Цю ніч Коул сидів у бібліотеці, щоб знайти рівно нічого. У них у сувоях майже нічого не було.
– Все це просто пуста втрата часу.
Він поклав голову на схрещені руки на столі. Сказати, що він був у відчаї, це нічого не сказати.
– Яка ймовірність, що це сон?
Його впав на сувої погляд з його віршем. Ніби блискавицею в голові промайнули спогади. Його родинна бібліотека.
– Точно. Мати була володаркою Землі, а до цього — дід. Книги передавалися з покоління в покоління. Я не повірю, що там нічого не буде. Але є одна проблема. Я досі не сказав батькові, що я привід. Але з іншого боку, рано чи пізно мені кажуть про це.
Обмірковувати всі можливості сценарії подій Коулу не дуже то й кортіло. Але спати він таки досі не міг. хоча і прогреси були. Виявилося, якщо додати трохи зусиль, то він здатен відчувати смак їжі та отримувати від неї використання. Хлопець як виявив це ледь до неба не злетів.
– Зараз ніч. Сьогодні я просто зателефоную йому та попереду, що нас чекає серйозна розмова, а після неї прийде. Це як пластир, краще різко зірвати. А зараз відпочину.
Він пішов у свою кімнату. Була глибока ніч. Не довго думаючи, Коул дістав зі шухляди папір та фарби. Він давно не малював. Бо то не було часу, то не було натхнення. Його картини та малюнки зберігалися в його каюті, переважно у шухлядах. Деякі з них висіли на стінах. Лише портрети він приховував остаточно. Він збирав їх, а потім прийшов додому ховав у дитячу хованку. У цих роздумах він і не помітив, як знову написав її портрет. Портрет жінки, яку він побачив у печі. Та, яка була його сім’єю.
– Ні, це точно треба сховати. Я знаю, що треба сказати, але сходити з плану я не буду.
Він тільки заховав його, як продзвонив будильник.
– Вже ранок. Треба збиратися.
Швидко зібравшись Коул спустився до кухні. З плюсів та мінусів бути привидом його зняли з відвідування на кухню. Більшість зробили цю новину, але не хлопець. Звідти доносився веселий сміх.
– Та хлопці розкажіть. Я чесно чекав, а тепер я вимагаю всі деталі. – вимагав від усіх Джей.
– Що ви мали таке бачити, що Джей не може досі вгамуватися? – запитала Нія.
– Ми бачили майбутнє. – захопливо відповів їй Джей.
– Так, але це не точно. – перебив його Кай.
– Я погоджуюся з Каєм. – погодився Зейн, – Є ймовірність, що ми бачили наші страхи або побажання.
– Ой, не будьте занудами. Мені все-таки цікаво. То, Коуле — різко звернувся синій ніндзя до свого друга, – що ти там бачив?
Коулу не залишилося нічого кращого ніж збрехати.
– Нічого. Я там нічого не побачив. Тоді я припускав, що просто не переживу битву. – Коул вирішив використати слова Зейна на своєму прикладі, до тих пір поки він не знайшов доказів, – Але, якщо теорія Зейна про страх є трохи іншою. І стіни відображали ті емоції, які ми відчували. Зараз я постійно перебуваю під страхом смерті, що не дивно. Один необережний рух…
– Але ми цього не знаємо, – перебив його Кай. – То, що ти побачив, Джей?
– Ау, я побачив пов’язку на оці. Великий маєток та ще кілька дрібниць. Уявіть, я ще стану сенсеєм.
– Я просто побачив себе старшим — промовив Кай. – Можливо, мені було цікаво, чи я виглядав як батько, чи ні?
– Я не змінився. – продовжив за ним Зейн, – я думаю це пов’язано з тим, що я ніндроїд.
– Весело вам було, хлопці. – нарешті промовив Ллойд. – Я був просто у відключці та у полоні привида. Не зображайся, Коуле.
– Та нічого. Я хотів попередити, що сьогодні мене не буде на тренуванні, Сенсею Ву.
– Що трапилося? – запитав вчитель у нього. Хоч цього не було видно, але майстер сильно переживав за свого учня, та переймався, аби той у відчаї не накоїв дурниць.
– Нічого особливого. Я відвідав батька та поясню свою хворобу. Рано чи пізно він бачиться. То буде краще, якщо побачиться від мене.
