навіть ця проста річ стала для Нього розкішшю.
Яструб не спав цієї ночі і 3 годин — злодії немов сказилися і лізли з усіх місць всесвіту, ніби глузуючи з героїв, коли вони нічого не могли вдіяти і просто лежали муміями на лікарняних ліжках. Перша битва з тим злом залишила багато кровоточивих печаток на тілах тих, хто захищає… Тільки от більшості звичайним людям, цивільним, було на це байдуже, не важливо скільки за них загине, головне, аби вони були у безпеці. Адже це робота героїв, чи не так ? Їх робота — помирати заради життя інших!
Це звучить настільки цинічно, що хочеться блювати…
Всі звикли думати лише про себе, а деякі з захисників спокою забули, що вони не тільки заробляють гроші, а й рятують найцінніше — життя.
Тільки от цікаво, а хто захистить реальних героїв?
Злодії праві були в одному — люди гниють зсередини маючи гарну обкладинку ззовні. Герої не були виключенням, вони теж є представниками цієї, можливо, вже спаплюженої раси.
У кожного за плечима стояло вбивство, у кожного за спиною чекала жахлива смерть, у кожного під ногами волочилося тяжке минуле, і не важливо, хто то був, злодій чи герой.
Але люди навколо Яструба стали настільки рідними, що їх помилки можна було прийняти, зрозуміти, хоча навряд чи колись пробачити, бо іноді спокутування провини тяглося за героєм усе життя… Проте, Їх можна було прийняти, бо вони намагалися змінити себе і світ на краще, навіть, коли інші відмовлятися робити будь-що.
Яструб піднімався сходами, переводячи подих щоразу, як ступав декілька кроків: легені нестерпно пекло, а ноги трусилися — від тижня проведеного у ліжку м’язи зовсім не хотіли слухатися команд господаря цього тіла. Але не тільки фізичний стан героя був у плачевному стані, найбільша прірва утворилася у його душі. Це якби ти плив посеред моря схопившись за повітряну кульку, яку у наступну секунду хтось проткнув голкою і усе, що хоча б трошки тобі нагадувало реальність перетворилося на тиск мільйонів тон води над тобою.
Це відчуття провини, думки, що вихором бурі проносилися усередині голови, щоразу вибивали усю надію з ослаблого тіла, ніби шар для боулінгу кеглі.
Кейго шкандибав хапаючись занімілими руками за перила. По кроку ступаючи на гору, на дах.
Навіщо йому туди треба? Хіба ж, то не дивне питання? Певно, дивне, бо він сам не знав на нього відповіді. А можливо й знав, та не хотів визнавати.
Нарешті, такі знайомі залізні двері, і такий же знайомий на них замок, що Яструб вже встиг зламати, коли перший раз приходив сюди.
Злегка натискаючи на двері хлопець вже відчуває як вільний вітер розчісує його тепер коротко підстрижене волосся, легко пестить досі забинтоване обличчя і дає примарне відчуття легкості, не зважаючи на ниючий біль у тілі героя.
Маска заважає нормальному вдиху і він із силою зриває її, стискаючи предмет до тріску у занімілих руках. Болить. Десь глибоко усередині. Болить так нестерпно, що хочеться вити.
Він втратив свою свободу, він втратив свої крила у блакитному полум’ї відплати…
Комісія позбудеться його як тільки буде така можливість.
Він слабкий, а баласт їм не потрібен, його здихаються як тільки буде можливість.
Він непотріб, смерть якого більше немає жодного значення.
Кейго схопився за лікарняну рубаху десь біля грудей, ніби ця дія хоч якось могла б вгамувала той ядучий біль, що протикав і піджарював зсередини його єство.
Герою тепер сняться такі реалістичні і потворні жахи: йому чується запах спаленої шкіри і пір’я, а після, жахливий біль, ніби лава проплавляє кістки і м’язи досягаючи внутрішніх органів, що вже перетворилися на огидну кроваву масу. Його вивертає кожен ранок, і він, рахуючи до десяти, робить тяжкий вдих і, стискаючи зуби, намагається сам піднятися на ноги після години блювання біля унітазу, що знаходиться в його палаті.
Їжа перестає бути смачною.
