«Як часто ми проходимо повз наше щастя, не помічаючи його, не глянувши на нього; а якщо й поглянемо, то не впізнаємо його.»
Олександр ДЮМА (батько), «Граф Монте-Крісто»
Квітень
Можливо, Герміона відкрила і не всі шлюзи, але деякі перепони вона все ж прибрала. На здивування, її зовсім не віднесло бурхливим потоком у відкрите море, як можна було очікувати, натомість вона поринула у теплі хвилі особливого ставлення з боку Мелфоя — ні, Драко — вона навіть не підозрювала, що існує такий бік його особистості. Вир, у якому вона опинилася, коли глянула в очі чоловіка після виходу з лікарні, почав все швидше закручуватися, затягувати в себе — і ось вони обоє оберталися навколо невідомої сили, що будь-якої миті загрожувала або затягнути на саме дно, або викинути на тверду поверхню.
— Що, взагалі, одягають на святкування дня народження однорічної дитини? — запитала Герміона, неспроможна побороти роздратування, оскільки стояла біля відкритої комірчини, почуваючись не у своїй тарілці. Протягом останніх місяців вона провела декілька вечорів із Джеймсом, але її спілкування з Албусом обмежувалося здебільшого спогляданням за тим, як він спить, іноді плаче та час від часу щось лепече.
Драко з’явився біля дверей спальні, які вона залишила відчиненими й навіть не замислилась, що це було чимось новим. Черговий бар’єр у дивному процесі знайомства з чоловіком, з яким вона жила, подолано. Щоправда, він й досі вважав за краще не перетинати порога кімнати, якщо Герміона знаходилася у ній, намагаючись показати повагу до її особистого простору. Але наразі жінка потребувала допомоги у виборі вбрання, проте, здавалося, що Драко займався лише тим, що, спершись на одвірок, засунувши руки в кишені й схрестивши ноги, явно потішався її спантеличенням.
Вона зиркнула на нього, зіщуливши очі.
— Та припини ти вже бути таким самовдоволеним і, будь ласка, допоможи.
— Як пані забажає, — промовив Драко. Після миттєвого вагання він увійшов до кімнати. — Враховуючи, що святкувати будуть у Барлозі в оточенні цілої армії рудих, для початку утримаємось від усього червоного і помаранчевого. Боюся, що на ці кольори буде боляче дивитися.
Він повернувся боком і прослизнув повз неї до комірчини. Покопирсавшись якусь мить, Драко виринув звідти, тримаючи звичайний сарафан в одній руці й кардиган у другій. До цього моменту Герміона і гадки не мала про існування цих речей. Вона навіть засумнівалася, чи не було накладено на комірчину невиявне закляття «подовжувач».
— Зелена сукня і чорний кардиган? — запитала вона підозріло. — Тобі не здається, що це трохи занадто у зграї левів?
— Вони всі знають, чому ти насправді віддана, — сказав Драко, все ще простягаючи одяг. Його обличчя було беземоційним, риси спокійними, але без ознак блокології. Герміона могла побитися об заклад, що він усміхається, хоча і майже непомітно.
— А чому саме я віддана? — підштовхнула жінка, знаючи, що вони ступили на щось дуже крихке. При такому близькому контакті, вогонь дружньої перепалки міг підтримуватися доти, доки у ньому був кисень, а потім полум’я згасало.
Вона взяла сукню, але натомість зупинила вибір на джинсовій куртці.
Драко лише знизав плечима, нічого не відповівши. Але коли він проходив біля неї вдруге, вибираючись із комірчини, то настільки скоротив відстань, заступаючи в особистий простір Герміони, і його усмішка опинилася так близько, що жінка могла б відчути її на смак, якби захотіла. Він ковзнув очима по її обличчю, сповільнюючи погляд на шляху від очей до губ. За мить Драко прямував до виходу з кімнати, жодного разу не озирнувшись під час свого стратегічного відступу. Він залишив по собі аромат прянощів і цитрусових, який у майже примарному танці виводив візерунки на шкірі Герміони.
Драко продовжував це — штовхав ледь помітно, рівно стільки, щоб зачепити увагу, але так швидко, що у жінки виникали сумніви, а чи не було це грою її уяви. У певному сенсі, вона давала йому дозвіл кожного разу, коли тягнула трохи сильніше. Це траплялося нечасто, і Герміона не відчувала, що робить все достатньо вправно, але іноді вона сідала трохи ближче, ніж потрібно, дозволяла собі розглядати його, прекрасно усвідомлюючи, що чоловік ловив її погляд, чи говорила щось приємне просто так, лише тому, що хотілося. Це перетворилося на своєрідний танок, у якому він штовхав, а вона тягнула.
При цьому Герміона рішуче відмовлялася ставити будь-що в заслугу Тео. Особливо, враховуючи скільки сов продовжувало приносити їй коротенькі зухвалі вітальні листи з нагоди того, що вони з чоловіком почали називати одне одного на ім’я. Крім того, Тео регулярно вимагав повідомити всі деталі, якщо пара перейде до фази тримання за руки. Найгіршим було те, що ці листи надходили лише до офісу, тож навіть коли жінка займалася безглуздою паперовою роботою, вона не мала змоги не думати про дивну сімейну ситуацію або про те, що свідомо приховала від Драко день, проведений разом із Тео.
Правду кажучи, Герміона майже не мала впливу на ледь помітні зміни, що відбулися в її житті, та й не дуже хотіла щось із цим робити. Як не дивно, але в цьому був якийсь затишок, що, оселившись у ній, поволі заповнював порожнечу в голові.
