Шльоп! Шльоп!
Майже прокинувшись, Ян все ще дрімав, слухаючи дріботіння дощу по склу.
Шльоп! Шльоп! — доносилось з вулиці, але Ян лише сильніше закутався в ковдру й потягнувся кудись до іншої сторони ліжка.
Й миттєво вскочив.
Там же нічому шльопати!
Оголене тіло обдало холодом і, накинувши на плечі Лотову кофту, що лежала поблизу, кинувся до дверей, побоюючись, що його припущення виправдається.
Він розпахнув двері й виглянув у двір, стискаючи в руках підібрану на ходу вітрівку.
Шльоп! Шльоп! — шльопали босі ноги по бруду з голосним звуком.
— Лот, там злива, вертайся!
А він дзвінко сміявся, вскинувши руки до неба й стрибаючи з бруду на бруківку, кружляв в легкому одязі, підставляючи обличчя й оголене тіло під крижані краплі дощу. Тарабанило з такою силою, що й сам Ян ледь почув себе. Лот же невинно й наївну радів дощу, зовсім по-дитячому.
— Лот! — щодуху гукнув він і той нарешті підняв очі. Посміхнувся й щось сказав одними лишень губами.
Слова потонули в шумі дощу. Потім від сказав гучніше:
— Бери парасолю й виходь до мене, — чи то від крику, чи від холоду, його голос хрипнув.
— Мені та клята парасоля як мертвому припарка! Ти ж до нитки змок!
Ян нарешті вибіг на вулицю, підіймаючи вітрівку над головою.
— Ти ж так захворієш, чудо диявольське, — тарахтів він, та змовк, піднявши на Лота погляд. Щось було не так і думка про це змусила хлопця здригнутись.
А Лот мовчки підійшов на крок і з якоюсь дивною посмішкою простягнув руки, притискаючись до Яна в обіймах. Його тіло було холодним і мокрим — одяг лип навіть Янові до тіла.
— Вибач… — шепнув Лот, помітивши, як той сахнувся. — Я холодний?..
А Ян лишень зітхнув і пригорнув його до себе, сподіваючись поділитись хоча б часткою свого тепла.
— Дурнику, замість вибачатись краще б пішов висушився.
Але тягти його в хату не став. Щось дивне було в тому, як Лот тримав його в своїх руках — з усіх сил, мов боявся, що хлопець зникне разом з краплями дощу.
— Все нормально?
— Чудово, — тихо відповів Лот.
І зовсім це не значить «все добре», — констатував Ян.
— Не підемо в хату? Зварю тобі каву й висушу одяг. Чи може залізти назад у ліжко під ковдру, ще доволі рано. Але спочатку гарячий душ.
— Щоб не застудився, — закінчив за нього Лот і повільно повиснув на Яновому плечі, як ганчіркова лялька. — Вибач… Ми можем ще так трохи постояти? — і він нарешті дозволив собі прикрити очі.
А Ян так і лишився стояти, тримаючи його в руках і думаючи: «Дихання моє слухає».
— Кохаю тебе… — м’яким глибоким голосом промовив він у відповідь. — Лот. Лотер… Лот, — продовжував кликати він, відчувши, як цупкі пальці щосили стиснули тканину кофти. — Кохаю…
Відповіддю йому слугували тільки шум дощу і тихі схлипи.
Додати до улюблених