Три дні – достатньо. Так вважав Хосок, тож злий і сповнений впевненості, він прямував до дому Ім. Поговорити. Якщо вона його не хоче – хай скаже прямо.
Хосок намагався не думати про те, як почуватиметься, коли вона це скаже прямо. Коли не лишиться жодного шансу на – не готова до стосунків, злякалася відповідальності чи що там ще можна придумати в такій ситуації.
У вітальні була тьотя Навун, вона пильно дивилася на Хосока, але мовчала. Коли спустилася Чжонім, сказала:
– Я, звісно, думала, що це має бути Юнгі, але Хосок так Хосок. – І пішла.
У Хосока були очі, наче хворі, риси обличчя загострилися, губи – міцно зціплені.
Чжонім не готова була його бачити. Вона тримала за руку Юндже й, видно, планувала йти з нею на прогулянку. Зараз вона стояла застигла, поки дівчинку зі сусідньої кімнати не покликала Навун.
– Привіт, – Хосок привітався перший, коли вони врешті залишилися вдвох.
– Привіт, – відповіла тихо.
– Як справи?
– Дякую, все добре.
– Ти втекла. Я зробив щось не так? – так дивився, наче душу вивернути їй збирався.
– Ні, все було нормально. – Що вона несе? Хотілося ляснути собі по лобі, цілковита дурепа.
– Це була помилка? Я був помилкою?
– Та звісно, це була помилка, Хосоку!
Чжонім вибухнула. Струснула розпачливо руками, відчула, як по щоках стікають перші сльози.
– Ти хотіла Юнгі, а був я, так?
Вона знала, що він пережив, вона відчувала, що його розриває зараз. Мала б захищати себе, але не могла дивитися на нього – такого нещасного.
– Я хотіла тільки тебе. Я завжди, із першої нашої зустрічі тільки тебе й хотіла.
Хосок дивився на неї й, мабуть, нічого не розумів. Просто стояв, а їй хотілося, щоб обійняв. Ну й що, що для нього це буде просто ще одна пригода.
– Я не розумію. Не розумію тебе, – шепотів він.
– Я люблю тебе роками. Бачу тебе з твоїми пасіями, чую, як ти їх пісочиш, зневажаєш їх і мене разом із ними, бо я теж жінка. Навіть гірше – ти мене жінкою ніколи не бачив. Сестра друга, вона не має статі. Та й почуттів особливих теж. А я тебе люблю.
– Ім-і, – Хосок ступив до неї крок, та Чжонім виставила перед ним долоню: не наближайся.
– Пам’ятаєш, коли ми Джунів День народження святкували? На природі? Ти був із моєю колишньою однокласницею. Ти трахав її у своїй палатці. Я це чула. Вона ще так театрально строгнала, я думала: гей, це ж не порно, нащо так грати на публіку? – Чжонім стерла різким рухом сльози зі щік і викривила губи в чомусь схожому на посмішку.
– Ім-і…
– Ми всі це чули. Померти хотілося – так боляче було. Але любов – не хвороба, від неї не вмирають. Я принамні це знаю. Жаль, що не знаю, ніколи не знала, як тобі сподобатися.
– Ім-і…
– Скільки разів ти приводив до нас своїх коханок? Кожна наступна гарніша за попередню. На що я могла розраховувати? Я простачка, чорт, та навіть коли ми трахалися, я думала, що неголена, і що білизна в мене жахлива, і що я невміла, бо досвіду в мене як кіт наплакав. Я просто не думала, що в мене буде секс, я взагалі не пам’ятаю, коли він у мене був востаннє.
– Ім…
– Ти не переживай через це все. Ніхто, крім Юнгі, не знає. Мама здогадалася, звісно, що між нами щось сталося, але я нічого не розповідатиму. Тому нічого не змінилося. От. Сказала. Знаєш, навіть полегшало, – Чжонім посміхнулася. Знала, що заплакана, вона жахливо виглядає, але правда, із душі наче камінь звалився. Це важко – стільки часу приховувати від усіх.
Хосок ступив до неї один крок, ще один. Вона опустила голову. Пожаліє її? Ще разок трахне? Якесь дике задоволення. Ненавидить себе за нього.
Хосок обійняв. Просто захопив у свої руки, притис міцно до грудей і дихав важко й голосно їй у волосся. Чжонім плакала і сміялася водночас. Здається, в неї істерика.
………………………………………………
Чжонім грілася в його руках. Душу відігрівала. Можна відігріти на роки вперед? Буває таке?