Герміона зачинила двері й натягнула сарафан. Швидкий погляд у дзеркало комода підтвердив те, що вибір був дійсно вдалим. Жінка схопила джинсову куртку, ще раз перевірила час вечірки в щоденнику і кинула його на край ліжка. Вона ввійшла до вітальні, де на неї вже чекав Драко. Він стояв біля каміна і недбало крутив в руці чарівну паличку. Перетнувши поріг кімнати, Герміона відчула, що одразу опинилася у центрі уваги чоловіка — він не зводив з неї очей. Жінка з усіх сил намагалася не почервоніти від того, наскільки прискіпливо він розглядав її, іноді з таким до болю неприхованим бажанням. Але вона сама просила його не ховатися, навіть вимагала цього. Отже, за все треба було платити.
І, якщо бути чесною, то, побачивши Драко в темних брюках і чорній сорочці, яка сиділа настільки ідеально і підкреслювала елегантність та невимушеність, Герміона не була впевнена, що її погляд не виражає те саме. Ця думка промайнула в голові жінки, але потрібен був час, щоб трохи до неї звикнути.
Герміона зупинилася.
— Як тобі це вдається? — випалила вона і враз прикусила язика. Її щоки зажевріли.
— Що саме? — запитав він, прибираючи паличку в кишеню.
— Ну… так виглядати, — їй не слід було так говорити, вона одразу пошкодувала про це. Її ніхто не тягнув за язика, проте губи заворушилися самі собою. У некролозі слід записати «Найрозумніша відьма, яка молодою згоріла від сорому». Шкода, що вона так і не навчилася спочатку думати, а потім говорити.
Щось у поведінці Драко раптово змінилося, а в очах промайнув якийсь занадто радісний блиск.
— Як саме? — запитав він, і від усмішки на його лівій щоці утворилась ямочка.
— Ти знаєш, — відповіла Герміона, бажаючи переключити його увагу на щось інше, можливо, вибух невеликої потужності міг врятувати становище.
— Не впевнений, що знаю. Але буду радий, якщо ти мене просвітиш.
— Поганець.
— Але ж ти почала про це говорити.
— Ну так… так дорого, — підсумувала вона. Очевидно, цієї відповіді було замало.
Драко зробив два великі кроки до неї, і тепер знаходився так близько, що між ними майже не залишилося простору.
Серце Герміони пішло в п’яти, водограй нервових клітин, стримуваний шкірою, рикошетом відбивався від кісток. Занадто близько. Забагато. Мати такий гарний вигляд було небезпечно.
— І це все? — запитав він. Він не посміхався. Він не підняв брови. Це було просте запитання, сказане дуже тихо і з хворобливою серйозністю.
— І, — спробувала продовжити Герміона. Вона зупинилася, відчувши, як його дихання торкнулося щоки. — І гарно. Ти дуже гарно виглядаєш, Мерліне, о боги, ходімо вже.
Герміона ще ніколи в житті не являлася, охоплена такою панікою.
Навіть тоді, коли їй доводилося тікати, рятуючи своє життя.
Хоча, чесно кажучи, цей раз мало чим відрізнявся.
— І навіщо було так поспішати? — долинув до Герміони голос Драко звідкись над плечем, а його подих торкнувся потилиці.
Тікати так швидко було зовсім ні до чого, адже вони прямували до одного й того ж пункту призначення: невеликої стежки неподалік від Барлогу.
— Я навіть не встиг зробити комплімент у відповідь, — продовжив він, крокуючи поруч, але так, щоб вони залишалися на невеликій відстані. — Адже ти сьогодні дуже красива.
Краєм ока Герміона помітила, що він нахилився до неї, ймовірно, намагаючись уловити в її очах відповідь на спробу бути щирим — те, що вона ще не була готова прийняти. Тому жінка перевела погляд уперед і попрямувала туди, де маячило руде волосся, і чулися гучні звуки. Цікаво, відколи це на дні народження дитини почали використовувати піротехніку?
— Дякую, — сказала вона, із запізненням згадавши, що він щось говорив, і все ще намагаючись приборкати своє зніяковіння. — Було б дуже добре, якби ти просто викинув з голови останню хвилину.
Герміона раптом зупинилася і скривалася, усвідомивши, як прозвучала остання фраза. Вона повернулася до нього.
— Вибач, я не хотіла…
Драко злегка похитав головою.
— Все гаразд, я знаю, що ти мала на увазі, — він швидко всміхнувся, прискорюючи ходу, щоб зрівнятися з жінкою. — Але повір мені, я ніколи не забуду той момент. Можливо, пізніше я спробую викликати патронуса, згадуючи про нього.
Щоки Герміони знову спалахнули, і вона залишалася мовчазною усю дорогу до Барлогу — це були її перші відвідини місця з січня, відколи стався нещасний випадок. Раптово на неї нахлинуло гостре почуття ніжності від того, яким знайомим все виглядало, але при цьому на серці не було ніякої туги. Як і у випадку з Роном вона була здатна розрізнити, що саме відчувала. Герміона припускала, що це місце, як і родина, яка називала його домом, завжди будуть особливими в її серці, але, правду кажучи, вони перестали були її сім’єю.
Герміона зненацька опинилася в обіймах якогось рудого клубка.
— Дякувати Мерліну, ти прийшла! Ти хоч можеш уявити, скільки в мене братів? Інколи я намагаюся про це забути, але всі вирішили, що перший день народження Ала — головна подія сезону для Візлів. Тут так багато… шуму, — ставало зрозумілим, чому Джіні захекалась і виглядала виснаженою до нестями, коли промовляла останні слова. Десь за будинком вибухнула петарда. Джіні здригнулася, Герміона підстрибнула, Драко зітхнув.