Йому сняться смерті тих, кого він не знає, але кого не зміг врятувати, і так кожен раз кожен день, кожен бісів день...
Хочеться просто перестати спати. Може тоді жахи перестануть розгризати його зсередини?
І він перестав. Витримки вистачило на п’ять днів, а далі кошмари почали переслідувати його вже у реальності, у вигляді галюцинацій – примар, і були настільки сильними, що лікарям знадобилося прив’язати хворого до ліжка і вколоти снодійне.
Він проспав лише 12 годин, далі ж будь-які ліки не діяли, сон ніби втік і, знущаючись з героя, приходив тільки на 4, іноді 5, годин вночі катуючи новими кошмарами, після яких Кейго з криком повним розпачу прокидався у лікарні і намагався вгамувати тремтіння у всьому тілі.
Різкий агоністичний біль вже вкотре за сьогодні вивертає нутрощі назовні і скручує тіло Яструба на холодному даху лікарні. Його трусись і кидає то у жар, то у холод. Зараз доцільно було б пожартувати, що він завжди хотів почати закалятися, а тут все само вийшло, але зуби зціпилися і замість голосу було чутно одне скриготання емалі і тяжке захрипле дихання.
Спазми не минають навіть коли він насилу змушує себе проковтнути таблетки, які приписали йому лікарі. Йому залишається лише дихати і, аби хоча б трошки відволіктися, співати свою улюблену пісню. Але це мугикання розбавлене тяжким диханням, періодичними всхлипуваннями і тихими криками, коли терпіти біль вже немає можливості, наврядчи можна назвати співом…
Скільки тривав на цей раз напад Яструб навіть не хотів дивитися. І як тільки він знову зміг відчувати тіло хлопець різко підвівся і підбіг до краю даху.
Земля тепер так далеко і так гарно було б зараз стрибнути униз, аби відчути її обійми…
Він, не розуміючи, що коїть почав перехилятися через перила як почув голос за спиною.
— А мені казали, що ти ще довго не зможеш виходити на вулицю без тої маски, -— важкий баритон пеленою впав на плечі Кейго змушуючи того трохи здригнутися. Той голос змахнув марення і Яструб злякано відскочив від краю. Серце калатало десь у горлі, а легені знову пекло від частого дихання.
Що він тільки но збирався зробити?! Та він певно сказився!
— Ен… Ендевор – сан, а мені казали, що вас вже виписали, так чому ж ви ще у госпіталі? — посмішка виходила кривою, тремтливо тримаючись на сухих губах героя номер 2. Його все ще трусить, бліде обличчя підсвічене заходом сонця, очі, що колись були такими ж ясними як і те бісове сонце тепер, ніби пожовкла фотокартка, що ще й примудрилася посіріти і втратити обриси з часом. Кола під очима такі глибокі і виглядають більше як синьці від побоїв, а шкіра обліплює кістки обличчя, ніби була приклеєна до них невмілим скульптором.
Він дуже сильно схуд.
Яструб жартує, що їжа у лікарні не смачна, та й взагалі йому не до їжі, коли біля нього бігає стільки привабливих медсестер, але очі не сміються.
— Цікаво, хто міг таке сказати, адже медсестри у пошуках тебе навіть приходили до мене у палату питаючи, чи не знаю я, куди ти міг зникнути, — легка посмішка недовіри підняла куточки губ Енджі, але погляд залишався хмурим. За мить обличчя знову перейняло погрозливий вигляд. — Тобі не могли такого сказати, бо тебе навіть не могли знайти!
Так, Ендевор був правий, він утік.
— Що відбувається, Яструбе? — тихо, але водночас гнівно запитує старший герой, підходячи до Кейго крок за кроком, змушуючи того відходити назад.
— Я тіль- тільки-но хті-хотів подихати свіжим повітрям, — язик молодого героя заплітався, як і його ноги, коли той намагався йти спиною, не дивлячись на перешкоди, що, гіпотетично, могли з’явитися на його шляху, адже дах далеко не рівна місцина.
Даремно, що очі на потилиці не є перевагою людської еволюції. Яструб на своєму черговому кроці вдаряється у стіну, здається, він інстинктивно відходив до виходу з даху, і сполохано, якби він дійсно був птахою, починає щось відчайдушно щебетати.
