Собаки померли першими. Уві сні Чан Ціань чув їхнє скавчання, але прокинутися та подивитися, що відбувається, не міг — голову неначе вмотали у важкий грезетовий шляфрок, крізь який неможливо було навіть роздивитися власне тіло. Задушливо смерділо зіпсутими риб’ячими нутрощами. Чан Ціань задихався та вертівся у ліжку.
Крізь дрімоту та важкість у голові до нього долинала пісенька, яку наспівував дитячий голос:
— Скільки в тебе пальців?
В мене один, два, три, чотири, п’ять…
На останньому слові голос дитини підозріло затремтів, але майже відразу виправився:
— П’ять пальців! — вигукнула дитина майже люто, і відразу ж зачулося чиєсь хрипіння, що перейшло у клекіт. Чан Ціань знав цей звук: так витікає кров з розпахнаної горлянки.
Він спробував скинути морок, поза сумнівом, викликаний чорнокнижництвом, і йому майже вдалося, аж тут повіяв гнилий та мерзлий вітер, і запону ліжка віджбурнуло вбік так легко, ніби та була виткана з найтоншого шовку, а не з надійного, розшитого золотом оксамиту.
Вікно у кімнаті розчахнулося навстіж, хоча Чан Ціань пам’ятав, як особисто зачиняв його, перш ніж лягти спати. На підвіконні, похитуючи головою і щасливо посміхаючись, сиділа дитина років семи.
Хлопчисько не належав до дітей клану Чан — жоден з кланових, навіть мочиморда Чан Цун, не дозволив би спадкоємцеві ходити у такому дранті. Обдертюх з підворітниці, в Куйчжоу таких на тузінь дванадцятеро, проте в цього очі палали криваво-червоним. Пекельне кодло!
Сплутане волосся хлопчиська стирчало навсібіч, з худих плеч у нічне небо звивалися струмінці темряви. Дитина була настільки переповнена енергією інь, що Чан Ціань відчув, як зіщулюється його Золоте ядро. Чи це звичайний переляк?
Спроба кинутися до меча, який лежав на пишній підставці з мореного дерева, виявилася марною: дитинча опинилося між Чан Ціанем та його зброєю швидко, ніби батогом ляснуло. Незвичайна прудкість, з якою воно це вчинило, ще більше переконала заклинача: перед ним справжнісінький вищий демон. Але якого милого він обрав мішенню саме клан Чан? Начебто ці заклиначі ніколи не наражалися на двобій із чудовиськом настільки вищого за них рангу!
— Татко-пальчик, татко-пальчик, де ж ти є? — проспівало дитинча, –
Ось і я, ось і я, як ся ма?
Татко-татко-татко-пальчик, пальчик-пальчик, пальчиків сім’я!
Хлопченя дуже легенько штовхнуло Чан Ціаня долонькою, і той відлетів до ліжка, гучно зламавши різьблені стовпчики та заборотавшись у паланкіні. Демон підійшов ближче, дивлячись, як заклинач стогне, наспіх обмацує ребра (напевно, зламані), як намагається підвестися… Потім хлопець ухопив Чан Ціаня за волосся та без зусиль, наче стару роздерту рогожку, потяг до вікна, наспівуючи:
— Мамцю-пальчик, мамцю-пальчик, де ж ти є?
Ось і я, ось і я, як ся ма?
Мамця-мамця-мамця-пальчик, пальчик-пальчик, пальчиків сім’я!
З вікна Чан Ціань побачив подвір’я, де між вбитими собаками стояла навколішки його дружина. Вона жалісно беґоніла — рот їй було зашито тонкими чорними шнурками, якими зазвичай зашнуровували високі чоботи. Тіло її насуціль вкривали стоноги — сотні, тисячі стоног, що вгризалися у слабку плоть.
— Та хто ж ти такий? Що ми тобі зробили? — заволав Чан Ціань, проте, мабуть, зробив тільки на гірше: дитина люто набурмосилася, і подмух вітру жбурнув Чан Ціаня надвір. Він увігнався в дружину, збивши її долілиць, прокотився брукованою доріжкою і зупинився, відчайдушно намагаючись змахнути із себе грудки розірваних і ще живих стоног. Главі клану дуже добре було відомо, як катують людей за допомогою цих гидотних створінь. Бідолашна його жінка!
Добре, що вона вже нічого не відчуває. Шанована дружина, безперечно, була вже кілька годин як мертвою, й стогнала не вона, а лише тлінна її оболонка. Досвіду та заклинацьких вмінь Чан Ціаневі вистачало, щоб на лихий кінець хоча б це визначити. Залишилося тільки тіло, і зараз вона, вкрита виразками та дірами від щелеп і жувальців стоног, повільно зводилася на ноги. Клятий демон відживив тіло!
Але навіщо?
— Братик-пальчик, братик-пальчик, де ж ти є? — тим часом на одній ноті тягнуло дитинча. Посмішка на його обличчі стала аж за край навіженою, очі палахкотіли і дивилися кудись за спину Чан Ціаню. Заклиначу було лячно озирнутися, лячно побачити, що там; до того ж, він не бажав спускати демона з очей. Але позаду зачувся шурхіт, потім короткий, хворобливий зойк. Чан Ціань впізнав голос сина.
— Ось і я, ось і я, як ся ма?
Тіло дружини парадовим кроком пройшло повз Чан Ціаня, який був сіпнувся… навіщо? куди? зупинити мерця? Малий коротко реготнув та заперечливо похитав головою. Темрява, що сповзала з його плеч, оповивала хлопчисько, немов найдорогоцінніший з плащів, дивно контрастуючи із дрантям.