Джіні відступила, відпускаючи Герміону, і, зіщуливши очі, поглянула на Драко.
— Тхоре, — сказала вона. — Сподіваюся, ти знаєш, що твій ремінь не зовсім пасує до черевиків?
Герміона відчула, як він напружився поруч, скоріш за все намагаючись не піддатися непереборному бажанню перевірити це твердження.
— Візлице, — протягнув Драко. — Сподіваюся, ти знаєш, що бузковий — зовсім не твій колір.
Джіні просто закотила очі.
— Гаррі вже сказав, що ця сукня мені дуже личить.
— А на ньому були окуляри? Чоловік практично сліпий без…
Він не договорив фразу, оскільки Джіні ляснула його по руці.
— Поводься чемно, Мелфою, або я не дозволю тобі побачити іменинника.
Герміона могла очікувати будь-яку погрозу, але не таку. І вже точно вона не розраховувала на цю реакцію. Драко здався тієї ж миті без жодного докору сумління.
— Ти не насмілишся, — вже не так глузливо видихнув він. — Минуло кілька місяців.
Ще трохи й він би надув губи.
Гаррі, який вибіг їм назустріч, видався Герміоні трохи пом’ятим, чи то від роботи, чи то від безладу — ще один невеликий звук вибуху, — що панував на вечірці.
— Що б ти не мав на увазі, говорячи, що вона не насмілиться, — промовив Гаррі, наближаючись, — знай, що, мабуть, її ніщо не зупинить. Це моя дружина, вона безжальна.
Гаррі швидко обійняв Герміону.
— Я прийшов, щоб ненадовго тебе вкрасти, — сказав він, невдало спробувавши зобразити жаль.
— Уже час постати перед їхні очі? — запитала Герміона. Не те, щоб вона боялася знову зустрітися з усім сімейством Візлів. У неї було майже чотири місяці, щоб призвичаїтися до думки, що вони вже не були такими близькими, як раніше. Жінка завагалася лише через їхню надмірну щільність на одиницю площі. І не було нічого дивного у тому, що вона трохи побоювалася невідомого.
— І це знак, що мені пора забиратися звідси деінде, — сказав Драко. — Не всі Візлі є однаково корисними, особливо в такій концентрації. Я ще можу переварити цю, — він жестом вказав на Джіні, — бо вона змінила прізвище. Хоча бути Поттер — та ще проблема.
— То ти хочеш побачити дітей чи ні? — відрізала Джіні.
Драко підняв брови, спрямувавши погляд вниз на неї. У короткому поєдинку двох характерів перемогу одержала Джіні. Драко зітхнув.
— Веди нас, Візлице, — на мить він перевів очі на Герміону, а тоді зупинився на Гаррі.
— Бажаю гарно провести час, — щирість у його голосі дорівнювала нулю і більше нагадувала погрозу.
Гаррі пропустив слова Драко повз вуха і натомість потягнув Герміону за руку.
— Гаразд, зробімо це якомога швидше, щоб можна було по-справжньому повеселитися.
— Добре, — погодилася Герміона, розгублено спостерігаючи, як Драко і Джіні прямували до саду, ймовірно, все ще продовжуючи суперечку, але дивним чином поводячись ввічливо.
— До цього неможливо звикнути, — пробурмотів Гаррі, помітивши напрям її погляду. — Навіть не варто намагатися.
Біля самого входу до будинку він зупинився, повернувшись обличчям до неї.
— Отже, я тут розробив план, як зазвичай роблю, готуючись до рейду…
— О, боги.
— Рон і Лаванда зараз із Біллом і Флер, ми підійдемо до них, привітаємося швиденько — і все пройде цілком нормально, ніякої незручності…
— Дякую за довіру, Гаррі, — пробурмотіла Герміона.
— Я просто беру до уваги прецедент. І не кажи нічого про вагітність Лаванди. Вона мала народити у вівторок, і Рон сказав, що вона здатна вбити у відповідь на будь-яке питання про пологи.
— Я думала, що у неї строк за два тижні?
— Чайне листя сказало, що у вівторок, — незворушно промовив Гаррі.
— Прийнято, — не менш емоційно погодилась Герміона.
— Персі й Чарлі зараз на кухні з Молі й Артуром. У цьому місці буде найскладніше: одразу четверо.
— Ти й справді сприймаєш це як рейд? — запитала Герміона.
Гаррі кинув на неї роздратований погляд.
— Ти знаєш, що посада Головного аврора у першу чергу — це паперова робота? Зараз це моя найнебезпечніша операція за останні два місяці, а тепер прошу зосередитись. Молі, скоріш за все, від щирого серця запитає в тебе щось абсолютно нетактовне, і коли це станеться, я удам, ніби хтось із дітей заплакав, і ми підемо геть.
— Гаррі…
— Щодо Артура, ймовірно він підтримуватиме все, що скаже Молі, так що його можна не брати у розрахунок. Персі буде небагатослівним, ймовірно, спитає щось із ввічливості про Міністерство, а Чарлі тут тільки через прочуханку від Молі, бо ще жодного разу не бачив Ала, так що, швидше за все, він не буде великою загрозою. Насправді, у цій кімнаті основний об’єкт — це Молі.
— Гаррі…
— Потім ми приєднаємось до своїх других половин і дітей за садом. Єдиною невідомою змінною там є Джордж, він займається встановленням іграшкового поля для квідичу власної розробки, наче Албус у тому віці, щоб літати на мітлі. Але у мене в запасі є шість різних сценаріїв, залежно від того, в якому настрої буде Джордж…
— Гаррі, зупинись.
