Доктор, Роуз, Піт, Джекі та ще кілька галасливих агентів Торчвуд бігом виходять з ліфта, прямуючи своїми офісами. Піднято надзвичайну тривогу. Невелика група солдатів поспіхом озброюється, чекаючи подальших наказів і йти в бій.
− Не розумію, навіщо вся ця зброя? – з легким присмаком огиди спитав Доктор.
Джейк Сіммондс з повагою швидко відчиняє перед Метакризою двері, поки той у неї не врізався носом, так яро виступаючи проти.
– Це лише метеороїд впав. Навіщо така метушня? – Доктор навіть не помітив послуги агента, увірвався до лабораторії, ніби пробив би наскрізь стіну, якби вона була там.
− Нагадай, чому ти сказав не забирати метеорит? – спитала зневажливо Роуз, слідуючи за азарно налаштованим супутником.
−У ньому немає жодного сенсу. Це лише камінь. Важливо інше, – ніби маніяк усміхнувся. Направив звукову викрутку у бік ноутбука і на екрані проектора висвітився дзвінок директору НАСА. − Час знову подивитися в небо!
Через кілька секунд на стіні висвітлилося зображення чорношкірого чоловіка з кострубатим відеорядом та уривками реплік. Перші баги відеодзвінка пішли геть і з’явилося перше слово, що вуха здатни розпізнати:
– Здрастуйте, – підозріло привітався чоловік.
Роуз спершу вдивлялася в цю людину. Їй здавалося, що знає його, але згадати не виходило. Так, він директор НАСА, але навряд чи бачила по ящику чи десь в Інтернеті. Тільки Доктор відкрив рота, щоб щось сказати, як її ніби вугор вжалив, почала стрибати на одному місці, нестримуючи сили била Метакризу по руках, голові, грудях, загалом, куди потрапляла, а він лише встигав ховати обличчя.
– Це ж! Це ж! Це ж! Ну як його! Той, чий шатл ми бачили! Там ще супутник якийсь вивантажували! Ти ще тоді ріжок від морозива впустив і довелося ганятися за ним із ТАРДІС по космосу, ах-а-хах!
Чоловік з екрану дивився на цю сцену так, наче на спарювання гієн по телепрограмі “У Світі Тварин”.
– Надзвичайний був час… – мрійливо промовив Доктор. На його
душі аж потеплішало, тому що Роуз нарешті згадала саме ЙОГО у спогадах, сказавши “ТИ випустив”,
а не “Доктор, той самий, випустив”. Вона навіть і не помітила, як забула про поділ на “оригінал” та “метакризу”. – Кхм, дозволь представити – Чарльз Болден, піхотинець, астронавт, а тепер і директор НАСА. Здійснив чотири польоти до космосу! Але головною гідністю в його біографії є 1990 рік – вивів на орбіту знаменитий телескоп Хаббл, який здійснюватиме неостанні для людства відкриття ще цілих 70 років, – розповідав з гордістю, наче батько, а в кінці віддав честь.
− О-о-о, Ви не повірите, як я рада зустрічі. Я ваша фанатка! – пробелькотіла Роуз.
– Правда? З яких пір? − кепкував Док.
− Циц! – Минуло кілька секунд, як дівчина пошепки додала, – з теперішніх.
Доктор реготав, а директор НАСА незручно посміхався, щиро сподіваючись швидше припинити дзвінок, а точніше цирк.
− Це все дуже мило, але… Хто ви? І як змогли так просто додзвонитися цим номером?
– Містере Болден, немає часу пояснювати. Мене звуть Доктор і дзвінок походить із лондонського підрозділу Торчвуд. Нам потрібний ваш телескоп!
– Що? Телескоп? − складно описати, які емоції відчуває зараз директор НАСА. По-перше, навіщо комусь лівому раптом потрібен телескоп вартістю кілька мільярдів доларів? А по-друге, кому в голову взагалі могла потрапити ідея, попросити його у НАСА?! Так само, як сподіватися позичити кортеж у президента. – Сказати, що він відчуває нерозуміння – нічого не сказати, просто пшик. Тут скоріше цілий маразм на макрорівні.
− У Землі позаштатна ситуація, − в голосі так само нуль відсотків серйозності.
– Що за Торчвуд? Декілька років тому я чув про вас, але довіри не визиваєте. Та й Ви, Докторе, назвіть своє справжнє ім’я, якщо потребуєте у мене таких масштабів послугу. Це не сигарету позичити.