— Я просто хотів перед сном тут походити, всього лише на декілька хвилин, тут же немає нічого страшного! — злякано тараторив хлопець, відчайдушно шукаючи можливості швидко втекти від свого колеги, що, ой як цікаво, хотів поговорити, коли раніше єдине, що з нього можливо було витягти так це “угу” або “я зараз тебе піджарю, недомірку!”
У наступну мить усі грандіозні плани порятунку Яструба було зруйновано рукою, що Ендевор поклав на плече Кейго легко стискаючи, на що герой номер 2 заледве не підкосився у сторону, на яку примостилася величенька долоня.
На хвилину Яструб замовк, потупивши погляд і спрямував його додолу. Тиша була гнітюча. Ендевор вдивлявся у сутулу фігуру напарника так, ніби міг зрозуміти все без слів.
— Я все ще думаю, що ти є гарним героєм, — тихо, але досить чітко проговорив молодий герой і, нарешті, підвів голову, спрямувавши змучений, але теплий погляд в сторону Енджі, чим трохи здивував останнього. Цікаво було спостерігати за розширеними очима Ендевора, настільки це було незвично, що хлопець не втримався від жарту.
— І чого це ми застигли у німому здивуванні? — вже більш схожий на себе Кейго, нахилив голову на бік хитро примружив очі. — Ти думав я тебе буду в чомусь звинувачувати? Чи може уникати?
Ендевор хотів було щось сказати, але голос ніби хтось вкрав. Губи застигли у привіткритій позиції та перестали рухатися. Рука, що все ще лежала на плечі молодшого героя, ще більше зміцнила свою хватку, змушуючи Кейго трохи поморщитися.
Згодом дихання Енджі відновилося, і у грудну клітину зі свистом було втягнуте таке живильне повітря.
Яструба така поведінка видалася зовсім трошки милою, на що той знову дозволив собі пропустити кілька смішків.
— Ніколи не думав, що настане момент, коли я побачу тебе настільки зніяковілим. Слухай, а давай я зроблю фото, ну бо мені ж ніхто не повірить якщо я їм розкажу, треба докази! — посміювався Яструб, у той час як Ендевор гасив усередині себе жагу спалити жартівника і стримував своє полум’я, яке підбиралося занадто близько до його напарника.
— Айц, добре, можу записати відео, — рука Енджі почала тиснути на плече Яструба ще сильніше. — Ну добре, добре, не буде і відео! — вже шипів Кейго, коли натиск на плече ставав дедалі болючішим, задіваючи оплалені рани.
Здається, на поверхні пов’язок з’явилася кров.
Ендевор побачивши біль на обличчі Кейго різко відняв від нього свою долоню і поспішив вибачатися.
—Нічого, … — зовсім тихо відповів Кейго тремтливим від болю голосом. Йому невідкладно потрібні анальгетики!
Дідько!
А для того треба повертатися у ту бісову білу кімнату, де навіть немає вікна. Яструб не мав нічого проти медичного персоналу, чи навіть всіх тих пілікаючих засобів, або ж болючих щоденних ін’єкцій від яких синці не сходили цілий тиждень, однак…
Однак, ця кімната без людей з такимим малими сіро-білими стінами, голосами за ними і піліканням пристроїв, неминуче перетворювалася за допомогою навіженої памяті на місце для покарань. Майже таке саме, як коли його тренувала геройська комісія.
Психологічний тиск і катування – це дві речі, з якими герой повинен вміти впоратися без зайвої витрати енергії!
У тому пеклі власні думки починали кричати у вуха, били у найболючіші місця, роздирали шкіру і вилазили хробаками назовні скрізь на тілі, де це було можливо.
Йому було страшно і боляче. Кожен раз такого тренування не минав без нових ран, подряпин і душевного розпачу дитини. Шрами на руках були мінімальними, бо їх зашивали найкращі лікарі.
Але рани все одно гниють навіть коли їх зашивають.
Йому було страшно і боляче. Йому було лячно, гірко, а сльози не переставали котитися по щоках. Ненависть до комісії переростала в огиду і навпаки, маленькі кулачки билися о білі стіни залишаючи криваві сліди на них, ніби потворний малюнок. А потім це відчуття злості переросло у розпач і безрадність.
