Зима тягнулася довго і неквапно,не даючи ніякого шанса на потепління для весни.
В березовій рощі, на гілках котрих не було навіть я признак життя,який Завірюха безжалісно обліплював пластівцями снігу,почувся хруст та тяжкий скрип.З одного з центральних дерев ввідчинилася металева дверця,яка була хитро замаскована під березу,з дверцят блимнув вогник гасової лампи,і з теплого промінчика вислизнула постать у білій куртці з капюшоном, обшитим хутром,яка швиденько поквапилася зачинити за собою браму.
На спині безвісний тягнув купку хмизу,бережно обмотаною мотузкою.
Прискоривши свій рух він побрів уперед,дивлячись тільки на небосхил.
Між очами минали гори, замерші річки та озера, голі,окутані сніжною ковдрою дерева та пісня яструба десь далеко у зоряному небі.
Хлопець спускався з пагорба, щоб дістатись до маленького селища, куди мандрівники майже ніколи не доходили.
Хмиз швидко розлетівся по хатам, золоті цяні*бринчали у руках людей, передававши однин-одному, зі всього селища лунала подяка та хоч і бідний, але затишок,а деякі навіть пропонували залишитись парубкові на ніч, але той відмовляв,ввічливо посміхаючись.
Хлопець швиденько зник з селища, як і мелодія яструба,яка високо піднімалась за пагорбом.
Капюшон поволі спав з потилиці хлопця, піднося своє обличчя до срібного серпа.
Його очі самі були як два срібних місяця,майже білі, тілько з відтінком легкої Синеви, як дві крижинки.
Обличчя молодика було немов фарфоровим, блідим, в дуже незамітних «поцілунків сонечка» та інколи в родимках, немов він був вироблен з самого найгарнішого та найдорожчого фарфору,який тільки можна було собі уявити.Вуста та скули були витонченими та неймовірними,а прямий та «ідеальний» ніс зводив з розуму.Шкіра була льодяною та гладкою, немов самі крижані ігли.Волосся відбивало сріблом, розвиваючись на пронизливому вітрі.
Він був немов з іншого світу.Вишуканий,неймовірний, та довговязий хлопчина.Породження самого срібного місяця чи зірок, таке просте та неквапливе життя було Зейну Джульену-дитині холоду та зими по душі,наскільки він міг собі уявити.Коли ти сам на один та зі своїми думками та вірним яструбом-единим другом у цій безкінечній зимі всередині розуму.
Зейн дуже погано йшов на контакт, коли його завербували у команду ніндзя.
Він не звик до багатого скупчення людей та цілі натовпи,які по прихожім сенсєя доводилося рятувати майже кожну неділю.Він загублювався у натовпах, застигаючому на одному місці,навіть не кліпнувши очима, стаючи марним у бійках з ворогами.Саме він, напевно і був тією«Білою вороною» замкнутий,мовчазний та неговіркий,саме таким він здавався коли обзавівся друзяками-братами, які начебто і «гріли» його крижане сердце-механізм, але начебто і все зіставалося на своїх місцях.
Він краще пояснював словами чим ємоціями, при кожній небезпеці на його обличчі читалася тільки суворість та уважність до кожної деталі та результату.Якби не «холод» яким описували його натуру, він би і забув це слово взагалі,напевно.
Неодноразово за цим питанням до його без-ємоційності зверталися інші ніндзя, але він тільки кліпав очима та пожимав плечима, відповідаючи «Не можу сказати чому» зітхаючи.
Він не розумів,нащо настільки багато ємоцій потрібно висказувати? «Чому вони повинні тратити стільки багато єнергії на непотрібні ємоціі?» думав він, піднімаючи брови, а інші тільки зітхали та посміхалися, розходячись по своїм справам,залишаючи його одного зі своїми думками знову.Він був не своїм серед людей. Самотня крижина у безкінечному морі суспільства.
«Холодно йому ніколи й не було,тіло та розум його не знали й не розуміли тепла людяної душі,йому завжди було всеодно.»
//віддаю честь своєму другу-головному спонсору цього фіка+ нації зейнкаїв єнжоєрів та автором останньої цитати і дечого іншого<3 цяні-китайська валюта//
Додати до улюблених