− Наш інститут було створено за наказом королеви Вікторії після її несподіванної смерті. І для цього всесвіту не секрет, що тут вивчають іншопленетні раси та їх технології. – Іншопланетянин у стильному піджачці та кошлатим чубчиком говорив як завжди – впевнено, енергійно, харизматично і з таким ставленням, ніби нічого особливого не ллє людям у вуха.
– Але… – Не встиг директор щось додасти, як його дехто перебив.
– Ох, та погугліть просто! Не буду ж я статті з Вікіпедії зараз переказувати. – Характер Донни Ноубл мав звичку не в вчасних моментах проявлятися.
Директор НАСА покликав до себе молоду дівчину, пробурмотів, вона пішла, а за мить і сам пішов за нею, залишаючи в кадрі лише пусте робоче місце.
– І як ти зрозумів, що на цій Землі Чарльз все та сама людина? – спитала, єхидно посміхаючись, Роуз.
– Пощастило, – самовдоволено відповів Док.
– Кхм, або встиг кхмзагуглитикхм КХЕ, – крізь награний кашель бурчала Джекі, на що всіх, хто перебуває в лабораторії, почав душити сміх, який так сильно намагалися приховати за серйозними виразами облич. А Доктор відчув себе, немов відтягли гумку на трусах. Однак як йому не вистачало цих знущань, таких нещадних та рідних, аж до сміху.
З колонок пролунав шум шухляд ящиків, тільців що відсували, У кадрі знову з’явився Чарльз із грізним обличчям:
– Із Торчвуд все ясно, але про Вас, Доктор – в Інтернеті нічого немає, просто порожньо, якщо тільки Ви не жили 9 століть тому.
От просто всі, ВСІ, знатно здивувалися. Ні, не тому що про Доктора нічого немає в мережі, а саме навпаки. Невже він існував у цьому світі, якщо є підозри, що його засікли у 12 столітті? А як і був, то чому про нього більше нічого не відомо? Куди він зник? У Роуз наче надія з’явилася. Але у Метакризи ліз назовні страх, причину виникнення якого було складно знайти. Боїться дізнатися минуле свого двійника, причину смерті? А може, зустріти його? Або ймовірності того, що сталася помилка, збіг і жодного Доктора ніколи не існувало, Галліфрея не існувало, або загинув разом з ним у війні проти Далеків. А раптом Володарі Часу програли і всі ці кальмари в консервах залишилися живими. А хто добив усіх Далеків, якщо не Роуз, він та Джек Харкнесс у 2005 році? А може, нікого з них ніколи не існувало? Виходить одне без іншого існувати не може. І страх тому стає глибшим. Незрозуміло, чи то жахливо бере усвідомлення, що його цивілізація ніколи не існувала, якби не зародилися Далекі, бо, ймовірно, доля тільки для Війни Часу їх і створила. Або від того, що якраз, якби Володарів ніколи не існувало, то й не було б і Далеків, які завдали шкоди мільярдам живих істот після Війни Часу. Доктор розривався на частини у невідомості. Йому ніколи в житті, за всі свої 900 років з хвостиком, не хотілося дізнатися відповідь, якої так цурався, бо боявся розчарування чи ще більшого переляку.
– Ви, містере, Доктор… Хто?
– Моє ім’я просто До… мхвмхвмем, – бубонів у руку Метакриза.
Роуз от прям зовсім не підозріло заткнула рота прибульцю долонею, мило посміхаючись чоловікові з екрану:
− Загалом, звуть Джон Сміт. Він шкільний вчитель і агент Торчвуд на півставки, – перевела погляд на Дока, – правда? − І засвердлила вбивчим поглядом.
− Чому ви просите супутник у нас? Хіба організація, що спеціалізується на позапланетних загрозах, його не має? Це якось безглуздо, не знаходите?
– Знаєте, взагалі є, – Док скривив задумливу гримасу, – але вони всі своєрідні патрульні в космосі. А нам треба заглянути на… – і перейшов на шопіт, – скільки це від Землі зараз..? – І знову нормальним голосом, – А! На 643 світлових роки від нас! Сузір’я Ореон, Бетельгейзе. Будь ласка.
Директор приречено зітхнув і почав щось писати по клавіатурі, а потім водити очима в зад-перед. Ймовірно, читав.
У лабораторії на стіні висить маленький, але дуже суперечливий плакат з блюдцем, що літає, і підписом “I want to believe” − “Хочеться вірити”, в організації, яка бореться з прибульцями. Схоже, іншопланетяни без тарілочок – не іншопланетяни. Метакриза не помічав раніше цього плаката. Йому стало смішно, адже страх як захотілося на ТАРДІС політати у вигляді НЛО-блюдця. Шкода він не зелений або сірий гуманоїд з величезними чорними очима. Хоча кістлявий, як вони.