Йому було страшно і боляче, а потім…
… стало все одно…
Дитину перетворили на беземоційну іграшку у руках дорослих.
У тій білій кімнаті було затхло, пахло його власною кров’ю, сирістю і мохом, у цій же, у лікарняній палаті, натомість, пахло спиртом, ліками і новою постіллю, яку медсестри змінювали кожного дня, пахло ліками і антисептиками, пахло парфумами Мірко, що єдина заглянула до нього після тої жахливої битви.
Запахи були різні але, все рівно Кейго не хотів там залишатися більше часу, аніж було критично необхідно для його нормального видужання.
— Ти в порядку ? — запитав Енджі, після довгої паузи прискіпливо вдивляючись в обличчя свого напарника. Той не відповідав, стискаючи губи у тонку білу лінію.
Це дратувало, вибішувало, змушувало полум’я спалахувати занадто різко і занадто близько до Кейго, а щось гірке підстривувало до горла героя номер один і заважало говорити.
Він знову поклав на плечі Яструба руки і, з метою привезти того до тями, вирішив легко струснути того за плечі.
Кейго різко підняв здивовано- злякані очі на Енджі, де вже мерехтіли сльози, і притиснувся до напарника стискаючи того у відчайдушних обіймах.
Так тепло, так спокійно, так безпечно… Будь ласка, будь ласка, будь ласка…
Що саме просив хлопець у своїх думках він і сам не знав, але тільки ж простояти так ще хоча б одну хвилину!
Ендевор захолов на мить, коли побачив стільки емоцій на обличчі напарника, а коли той обійняв його, то взагалі не міг поворухнутися.
Руки Кейго були холодні, майже льодяні порівняно з гарячою шкірою (навіть крізь одяг) полум’яного героя, і кожен дотик викликав електричні імпульси, ніби тілом пробігало сотні мурашок від маківки і аж до п’яток, змушуючи Енджі здригнутися кілька разів.
На мить нізвідки з’явилося абсурдне бажання притиснути хлопця до себе, заспокоїти, провести рукою по стрункій, натягнутій як струна спині, і пропустити крізь пальці ці дивні пшенично-жовті пасма короткого волосся і… Можливо… поцілувати у лоба?
Стоп!
— Відчепися від мене, хлопчисько, — з деяким роздратуванням процідив Ендевор стримуючи себе, аби самому не відповісти ніжністю на ніжність.
Це дивно! Це не правильно!
Так не повинно бути, чи не так?
Традиційна родина прищепила Ендевору чіткі моральні цінності і сердечні обійми не входити у список під назвою “що дозволено робити між чоловіками”.
Серце Кейго калатало, ніби навіжене, кров заковтувала тепло іншого героя, якби та була давно спраглою людиною. Вона розносила гріючий спокій по тілу хвилями, що породжували приємні елекризуючі відчуття, що розслаблювали м’язи , а головне стирали такі остогидлі за тиждень у лікарні думки.
Тепло, що згодом почало вже більше походити на жар, але воно все рівно убаюкувало. І чи то Енджі злився чи ні, Яструб навіть не хотів про це думати зараз, коли нарешті знайшов щось, що може позбавити його холоду дурних думок, який пронизує до кісток. І байдуже, що зазвичай такі бажання його лякали, і він закладав їх цеглою у маленькій кімнаті мозку під назвою “соціально неправильно”, байдуже, що зараз найбільшим його прагненням є провести долонями по широкій спині цього чоловіка, вдихнути рідний запах одеколону і гарячого полум’я.
Ці неправильні думки мабуть з’явилися через опіоїдні знеболювальні!
Але… Йому байдуже…
За хвилину такого стояння Яструба знову пронизує біль і він непритомніє. А Ендевор, що вже хотів почати гиркати за не збереження формальностей між ними, заледве встигає підхопити тіло напарника і, ковтаючи якийсь гіркий і до біса неприємний ком у горлі, спішить донести на руках зомліле тіло до приміщення лікарні, яро волаючи на поміч лікарів.
Додати до улюблених
Буду дуже вдячна, якщо залишите відгук на мій твір. Дякую за прочитання)