Він припинив вимальовувати маленькі кола на траві й, підвівши голову, поглянув на Герміону.
— Що?
— Зі мною все буде гаразд.
— Я знаю, я просто хочу переконатися, що ми готові…
— Гаррі, я не скляна. Я знаю Візлів багато років, байдуже, беремо ми до уваги шість забутих, чи ні. Минуло понад три місяці, і майже кожна розмова для мене або неприємна, або супроводжується нетактовними запитаннями від щирого серця. Можливо, цього забагато, але зі мною все гаразд, справді.
Гаррі провів рукою по підборіддю, намагаючись зустрітися зеленими очима з її поглядом. Він набрав повітря в груди, а потім гучно видихнув. Його плечі опустилися.
— Трясця. Ти маєш рацію, Міоно. Коли Мелфой сказав «контролюй своїх родичів», я просто піддався його впливу.
— Ти наглядач Джіні, Гаррі?
— Що? Нi…
— Тоді перестань поводитися так, ніби Драко — мій наглядач.
Гаррі відсахнувся, реагуючи фізично на влучне попадання її слів у ціль. Десь там Теодор Нот підіймав келих на знак солідарності.
— Трясця, — зітхнув Гаррі. — Я повний телепень, так?
Герміона посміхнулася і взяла його за руку, не зовсім заперечуючи цей факт.
— Давай просто почнемо операцію «Родичі», щоб скоріше перейти до святкування, — сказала вона, вдруге підводячи Гаррі до будинку.
— Гадаю, все пройшло краще, ніж я очікувала, — розмірковувала Герміона у той час, як вони з Гаррі наближалися до саду за будинком.
— Ти серйозно? Молі запитала, чому ти не носиш обручку, а мені довелося кинути у Чарлі Сіленціо, щоб він не гиготів.
— Тобі дуже гарно вдалося безмовне закляття, — зауважила Герміона. — Вражаюче.
— Герміоно, вона не мала права про це питати… — почав Гаррі.
— Ти помітив, що я потріскалась? Розсипалася на друзки? — запитала його Герміона. — Мені здається, що я тримаюся досить добре. Часом трохи хитає, але тримаюся.
Гаррі кинув на неї погляд, який можна було б назвати сповненим болю.
— Просто річ у тому, — почав він з обережністю, від якої плечі Герміони враз напружилися, — що, можливо, ті з нас, хто набагато ближче до тебе, чекали слушного моменту (не факт, що дочекалися б), щоб спитати це. Тому що нам не байдуже, звичайно. Не з нездорової цікавості… і Джіні теж хотіла б знати.
Під кінець він вимовляв слова поспіхом.
Напруга дещо спала.
— Гаррі Поттере, — сказала Герміона. — Ти сердишся через те, що Молі Візлі мала нахабство запитати мене до того, як ти це зробив?
— Т-так, — розгубився чоловік. — Саме так.
Герміона покрутила четвертий палець на лівій руці, розминаючи місце між фалангами, де зазвичай носять обручку, і де вона колись її носила. Жінка відпустила руки, які впали по боках, як тільки усвідомила, що робила це майже підсвідомо.
— Кілька місяців мені це навіть не спадало на думку, — зізналася Герміона, коли вони пробиралися крізь хащі саду, які утворилися переплетеними травами. — А коли я зрозуміла, що жодного разу не згадала про неї, то… ну, вже минуло багато часу… Якщо я попрошу показати зараз, то нагадаю про той час, коли взагалі не цікавилась нею.
— Ти не питала взагалі? Тобто це не тому, що ти просто не носиш її…
— Так. Я поставила себе в досить незручне становище.
— Уф, — тільки й зміг відповісти Гаррі.
— Красномовно, Гаррі, дякую за підтримку, — Герміона легенько штовхнула його плечем, коли вони наблизилися до мініатюрної версії поля для квідичу: Джіні та Драко були на місці, але останній з братів Візлів підозріло кудись зник.
Герміона зупинилася, і від того, що відкрилося очам, її серце мало не вистрибнуло.
— Гаррі? — запитала вона. — На що я зараз дивлюся?
Джіні сиділа на ковдрі біля центру дитячого поля для квідичу і читала незнайомій Герміоні дитині. Це була стандартна картина, майже з тих, які описують у творах. Легенький вітерець підхопив волосся Джіні й розкидав кілька незачесаних пасом по обличчю. Попереду сиділа дитина, якій вона привітно усміхалася і зображала якогось фантастичного персонажа з ілюстрованої книги в руках.
Але позаду неї в траві, витягнувши ноги й спершись на руки за собою, сидів Драко Мелфой, який намагався триматися прямо, поки по ньому, гиготячи, повз Джеймс Поттер із крихітною іграшковою мітлою в руці. Драко широко усміхнувся хлопчикові, промовив щось, а потім раптом нахилився вперед, підхопив малюка посередині й посадив на мітлу. Неподалік на іншій іграшковій мітлі висіла ще одна крихітна людська істота, яка потроху наближалася до того місця, де у дану мить у повітрі на фут від землі був Джеймс. Краєм ока Герміона помітила Албуса, який повільно рухався у напрямку Драко. З майже надприродною легкістю Драко підхопив Албуса на руки й присів навпочіпки, однією рукою утримуючи мітлу Джеймса у повітрі, дуже легенько підштовхуючи її у потрібному напрямку.