Знала, що ні, що завтра, чи післязавтра, чи через місяць знову буде гірко й холодно. І міцно чіплялася за його пальто, глибоко вдихала його запах. В очі лиш не дивилася – щоб не побачити чи то насмішки, чи то жалю. Вона знала, що на їх лиш і заслуговує, та все одно.
Ім, Ім, Ім, – шепоче Хосок їй у вухо, і шепіт цей такий теплий і м’який, що ним укритися можна, загорнутися, як у плед, і ніжитися.
Хосоку зі сну, Хосоку з мрії, чого ти лиш зараз до мене прийшов, де був увесь цей час?…
………………………………………………………………………………
Хосок від самого дитинства чув це. Що він небажана дитина. Непланована. У мами погіршало тіло – через нього. З’явився целюліт, жирові складки й розтяжки. А вона ж публічна особа, модель, шанована дружина свого чоловіка. Вона повинна й надалі лишатися розкішною.
Продовгувате обличчя – коняча морда. Задовгі зуби – кріль. Худий – скелет. Мама, старший брат. Його друзі. Її друзі – усі так казали. Тільки вираз обличчя мінявся: зловтішний у брата, жалісливий у маминих подруг. Байдужий – у мами.
Батько такого не казав. Батько його муштрував. Учитися, учитися, учитися. Тільки так можна стати кращим.
І Хосок ставав. Його фірма – його заслуга. Батько ні в чому не допоміг.
Тільки тепер хоче сина в лоно своєї фірми повернути: капітал повинен працювати.
Брат відбирав кожну дівчинку, яка подобалася Хосоку.
Тепер Хосоку ніхто не подобається. Він свідомо обирав таких, яких розгадувати не треба. Гроші – от за чим вони полювали. І не парся, і не гадай: ти їх цікавиш чи не ти. Так чесно, так нормально.
А тоді з’являється Ім, щоб сказати, що любить його роками.
Хосок тримає її близько й міцно, він її не відпустить нізащо.
………………………………………………………
Хосок сидів на незручному стільці й скролив новинну стрічку. Він виглядав стомленим і збентеженим, і Джійон не наважувалася починати говорити.
Вона прокашлялася, і він підвів на неї погляд.
– Прокинулася? – спитав хрипко.
-Так, – прошепотіла вона.
– Як почуваєшся?
– Ніби краще. Де Юндже?
– Вона в Джунових ба… У Сокджинових батьків. Ім, Сокджинова сестра, добре дбає про малу.
– Дякую. А коли мені можна буде її побачити?
– Як тільки ти достатньо одужаєш… Ти пам’ятаєш, що я вестиму твою справу? – інтонація Хосока змінилася якось невловно, але відчутно, і Джійон стало страшно.
– Так, – розгублено мовила жінка.
– Ти вже написала заяву. Не збираєшся забирати її? – далі гостро питав Хосок.
– Ні, – прошепотіла вона.
– Добре. Тоді мені треба знати все. Коли почалося. Як. Що він тобі робив. Чи зачіпав малу. Як.
– Я…
– Лікар казав, що ти можеш говорити. Це тобі не нашкодить фізично. Я десь розумію, що морально про таке говорити страшно, але я просто хочу допомогти. Такі виродки мають сидіти. Довго. Я можу це забезпечити. Просто розкажи.
У Хосока темні очі, тонкі гострі риси обличчя, і весь він, отакий зібраний, наче готовий до стрибка, видавася Джійон хижим. Але, втішала вона себе, Хосок – друг Намджуна, тож їй не нашкодить.
– Я завагітніла вперше, коли мені було 16.
– Від нього?
-Так. Ми одружилися, бо він сказав, що має честь, і любить мене… Я була на 5, здається, місяці, коли він побив уперше. У мене трапився викидень. Лежала в лікарні довго. Сама.
– Де був Джун?
– Не знаю. Ми з ним ніколи про те не говорили. Я думаю, що він сидів ще тоді. А може, вже й вийшов. Потім Хьонджин просив пробачення. Він сказав, що помре без мене, готовий був іти топитися, а я, пригадую, бігла за ним і плакала… Знаєш, тільки він і був у моєму житті тоді.
– Він спершу справді не бив мене, вже потім… я знову завагітніла. Це смішно, але він не користувався презервативами, а мені ніхто не пояснив, як уберегтися… Лікарка сказала, що мені варто не займатися сексом якийсь час, бо тонус був і… Він знайшов собі коханку. Я дізналася. Плакала. А він знову побив. І відтоді все стало систематично.