Криваво-червоні очі на мить заплющилися, і Чан Ціань зумів озирнутись. Чи це було йому дозволено малим чудовиськом?
Краще б не озирався. Тоді не довелося б дивитися, як дорогоцінна дружина підіймає меч самого Чан Ціаня, який взявся немов нізвідки, і відрізає Чан Піну спочатку пальці лівиці — по одному! і не рубає, а відпилює! — а потім правиці. Тоді примірюється — і пиляє руку біля ліктя…
Чан Ціань вже не розумів, хто скавучить — він сам або ж Чан Пін. Чиє обличчя викривлено сильніше.
Чому боги так розгнівалися, за які гріхи прислали цю потвору?
Хлопчина знов опинився поруч, простягни руку — доторкнешся. Посмішка оголила гострі ікла, наче не дитина стояла перед Чан Ціанем, а скажений собака. Схожість підкреслювалася тим, що з кутику рота демониська стікала цівка слини.
— Братик-братик-братик-пальчик, пальчик-пальчик, пальчиків сім’я…
Тіло відмовлялося підкорятися Чан Ціаню. Немовби уві сні, коли повітря перетворюється на застиглу патоку, а кожний рух вдається зробити лише з надзусиллям, він зробив уперед крок, потім другий… Мертва дружина уклінно передала йому меча, і Чан Ціань зрозумів, що зараз відбудеться.
Чан Пін був ще живий. Його руки відрубали — відпиляли! — до ліктя, ноги — по коліна, але Чан Пін усе ще дихав, з очей крапали сльози і він, понад сумнів, відчував біль. Що зробив з ними усіма цей демон, якою магією закоркував мерідіани доволі сильним заклиначам? І куди дивилася Башта Кої, чому дозволила з’явитися у власних землях настільки могутньому чудовиську?
Руки Чан Ціаня здійняли меча угору. На вустах сина з’явилася слабка усмішка, і глава клана зрозумів, жахаючись: його дитина, його тіло та кров слізно благає про смерть! Це небувальщина. Такого не може бути!
Лезо засвистіло та впало, розкраявши груди та простромивши Чан Піну серце.
Загибель доньки Чан Ціань майже не пропустив крізь душу. Із Чан Лу демон використав знамениті тортури бамбуком, хіба що не став чекати увесь день: бамбук проріс крізь тіло доньки всього лише за три години. Воістину, прояв милосердя від чудовиська!
— Сестро-пальчик, сестро-пальчик, де ж ти є?
Ось і я, ось і я, як ся ма?
Сестро-сестро-сестро-пальчик, пальчик-пальчик, пальчиків сім’я…
Чан Ціань, який посивів за ці кілька годин, чекав останнього куплета, але його все не було. Замість нього демонисько піднесло до очей останнього полоненого, що залишався живим, свою лівицю, на якій не вистачало мізинки. Від зап’ястку тягнулися рубці, що наче зміїне кубло розповзалися по дитячій долоньці.
— Я… все одно не розумію. Вибач.
Дитина нічого не вимовила, але Чан Ціань відчув: вибачати його ніхто не збирається.
— Вбий мене. Будь ласка, вбий.
«Уб’ю».
Слівце затріпотіло у голові — чуже, вимовлене дитячим голосом. А потім Чан Ціаня обсіли спогади: дурний хлопчисько, що погодився віднести цидулку, вперте дитяче обличчя, вимога — ото нахаба! — віддати якісь цукерки, батіг, що шугнув угору…
— Лише через це? — Чан Ціань аж ніяк не міг повірити. — Ти вбив увесь мій клан лише через це?
Повітря нестерпно розпашілося, суха бирса вдарила в щоку, піщинки розпахнали шкіру.
«Я тоді помер».
«Обіцяв знищити весь твій клан, до останнього шолудивого собаки. Залишився тільки ти. Я слово тримаю».
Вітер — чи то була пам’ять? — приніс відгомін виття, в якому було дуже мало людського. Так виє лисиця, відгризаючи собі лапу, що застрягла в хапці. Так вищить олениця, коли її шматують собаки.
«Так кричить людина, чию руку переїжджає візок».
— Але… чому весь клан? Чому не мене одного?
У відповідь — несамовитий сміх:
«А чому ні, голово клану? Твій клан — твої цукерки. Ти їх більше не отримаєш. Ніколи».
Хлопчисько. Безхатько без роду і племені. Непотріб. Як він насмілився?
— Ти… ти увесь не коштував кінчика мізинки мого сина!
«Ні. Це весь твій клан не коштує моєї мізинки».
Небеса над Чан Ціанем вивернулися. Він зіщулився, розпластавшися крижем перед здоровезним, от просто велетенським візком, який мчав просто на нього. Ним правив чотирипалий хлопчисько з очима, в яких танцювало криваво-червоне полум’я. Не було куди бігти, але Чан Ціань все ж спробував. Йому майже вдалося підвестися, і саме тоді величезне колесо із хрускотом розкришило йому ногу. Чан Ціань залементував, але візок усе продовжував котитися, перемелюючи його кістки, безжально розриваючи тіло, залишаючи темні червоні розпливи у придорожньому пилу.
— Лялько-пальчик, лялько-пальчик, де ж ти є?
Ось і я, ось і я, як ся ма?
Лялька-лялька-лялька-пальчик, пальчик-пальчик, пальчиків сім’я.
В мене п’ять пальців.
Вони — моя родина пальчиків.
Додати до улюблених