Герміона відчула, як у грудях розтеклось якесь тепло, ніби це була магія, що пульсувала в її венах.
— О, так, — сказав Гаррі. — Албус уже майже навчився ходити. Ти помітила це?
— Ні, Гаррі, я не про це. Я про це, — повторила вона, невпевнено показуючи на сцену перед собою.
— Що? — запитав Гаррі, який явно не міг побачити ту нереальну картину, яка відкрилася їй в цей момент. — О. О-о. Ти ж ще не бачила його з дітьми, так?
І те, що Драко сказав їй тоді у вітальні онімілим від блокології голосом, нарешті дійшло до свідомості Герміони: «Я люблю дітей». Тоді це прозвучало як звичайнісінька репліка, яка тепер, з огляду на контекст, змінила своє значення.
Гаррі схопив її за руку і потягнув ближче до дійства, що відбувалося перед ними, сповнений новим радісним почуттям.
— Ось цією рисою він спокутує всі гріхи, — глибокодумно сказав Гаррі. — Одна і єдина причина, правду кажучи, з якої ми його терпимо.
Це було сказано серйозним тоном, але Герміона побачила, як на його обличчі з’явилася прихована усмішка.
Джіні помітила, що вони наближаються.
— О, добре, ти вижила.
— Ледве, — пожартував Гаррі й притягнув Герміону за руку ближче до себе.
— Мелфой намагається розбестити твого молодшого сина, — сказала Джіні, поглядаючи у бік Драко. Але вона промовила це не з тим занепокоєнням, яке на думку Герміони зазвичай мало б супроводжувати такі фрази.
І справді, коли Герміона знову подивилася на Драко, той стояв у повний зріст, а Джеймс повільно літав навколо його ніг. У руках чоловік тримав Албуса й усміхався, бо той мав при собі плюшеву змію характерних слизеринських кольорів.
— О, заради Мерліна, — зітхнув Гаррі.
Гаррі підійшов до Драко і дітей, а Герміона послідувала за ним, все ще не до кінця усвідомлюючи, у якій дивній історії вона щойно мала честь опинитися. Впоратися з Візлі було простіше простого, а ось це вже було складнішим. Вир закручувався все швидше.
— Гей, Мелфою. Припини спроби зробити з моєї дитини слизеринця.
Драко підняв голову та зміряв його цілком байдужим поглядом.
— Я просто турбуюся про майбутнє Албуса. Має ж хтось це робити, — відповів він.
— Він не слизеринець, — повторив Гаррі.
Драко на мить замислився над тим, що сказав Гаррі, а потім заперечив.
— Це слабкий аргумент, який, якщо дозволиш, я можу спростувати у три кроки.
Драко розправив плечі та кинув гордовитий погляд на другого чоловіка, а його губи розплилися в усмішці.
Було таке відчуття, що у Гаррі закотилися не тільки очі, а все його тіло скрутилося, коли він зітхнув з роздратуванням.
— По-перше, — почав Драко. — Здається, ти сам майже потрапив до Слизерину?
— Мелфою, я був не при своєму розумі, коли говорив це, — процідив Гаррі.
— Алкоголь не забирає розум. Ти стаєш балакучим, коли нап’єшся, і це не моя провина. По-друге, дитину назвали на честь визначного і відомого слизеринця, який до того ж майже два десятиліття очолював факультет.
— Та годі тобі…
— І по-третє, він має ініціали — А-С-П, або «аспід», як власне і називали змія у давній міфології.
Не було такої речі, яку б Герміона не віддала в той момент, щоб зробити знімок самовдоволеного виразу, який застиг на обличчі Драко, а, з іншого боку, рівному йому по силі, жаху в погляді Гаррі.
Гаррі не встиг нічого відповісти на цю, чесно кажучи, вражаючу серію зауважень, оскільки Джеймс почав смикати маленькими ручками Драко за одну зі штанин. Із відпрацьованою усмішкою, не відриваючи очей від очей Гаррі, чоловік витягнув з кишені цукерку і простягнув хлопчику, який крутився на мітлі біля його колін. Гаррі знову зітхнув.
— Ну ж бо, Джеймсе, — сказав Драко, ставши навколішки. — Скажи чесно, мама та тато дають тобі достатньо цукерок? Якщо ні, то ми з твоєю хрещеною будемо дуже раді бачити тебе у нас вдома, поки не розберемося з цим жахливим недоглядом твоїх батьків.
Джеймс тільки загигикав, поклав до рота крихітну м’яку цукерку і продовжив кружляти навколо Драко.
— Зачекай, — почала Герміона, нарешті повернувши собі здатність говорити. — Це була одна з цукерок зі схованки, які мені не можна брати?
— Так.
— І ти ділишся з ним, а не зі мною?
— Але ж він дитина, — сказав Драко так, ніби цим пояснювалось все.
— Але я — твоя дружина.
Це вислизнуло ще до того, як вона змогла оцінити, наскільки сміливими можуть бути слова. Вона взагалі казала це раніше? Очевидно не йому.
Драко втупився у неї очима, які майже миттєво стали темними. Від її слів у погляді чоловіка спалахнуло щось первісне.
— Можливо, якщо ти ввічливо попросиш, — запропонував він, вимовляючи слова з придихом низьким і небезпечним голосом.
— Фу, Мерліне, тільки не перед дітьми, — з огидою буркнув Гаррі. Він зробив крок уперед і витягнув Албуса з рук Драко. — Ходімо поїмо торта чи ще чогось, поки я… спробую забути, що бачив це.