– Джун же вийшов. Чого мовчала?
– Він… Я не могла…
– Гаразд. Скільки разів ти зверталася до лікарів із травмами?
– Тричі, здається. Але я казала, що впала зі сходів абощо. Я не говорила, що то він мене так. У мене були зламані ребра. І ніс, бачиш, він із горбинкою. Це теж Хьонджин. Я пригадую, як хлестала кров і як паморочилося в голові…
Джійон дивилася наче на Хосока й наче не на нього. У неї посмішка застигла на обличчі, і чоловіку було моторошно, що можна посміхатися, говорячи про такі речі. Він шкодував, що Намджун попросив його, а не Юнгі взяти цю справу.
……………………………………………….
Це було так дивно розповідати комусь про своє життя. Джійон все здавалося, що то вона навіть не про себе говорить, а про когось іншого. Ну не могло ж її життя бути таким. Беззмістовним.
Що вона знала за ці 24 роки?
Бідність. Злість. Заздрість. Навіть до Джуна. Коли він знайшов свого Сокджина, то мав усе: одяг новий, взуття, часом навіть брендове. Речі в школу. Він і їй пропонував, ділився, але вона не хотіла. Гордою була. І заздрила.
У неї була тільки Юндже. Якій вона вмудрилася зламати життя. Де її дитина? Де? Із чужими людьми, які її годують, одягають. Граються з нею. Мабуть, у кафешки водять, як дівчинка й хотіла.
У самої ні освіти, ні роботи нормальної. До такого життя й дитину свою готувала.
Сука.
Джійон плакала так сильно, що аж захлиналася. Добре, що Хосок уже пішов, добре, що вона сама й ніхто не бачить і не чує її.
………………………………………………………………………
Чимін і Техьон танцювали в клубі. Чимін у рожевій футболці з якимсь драйвовим написом і рваних джинсах в обліпку рухав стегнами в такт музиці, коротко й грайливо блискав підфарбованими очицями й посміхався спокусливо направо й наліво.
Техьону було так дивно, що можна отак просто насолоджуватися тим, ким ти є. Він бачив, як реагують на Чиміна дівчата й хлопці – залипають. У їхніх очах палахкотить чорно хіть. Ще б – у Чиміна фігура, як у божества, пластика така, що з розуму звести може. Техьон захоплювався.
Техьон теж би так хотів – голову підняти, посміхатися, язичком проводити про блискучих губах. Чимін казав, що вони над цим працюватимуть. Поки що юнак добився одного: Техьон у клубі. Він у джинсах і футболці, і він танцює.
Коло Техьона в’ється якась дівчинка, і це змушує серце калатати сильніше. Губи самовільно розтягаються в посмішці. Чимін ловить його погляд, змовницьки підморгує й розвертається обличчям до якогось хлопця.
Техьон його впізнає. То Чонгук, знайомий Сокджин-хьона. І від того стає млосно. Сокджин-хьон знає, він тебе прийняв, усе гаразд – заспокоєю себе Техьон, але не може далі концентруватися на танці.
Чонгук вивертається з рук Чиміна й викривлює презирливо обличчя. Чимін супиться, а тоді просто продовжує танцювати, наче нічого не сталося.
Техьон підходить ближче і схиляється до Чимінового обличчя.
– Що сталося? – питає напружено.
– Усе гаразд, не переймайся, – сміється Чимін.
Техьон танцювати більше не хоче. Він іде за столик, який вони зайняли, і бере до рук склянку коктейлю. Чимін радив, казав, що тут смак пречудовий і трохи алкоголю для настрою. Але настрою навіть із коктейлем уже нема.
До столика підійшла дівчина, яка танцювала поряд. Тримала в руках дві склянки й посміхалася спокусливо.
– Ти дуже гарний, – мовила вона.
– Дякую, я… – Техьон збентежився, але взяв себе в руки й проговорив доволі спокійно: – Вибач, мене не цікавлять дівчата.
– О, дуже жаль, – дівчина ще раз посміхнулася, а тоді простягнула одну склянку. – Пригощаю – навіть якщо я тобі не подобаюся, це не означає, що ми не могли б потоваришувати.
– Так, дякую, це було б… гарно, – Техьон знову посміхався. Така мила дівчина.