Жаклін, Пітер і Джейк уже пішли, перекинувши тимчасове управління організацією на Доктора, що вже поставив себе головним, як завжди без питань, залишалося лише парочка лаборантів, які так намагалися не шуміти під час відеодзвінка, але варто було розмові перерватися, як вони відразу зірвалися. Гриміли різними скляними та металевими приладами. А як же різав звук по вухах, коли колбочки скреготіли по залізному столу! Роуз вже звикла до цього, а ось Доктор від таких нервів міг би вже скальп собі зняти: у потилиці свербить, по хребті ніби таргани повзають і волосся всюди повставало дибки, наче тіло лежить у басейні з гумовими кульками. Несподівано з колонок знову прорвався голос, прямий порятунок для нервової системи:
− Вимушений розчарувати. На даний момент жоден далекоглядний телескоп з високою роздільною здатністю не направлений у бік Ореона, – сказав директор НАСА.
– Так перенаправте, – вставила своє слово Роуз.
– Боюся, міз, це не так просто. Координати прораховує запитально-відповідна система. Можна було б і вручну запровадити, але доступ захищений квантовим замком, через що його не зламати. Іншими словами – нічого не вдієш.
− О-о-о, Ви так думаєте? − Ну ось, Доктор вкотре кидає виклик і сам його приймає, адже ніхто інший не стане бетонною (або в нашому випадку графеновою*) стіною на захисті Землі. − Просто дайте віддалений доступ до ваших серверів.
− І як я повинен на вашу думку це зробити?!
– Та гаразд, не розчаровуйте цю дівчину, – Док вказав на Роуз, але мав на увазі явно себе. Хтось, чиї подвиги надихали, виявився не таким, яким уявлявся. − Просто скиньте на мій Імейл шифрувальний код. Скликайте своїх розумників, вони все зроблять.
Директор важко зітхнув, потер обидва ока однією рукою, попихкав і відповів:
– Гаразд, – а потім закриввідеодзвінок з характерним звуком.
– З якого часу ти Мило завів?! – спитала Роуз.
− З тих, коли застряг на цій Землі! − Можливо, мало б прозвучати як жарт. Але він явно вколов в самісеньке серце, і Доктор це помітив. Чоловік утихомирив запал своїх емоцій, спробувавши зробити вигляд, що нічого такого не мав на увазі, але слова були вже сказані. Відмазуватись немає сенсу, лише посилить негативний ефект. Він вважав за краще зам’яти на корені, продовжуючи посміхатися і дуріти, сподіваючись, що вона сама зрозуміє ті слова, як поганий жарт, а незабаром забуде. Роуз так і зрозуміла, але гіркий смак залишався. Насіння сумнівів давно було посаджено, тільки проростати не збиралося, до сьогодні. Раптом, якби він мав вибір, він не залишився з нею, воліючи літати в Тардіс з Доктором і Донною? Можливо, будь то його вибір, він зараз шкодував про нього, мріючи вибратися звідси знову в космос. І Роза чудово розуміє, що частково в цьому винна: заклала в нього надію на щастя, а потім відібрала. Та й сам Доктор почувається тим, кого не повинно існувати, наче п’яте колесо. Звичайно він хоче, щоб знову було все як раніше: єдиний і неповторний Доктор борознить простір і час зі своєю люблячою супутницею. А не те, що зараз – кинутий двійник без ТАРДІС, із саморобною звуковою викруткою, в паралельному світі 21-го століття, та ще й з дівчиною, що ніяк не може розібратися в собі. Вона його ні в чому не звинувачує, проте від того й боляче, адже розбиває серце.
Доктор вмостився на сусідньому столі в згорбленій позі лотоса навпроти Роуз у своєму чорному костюмі з червоною краваткою і вперше в туфлях, а не кедах. Можна було помітити, що дівчина теж хотіла сісти в таку позу, але прокляте вбрання з ресторану не давало навіть ногами пересувати нормально, щоб десь не задерлося. Бірюзове плаття від Dior хоч і здавалося вільним, але великі вирізи з одного боку на талії, з іншого вздовж по нозі і лише однією бретеллю через плече не давали в нормі приймати якісь зручні пози. Та ще й кісточки тріщать від високих підборів. Наплювавши на все, вона сіла на стіл і стягнула з себе босоніжки, простонавши так, наче отримала оргазм.