— До речі, я помітила, як ти дивилася, — наспівала Джіні Герміоні, коли вони сиділи вдвох після частування, подарунків і взагалі чудово проведеного часу. Обидві спостерігали за Гаррі, Драко та Джорджем, які намагалися зробити з невеликої зграйки дітей щось схоже на квідичну команду. Всі їхні зусилля винагороджувалися майже завжди численними ударами по ногах від неслухняних іграшкових мітел.
Лаванда і Флер сиділи на іншій ковдрі неподалік і про щось гомоніли, а Флер перебирала пальцями довге світло-руде волосся Вікторії.
— На що дивилася? — запитала Герміона, насолоджуючись теплими променями полуденного сонця на своєму обличчі. Вона майже призвичаїлась до тріскоту феєрверків, що спалахували час від часу. Сьогодні їй вдалося по-справжньому розслабитися.
— На нього, тхора, з дітьми. Мене не полишає думка, що треба було попередити тебе.
— Про що? Попередити, що Драко вміє спілкуватися з дітьми? Це, звичайно, дивно, але…
— Ні, я більше про те тепло всередині і відчуття, що ніби все тане, коли бачиш його з дітьми, — сказала Джіні, здригнувшись, коли десь там Джеймс скотився з мітли на траву.
У той момент для сперечання було замало сил.
Натомість Герміона тихо мугикнула щось, погоджуючись.
— То ти знаєш про це?
— Ти згадувала раз чи двічі. Ніби тобі аж кортіло осідлати його.
— Джіні! — обурилась Герміона, відчуваючи, як обличчя спалахнуло від сорому. Вона щосили намагалася вигадати якесь заперечення. І тому зробила спробу уникнути відповіді.
— Ти впевнена, що це не твої думки про вас із Гаррі?
Джіні задумливо гмикнула.
— Звичайно, я впевнена. Ми справді маємо серйозні наміри спробувати завести третю дитину. Може, навіть складемо графік. Такий, де обводять дати в календарі й усе таке, щоб підвищити шанси.
Джіні кинула це так невимушено, зовсім безтурботно, але її слова вразили Герміону з несподіваною силою, від якої все навколо закрутилося з надзвичайною швидкістю. Її більше не затягувало у вир, натомість вона прямувала у спокійний широкий простір океану. Герміона поринула у глибочінь, де, зустрівши спогад про першу ніч у своїй квартирі, продовжила своє занурення. Секс, запланований у її щоденнику, намір, діти. Я люблю дітей.
— О, звичайно, ти не пам’ятаєш, вибач, — сказала Джіні, по-іншому зрозумівши причину шоку Герміони. — Ми вирішили, що хочемо трьох дітей, ті самі граблі й усе таке.
Вона заговорила тихо, майже шепотом, нахилившись ближче до Герміони.
— І я б дуже хотіла дівчинку, але подивимося.
— Джін! — покликав Джордж з поля. — Що скажеш, якщо ми разом із Джеймсом піднімемось на мітлі? Всього на десять чи п’ятнадцять футів. Гаррі вже сказав своє «ні», але я знаю, що ти тут голова.
У ту ж мить Джіні схопилася на ноги й попрямувала до брата, хитаючи головою і вигукуючи погрози, безпечні для дитячих вух.
Раптом перед Герміоною якась тінь затулила сонячне світло. Мелфой з’явився у полі зору, розхристаний від вітру і настільки спокійний, наче і не помічав того величезного шматка інформації про їхнє життя в останні три з половиною місяці.
— Привіт, — сказав він, дещо захеканим голосом. Він сів на місце, яке щойно звільнила Джіні, і сперся на лікті. — Ми зробили гарну спробу, але якщо маєш справу з юрбою малечі, якій ледь виповнилося чотири роки, дотримання правил і положень Міжнародної конфедерації з квідичу стає важкою справою.
Герміона не відповіла. З одного боку їй нічого було сказати, а з іншого — вона не знала, що можна було чи слід було говорити. Герміона тільки-но почала давати раду своєму новому життю. Вона почала вірити, що оточуючі, які повинні піклуватися про неї, нарешті не будуть нічого приховувати. Але ті рамки, до яких вона призвичаїлась, щойно змістилися, змінившись після останньої важливої інформації. Вона не знала, як поводитися в ще одній новій версії свого життя.
Мелфой повністю відкинувся на спину, поклавши голову на землю, і виглядав таким розслабленим, яким вона його ще ніколи не бачила. Він навіть заплющив очі, і лінії блідих вій вигиналися над його щоками.
— Яким би огидним це місце не було, — почав він все ще з заплющеними очима, — у ньому є свої плюси. Знаєш, наше перше побачення відбулося саме тут.
Він знову розплющив очі й зловив на собі її погляд. Герміона підтягнула коліна до грудей, натягнула спідницю на ноги й міцно обхопила їх руками. Вона не могла визначити, чого їй хочеться більше — благати його розповісти ще, або вимагати дати їй спокій навічно, щоб мати можливість обдумати те, що щойно відкрилося, тому жінка вирішила промовчати.
Він усміхався так, як ще не усміхався до цього: відкрито і чесно, чого не було в його недомовках.
— Ти запросила мене піти з тобою на весілля Поттерів, — сказав він, і, здавалося, кожне слово було просочене іронією. — Сумніваюся, що в усьому чарівному світі знайдеться провидець, який міг би передбачити, що весілля Гаррі Поттера стане однією з найкращих подій у моєму житті. Я мав можливість подошкуляти Візлі й танцював із тобою годинами. Це було неперевершено.
Драко знову опустив голову на землю.