– Добре, Куле. Ти матимеш вихідний. Гостюй стільки, скільки тобі буде потрібно.
– Дякую, Сенсею!
Після сніданку хлопець попередив батька про свій намір приїхати. Зібравши всі речі Коул полетів на малу Батьківщину. Викликавши свого дракона він рушив. Відчуття польоту для хлопця було досі чимось неймовірним. Це була одна з небагатьох речей, які ще змушували відчувати його живим. Проте, все закінчується. Він сильно переймався перед своєю зустріччю з батьком. Прилетівши, він відкликав свого дракона. Підійшовши до дверей, він вперше використовує дзвінок.
– Хто там?
– Батьку, це я. Коул.
Вхідні двері його дому відкрилися і на порозі був Лу, батько Коула. Те, що побачив Лу було дивним та приголомшливим. По-перше, його син став привидом. По-друге, його син вперше використав дзвінок без нагадування. По-третє, трапилося те, чого він боявся. Він добре пам’ятає оповіді своєї дружини. Всі майстри Землі мали жахливі випробування. Інколи вони не виживали. Ті, хто залишився в живих малих сім’ї, але це не гарантувало від нових поворотів долі. Його дружина Лілі дуже сильно захворіла після однієї з подорожей. А згодом через загострення вона померла. Він не хотів такої долі для свого єдиного сина.
– Батьку…
– Заходь, Коуле.
Прикрий голос батька різав слухові хлопці. Він чудово його розумів. Це свого роду втрата для нього. Батько важко пережив втрату матері, він повністю поринув у мистецтво, забувши про свого сина, який теж пережив втрату. Але зараз він все розуміє. У кожної людини є свої способи, щоб пережити. І зараз потрібно було просто поговорити, але як підібрати достатньо слова?
Вони пройшли до життєвої та сіди на диван. Першим розмову розпочав Лу.
– Тож як це трапилося?
– Просто. Я не встиг вчасно вийти з храму сенсея Янґа. Тому на мені його прокляття. Я тепер не можу контактувати з водою. На питання чи можу я його позбутися? Чесно я не знаю.
– Ось як. – сумно вислухав його Лу. – А ти сам як?
– Я не знаю. З одного боку — мені врятувати своїх друзів від цієї ж долі. Але з іншого — я можу або померти будь-якої миті, або жити вічно і побачити смерть близьких для мене людей. Це вбиває мене.
– Що б не трапилось, сину, я буду з тобою. – хотів підбадьорити свого сина батька. Він із задоволенням обійняв сина, але зараз це було недоречно.
– Я знаю, тату. – Коул слабко вживав до нього “тато”. Це було дуже погано. Лише в часи повного взаєморозуміння, яке було зараз. – Але разом з тим, я хотів би запитати.
– Що саме?
– Мама ніби мала бібліотеку. І там має бути щось. – різко почав червоніти хлопець.
– О, я пізнаю це збентеження. Розповідай передмову, сину.
– Добре. Річ у тім, що у печі, де похований перший майстер Спінджицу, стіни щось демонстрували. І кожен з нас бачив різні речі. Хочу знати, що саме вони нам показали чи то майбутнє, чи то приховане бажання.
– А що ти бачив?
– Я бачив Нію. Себе у нормальному стані. Наших дітей. Та нашу сімейну реліквію. Ми були сім’єю. Але я для себе хочу зрозуміти, що саме я бачив.
– Скажи мені чесно. Ти кохаєш її?
Хлопець сумно посміхнувся та дістав портрети дівчини, які саме написали цю ніч. Батько взявши їх до своїх рук лише сумно посміхнувся.
– Я думаю цього достатньо? – пошепки запитав хлопець.
– Так. Це багато пояснює, синку. Чому ти не можеш сказати їй про свої почуття?
– Вона має почуття до Джея. Я вже встиг накоїти дурниць. Вдруге на це не піду.
– Тому ти хочеш знати, що саме ти бачив?
– Так. Якщо це дійсно ви маєте наше майбутнє. Я скажу Нії, вона має це знати.
– Крім того, якщо вона після цього не хочеться знати з тобою.
– Я буду чесним перед нею, але разом з цим я боюся такого повороту подій.
-Я не маю тобі розповідати про особливості майстрів Землі?
– Ні.
– Добре. Ти ж ще пам’ятаєш де знаходиться наша бібліотека?
– Так. Дякую, тато!
Додати до улюблених