Доктор відкрито розчулився навпроти дівчини, що сиділа, від чого крізь нескінченну втому відчувала легке збентеження, десь у глибині свідомості. Цей одяг їй страшенно йшов. І хоч тепер волосся не розпущене, як це було в ресторані, а зібране в недбалий хвіст із закладеними за вухами пасмами, все одно вона була для нього найдивовижнішою дівчиною в трильйонах галактик, нехай, переродившись, нею стала Клара Освальд.
По приміщенню лунав дзвінкий звук, що говорив про “Вам прийшло нове повідомлення”. Доктор підскочив, наче струмом шибануло, підбіг до ноута, перестрибуючи стілець. Почав клацати мишкою, але потім скривився, ніби пальці всі в смаркачках. Подивився на свою краватку і став судомно тягнути її у всі боки, маючи намір зняти аксесуар, що дуже бісить в цей момент.
– Ти впевнений, що впораєшся з… як їх там? Квар… кван… кварками – підійшла до нього Роуз, шльопаючи босими ногами холодною підлогою.
− Для вас, людей 5-го рівня, квантова механіка набагато складніша. Так само, якщо дати смартфон мавпі. Використовуєте кварки, як мавпа використовувала смартфон – колола ним горіхи.
– Та ти сама пунктуальність – саркастично посміхнулася Роуз.
– Ну ти ж не назвала б печерну людину вкрай розумною.
І ось на це вже отримав щиглика в лобешник.
−Ауч! За що?!
− За толерантність!
(Ось що буває, коли ти метакриза Доктора та Донни в одній особі)
Метакриза знову одяг свої сонцезахисні окуляри, які насправді є окулярами доповненої реальності (на кшталт звукових у Капальді, 12-го), краватку, як бандану і взяв викрутку в зуби. Побіг до шаф, став витягувати різні прилади: якісь труби, пробірки, електромагніти, щось схоже на ковадла і навіть на кулю для ворожіння. Покликав лаборантів і Роуз, вказав, що робити і став разом з ними збирати якийсь кільцеподібний з відгалуженнями прилад у підлогу приміщення, діаметром метрів п’ять і висотою півтора.
Він пихкав і пітнів, вибивався із сил, і закріпив труби прямо на штир. Народ здивувався. Доктор викрутку міцно тримав, всі гвинти закручував, жоден не забував (відсилання на Спанч Боба, не могла не додати))** Спорудивши конструкцію, завантажив програмне забезпечення і подав енергію. Прилад голосно зашумів, а потім різко затих, працюючи не голосніше за кулера в комп’ютері.
– Що ж, це явно не Адронний Коллайдер, – із загаженими руками, обличчям і сукнею сказала Роуз, розглядаючи забруднені місця.
– Ти права. Це краще! – Хотілося б нашій дорогій білявці думати, що Доктор виглядає безглуздо в бруді механіка, та не вийшло. Ну гаразд, краватка на лобі, що притримувала чубчика, виглядала смішно. На ньому вже не було піджака, тільки біла сорочка з розстібнутими верхніми ґудзиками, краї вилізли з-під штанів, рукава неакуратно підгорнуті під лікоть, окуляри на голові і ще більш розпатлане волосся, ніж зазвичай: мокре, скуйовджене. По його шиї стікає крапелька поту, а очі горять вогнем. Шкіра зблідла, губи почервоніли, через що волосся на голові, брови вії і райдужки очей стали темнішими і виразнішими. Давно Роуз не відвідувала думка про те, який Доктор гарний. Напевно, ще з перших днів його переродження. Пригадувалося, як він питав на кораблі Сікораксів у неї: “Як я виглядаю?”, а вона відповіла: “По-іншому”, – він знову запитав, вже конкретніше, – “Добре? Погано?”, а Роуз знову відповіла так само, як відповіла раніше. Але після того, як Доктор поставив питання у всіх, як відповідь Сікораксам: “Я буквально не знаю, хто я такий. Я смішний? Я саркастичний? Сексуальний?”, вона визначила для себе опис свого супутника. І хоч Метакриза для Рози зовсім інша людина, зізнатися, виглядає він точно так само, точно підходить під опис, який дала для себе дівчина того різдвяного дня. − Оскільки присутні тут хіміки, а не фізики, то думаю пояснювати, що ж це таке доведеться всім, − Доктор став спиною до машини посеред зали. − Перед вами компактний прискорювач частинок. Він розганяє 2 протони Гелія4, зіштовхує їх і назовні вивільняються кварки, глюони, фотони та інші квантові частки. Вони потрапляють у фільтр, починає вже розганятися один глюон і на світловій швидкості повинні з’являтися віртуальні частки і… – Доктор не встиг домовити, як за ним закінчив один із лаборантів.