— Я поцілував тебе в саду, — сказав він тихо, майже зі смутком. — Це був не перший наш поцілунок… але…
Він не закінчив свою думку, і Герміона була вдячна йому за це. Від його слів їй стало боляче.
Драко знову сів — і чари мрійливості розвіялись. Він перевів погляд на Герміону і насупив брови.
— З тобою все гаразд?
Ні.
— Так.
Драко простягнув до жінки руку, яка зупинилась і зависла над її лівим плечем, ніби він зважував наслідки від дотику. Герміона відсунулася. Він зігнув пальці до долоні, і дозволив руці впасти.
— Схоже, що ти засмучена, — сказав він.
Вона знизала плечима.
— Занадто багато було сьогодні для… спонукання спогадів. Думаю, краще було б піти.
Він затримав на ній погляд ще мить, а потім кивнув.
— Тоді ми підемо, — він підвівся, його рухи були дещо різкими й швидкими. — Я скажу Поттеру.
Роз’явившись у квартирі, Герміона одразу попрямувала до спальні. Повз захаращену вітальню. Повз єдину ванну кімнату. Повз непридатну для використання кімнату для гостей. Прямо до дверей спальні, а потім до узніжжя ліжка, на якому вона залишила щоденник зі своїми викарбуваними ініціалами. Вона втупилася в предмет, а він насміхався над нею, лежачи на бордовій ковдрі. Її кидало у жар, вона нервувала, була роздратованою і ніяк не могла зрозуміти, що відчуває і що мусить відчувати. Чи була різниця? Чи мала бути? Вона скинула з себе джинсову куртку і кинула поруч зі щоденником.
Герміона доторкнулася до нього, відчувши, якою нетипово холодною на дотик була шкіра. Вона прогорнула записи, аж до січня, до втраченого часу, до моменту її перебування в лікарні св. Мунґо, і тиждень після нього. Вони все ще були там, назавжди записані червоною ручкою, три дні, призначені для сексу. Вона б ще могла дорікнути собі за те, що не розпізнала цього, коли побачила напис вперше, але, зважаючи на все те, що сталося цього дня, це стало лише ще однією частиною уявного пазлу.
Герміона почула тріскіт, який зазначив те, що Мелфой також повернувся до квартири. Вона так сильно поспішала додому, що не дочекалася його. Єдиним, що займало її думки на той момент, був щоденник, залишений на ліжку.
Вона повернулася до коридору, звідки попрямувала до кухонного столу, де з дуже настороженим виглядом стояв Драко. Він завмер і спостерігав за тим, як вона наближається, на його обличчі застиг обережний вираз. Герміона побачила, як очі Драко ковзнули до журналу в її руці, у якому одним пальцем вона затиснула й утримувала сторінки, таємницю яких прагнула почути від нього.
— Що сталося? — запитав Драко, і у його голосі пролунали нотки нехарактерної для нього раніше вразливості.
Герміона поклала журнал, розкривши його на сторінках того тижня в січні, і посунула через стіл до нього.
Вона спостерігала, як усвідомлення прокотилося його хребтом, змушуючи випрямитися.
— Це те, про що я думаю? — запитала Герміона, і її голос прозвучав низько й тихо.
Холод почав торкатися рис його обличчя, що змусило Герміону гримнути.
— Ніякої блокології.
— А як інакше я маю вести цю розмову? — відрізав він у відповідь.
— Як будь-хто інший, — вона схрестила руки перед собою.
Його плечі опустилися, наскільки це взагалі можна було помітити у такій людині, як Драко Мелфой.
— Це саме те, про що ти думаєш, — сказав він. — Що ти хочеш від мене почути?
— Я хочу, щоб ти пояснив мені, чому ти ніколи не згадував про це. Це ніби… дуже важливо.
Він дуже гучно видихнув і спробував утримати рівновагу, однією рукою схопившись за спинку кухонного стільця перед собою. Другою рукою він потягнувся до щоденника, а потім узяв його, зосереджено розглядаючи сторінки. Герміона бачила, як його пальці, що лежали на стільці, згиналися, але замість того, щоб зануритися в холод і самоконтроль під вагою блокології, чоловік мало не клекотав від жару та гніву.
— Що ж я мав тобі сказати? Ти й говорити зі мною заледве хотіла, — різко виплюнув він, продемонструвавши свій оскал.
Щось небезпечне спалахнуло між ними, напруга посилилася, вир знову закрутився та почав затягувати. Без попередження Драко запустив щоденником у протилежний бік маленької квартири, від чого той розлетівся, вдарившись об стоси книг у вітальні. Вона чула, як падають книжкові вежі, але не могла відірвати погляду від чоловіка навпроти, який перестав себе стримувати.
— Що, на біса, я мав сказати? — повторив він, щось надривне і несамовите взяло в ньому гору, витіснивши холоднокровність. По шиї та щоках поповз рум’янець.
— Як я мав сказати дружині, яка навіть дивитися на мене не могла, що ми хочемо мати сім’ю? Як я, по-твоєму, мав це зробити, Герміоно? — він використовував її ім’я як зброю, що наносила рани з кожним вимовленим звуком.
— Бодай щось було б краще, ніж нічого…
— І можливо втратити навіть ті мізерні крихти, які я мав з твого дозволу? — він запустив руку у волосся, яке вже і так розтріпав вітер після дня на свіжому повітрі, а тепер у зачісці панував ще більший безлад, що додавало несамовитості його зовнішньому вигляду.
— Не тобі вирішувати, яку інформацію про своє власне життя я маю знати, а яку ні, — майже кричала вона, обурена його спалахом гніву.
Мелфой сухо розсміявся.
— Припустимо, що я від початку сказав тобі, що ми намагаємося завагітніти, хіба ти б залишилася зі мною? Тоді, коли ти продовжувала вважати, що твоє місце з тим великим довбнем Рональдом Візлі? І як я мав повернутися до цього пізніше? Після того, як у нас нарешті з’явився прогрес, але вже пройшло забагато часу? Все переросло б у це.
Він помахав рукою між ними, в просторі, що ледь не тріщав від магії несамовитості.
— Хоча воно однаково перетворилося на це, — визнав він з опущеною головою, притиснувши руку до скроні. Трохи згодом він знову заговорив ледь чутним шепотом:
— Через скільки часу ти підеш? Коли ти вирішиш піти? Або коли ти накажеш мені піти? — щось у його очах розлетілося на уламки. З нового шлюзу хлинув потік. Мелфой гучно з силою опустив другу руку на спинку стільця, і тепер стискав дерево так міцно, що кісточки побілили.
Герміона не знала, що на це відповісти. Вона навіть не знала, чи мав він рацію. Чи залишилася б вона? Вона не знала. Але чи заслуговувала вона мати вибір? Так. Однозначно, так. І вона хотіла сказати йому це, справді хотіла. Він все ще важко дихав, і, здавалося, всі сили вклав у те, щоб триматися за спинку кухонного стільця, а коли підняв голову, очі були налиті кров’ю.
— Ти б пішла, — тихо сказав він.
— Ти цього не знаєш. Навіть я цього не знаю.
— Для тебе було достатньо ризику, — його погляд блукав по ній, оцінюючи, ніби буравив наскрізно насмішкою і ще чимось. — Я був егоїстом. Це було єдиним, у чому я відступив, що я зробив для себе, решта була зроблена для тебе.
Його губи скривилися, виражаючи огиду.
— І це було важко для тебе, Мелфою? Зробити щось для іншого, а не для себе?
— Повертаємось до Мелфоя, та ще й навмисно поводимось гидко? Приємно бачити, що ти ще здатна на боротьбу, — відрізав він у відповідь.
— О, відвали, — огризнулася вона.
Його хитнуло, всього один крок, але руками він все ще міцно тримався за стілець.
— І це все? Ти кажеш мені піти?
— Я не це мала на увазі, — сказала Герміона, відчуваючи, що її бойовий дух згасає. Це нагадувало забивання пораненої істоти, ніби він очікував на наступний удар.
— Бо я пішов би, — сказав він, не дивлячись на жінку, уникаючи зорового контакту. — Якби ти справді хотіла, вимагала цього, я б погодився. Тому, що це не складно — зробити для тебе все.
— Мелфою, — він зіщулив та закрив очі, коли вона назвала його так, на прізвище. — Драко, — спробувала вона знову, цього разу м’якше.
Його очі знову розплющилися, і перш ніж Герміона встигла вилити все, що вона прагнула сказати, у слова, він опинився перед нею, ще ближче, ніж того ранку.
Знаходячись на такій відстані, Герміона могла розгледіти крихітні зморшки від посмішки в куточках його очей. Вона могла помітити, що його шкіра набула легкого рожевого відтінку після дня на свіжому повітрі. Вона бачила те, що він так ретельно тримав у таємниці — страх, який приховувався за насупленими бровами та нахилом його плечей. Герміону огорнув його запах: прянощі та цитрусові, який вона все ще виразно відчувала навіть наприкінці довгого дня.
Драко підняв руку, але майже не торкнувся її обличчя, єдиним натяком на контакт було тільки пасмо, яке він накрутив на палець.
Він дивився на неї, як виснажена голодом людина, що одночасно жадає плоті й бореться з будь-якою спокусою доторкнутися. Щось несамовито розкрутилося у грудях Герміони, пробиваючись назовні хвилею тепла, що шукала заспокоєння.
— Просто будь зі мною ніжною, Ґрейнджер, — видихнув він, притягуючи її власним ім’ям, використовуючи його, наче іншу зброю. — Ти мене так у могилу зведеш.
Він випустив пасмо з пальців.
— Але нехай мене чорти заберуть, якщо ти не найпрекрасніший кат, якого я коли-небудь бачив.
Вона не була впевнена, то він штовхав, чи вона тягнула.
А може їх обох засмоктало у вир.
Але раптово його губи торкнулися її вуст, і від цього такого короткого і ледь вловимого моменту, ніби блискавка влучила їй в саму душу. Герміоні довелось зробити крок назад, пульс тріпотів під шкірою, обпікаючи зсередини до самого мозку кісток.
Драко не дивився на неї, здавалося, він навіть не дихав — ніби теж ледве вірив у те, що він, або вона, або вони зробили. Вона побачила, як він ковтнув, намагаючись опанувати себе: людина, що вмирала з голоду, тимчасово наситилась.
Драко пройшов до вітальні й підняв щоденник. Він повернув його, тримаючись на відстані — жест, що мав більше, ніж одне значення.
— Тобі не завадить трохи простору сьогодні. Думаю, нам обом це піде на користь.
Герміона кивнула. Як вона і думала, він залишить їй вічність на роздуми.
— Я буду у Теодора Нота, — сказав він. Вперше Драко сказав їй, куди й коли йде.
Вона знову кивнула, оскільки боялася, що не зможе відпустити його, як тільки відкриє рота, хоча знала, що їм це потрібно.
Коли він пішов, Герміона думала про те, у чому різниця між потонути в морі та вийти на сушу, і не могла збагнути, куди ж саме її щойно закинув вир.
…
Додати до улюблених