− І фіксуючи їх частоту утворення та впливу на глюон, можна буде розрахувати ймовірність розвороту у потрібний нам бік полюсів у кварків квантового замку.
− Саме!
− Тобто, своєрідний квантовий ключ, − додала Роза
– В точку!
Лікар ходив веред-назад, поглядаючи часом на монітор. А його колишня супутниця по ТАРДІС сиділа на стільці, що обертається, жуючи горішки зі смаком васабі і спостерігаючи за ходьбою місцевого Роботника***. Метакриза різко зупинився, відібрав пачку снеків у дівчини, пихкаючи під ніс і чіпаючи живіт, що гуркоче, і продовжив ходити по приміщенню, наяриваючи кола і горішки.
-Фу, гидота! Жуй сама! – Кинув Роуз пачку назад. На що вона лише закотила очі, посміхаючись. А потім він знову забрав пачку і продовжити кругосвітню дорогу, скаржачись, які ж огидні горішки. Але раптово надійшло повідомлення. Док проїхався дупою по столу і приземлився прямо на стілець перед комп’ютером, забувши про голод і такі убогі, але бажані горішки. Почав швидко друкувати на клавіатурі, хижа вдивляючись у монітор.
– Тобі явно цього не вистачало, – підійшла Роуз.
– Чого саме? – здивовано запитав ТаймЛорд.
– Дій, – дівчина по-доброму посміхнулася, а Метакриза кілька разів глянув на неї, потім зніяковівши, відвернувся, знову дивлячись у монітор.
Роуз зняла з голови Доктора сонцезахисні окуляри і одягла їх на себе, а йому на ніс посадила канонічні Десятого. Він викотив і того величезні очі з орбіт, почав здивовано вигукувати, витріщився на Роуз і облапав оправу.
− Ти-и-и-и! − На емоціях, крізь тиск діафрагми,
сипло простягнув слово, перетворюючи губи з трубочки на широку посмішку.
− Я-а-а-а-а-а! − Повторила манеру дівчина.
− Маніфік! – Доктор, як шалений, поцілував Роуз у щоку і відразу різко сів за свій стіл. Очі круглі, зіниці розширені і він більш рухливий, ніж зазвичай. Мов йому не окуляри подарували, а метамфетаміну дали занюхати.
− Же тен прі! − відповіла дівчина “будь ласка” і підморгнула йому. Вони ще раз подивилися один на одного і розійшлися по своїх кутках. Доктор за ноутом, а Роуз сіла напівлежачи, закинувши голову на спинку офісного крісла. Вертиться туди-сюди, рухаючи руками в повітрі, збільшуючи і зменшуючи уявну картинку. З боку уявну. В окулярах доповненої реальності вона розглядає сузір’я, окремі зірки, планети, комети та читає їх описи. Доктор же невгамовно строчить на клавіатурі рівняння, поїдаючи той неприємний арахіс. Як раптово підскакує із фразою:
− Блискуче! – Пачка з горішками полетіла в один бік – за спину, стілець покотився в інший бік, а мишка просто впала зі столу, бовтаючись на одному дроті.
– Що трапилося?! – підірвавшись із крісла панічно закричала Роуз, яка була повністю занурена у свій світ. Висвітився відеодзвінок від директора НАСА. Доктор поспіхом відповідає на нього за допомогою звукової викрутки та супер-мега-гіпер-макро серйозним обличчям.
− Як ви це зробили?! − У повному непорозумінні запитав чоловік з екрану.
– Та так, замахався, зовсім забув сказати. Я ж розумний! − І його супер-мега-гіпер-макро серйозне обличчя змінилося на задоволеного собою плейбоя.
– Ти зламав? – Нарешті знайшла куди вставити своє питання Роуз.
− Ми зламали! – підбадьорливо і з гордістю відповів Док. Він дав їй п’ятюню. Але поряд був лаборант, який теж підняв руку для плеска, але іншопланетний засранець його не помітив.
* Графен, графенові трубки − матеріал міцніший за алмаз
** Серія “Спанч Боб проти Крабсбуроробки”
*** Роботник – ворог Соніка, якщо, хто не нишпорить, “Еггман”, Доктор Айво
Додати до улюблених