Коли до столика підійшов Чимін, Хьонджу вже десь зникла. Чимін був цілком спітнілий, але від того не менш привабливий. Він щось говорив, але Техьон ніяк не міг розібрати слів. У голові трохи памарочилося й у вухах гуло – певно, від музики. Техьон давно не був у клубі.
Він попросив пробачення в друга й пішов у туалет. Коли доходив до потрібних дверей, уже мусив триматися за стіну. Щось не так. В очах стоїть якась пелена, у вуха наче вати хто напхав. Руки й ноги мліють. До горла підступає нудота.
Техьон сповзає по стіні на підлогу. Він ще відчуває краплі поту на своєму лобі й хоче провести язиком по раптом пересохлим губах, але язик не слухається. Відчуває, як чиїсь дужі руки піднімають його й тягнуть десь. Йому б опиратися, йому б закричати, але він безвольною лялькою звисає й, здається, цілком втрачає свідомість…
… Чимін знервовано озирається на двері туалета, але Техьон не виходить. Щось не так, відчуває хлопець і встає з-за столика. Із кишені джинсів дістає мобільний і телефонує.
– Пане Чжи, маю прохання…
– Яке, Чиміне? – Чжи Сон сьогодні відпочивав у клубі. На колінах крутилася якась симпатична дівчинка, але здається, він був надто втомлений, бо її відверті рухи й такий же відвертий одяг його не збуджували. Не сприяв збудженню й телефоний дзвінок від помічника.
Той напросився в клуб. Та ще й із Техьоном. Ні, ні в якому разі вони не турбуватимуть пана Чжи, просто аби бути впевненими у власній безпеці – чи можна зателефонувати, коли знадобиться допомога? Отак він питав, і Сон, добра душа, погодився. Чимін йому потрібен. А Техьон подобається його дітям. Нехай потанцюють, думав він. Які там клопоти, думав він.
– Із Техьоном щось не так, здається, він пішов у туалет, але… Можете вислати донизу охоронця якогось?
Сон зітхає тяжко, прибирає зі своїх колін апетитну дівчинку й піднімається з-за столу.
– Зараз будемо, – сказав чоловік, відімкнув дзвінок і попрощався з компанією, із якою відпочивав.
За ним ішло двоє охоронців, ще один чекав у машині.
Сон відразу побачив Чиміна: рожевоволося маківка крутилася туди-сюди.
– Що там? – запитав Сон, і Чимін навіть не здивувався, що Сон сюди прийшов сам.
– Його в туалеті нема, – розгублено й навіть налякано промовив юнак.
– Гаразд, зараз пошукаємо. Пхьо, Міне, – він кивнув охоронцям, і ті розійшлися в різні боки.
……………………………………………………………….
… Чонгук вийшов покурити. Кулився від прохолодного вітерцю й неприємного відчуття.
Йому було соромно.
Сьогодні вони з одногрупниками святкували успішний залік. Він здав навіть краще, ніж його хьон Юнгі свого часу. У клубі було багато дівчат. Гарних, сексуальних. Навіть його одногрупниця Судже прийшла. А вона зазвичай у такі місця не ходить. І йому страшенно подобається. Загравав до неї. Ніби успішно.
А тоді на танцполі побачив… Рожеве волосся й футболка. Джинси рвані. Зад такий, що дівчата душу б продали. Губи – такими тільки мінети робити. І язичок між ними ходить час від часу. Чонгук відчув, як кров ринула донизу й обважніли член і мошонка.
То був хлопець. Він рухався так звабливо, і так звабливо посміхався до Чонгука, а тоді проїхався задом по його стегну… Чорт, як таке може бути?..
Чонгука ніби переклинило. Він дико озирнувся навколо, чи не бачив його хто з одногрупників, а тоді мовив з усім презирством, на яке був здатен у такій ситуації:
– Від’їбися, виродку!
Юнак на якусь мить завмер, а тоді просто знову став танцювати. Наче нічого не було. Наче нічого з Гуком не сталося.
А воно, блядь, сталося. У Гука мало не встав на хлопця.
… Двері прочинилися, і з них вийшло троє. Насправді вийшло двоє, третього, Техьона, вони тягнули. Непритомного.
Чонгук кинув недопалок просто на землю, встав у якомога впевненішій позі й запитав гучно:
– А що це тут відбувається?
Техьон не реагував, він просто висів на двох чоловіках. Чонгуку стало страшно.
– Та ми свого друга он додому хочемо доправити, – відповів один, худіший і нижчий. Чонгук йому ні на грам не повірив.
– Може, краще я його доправлю, – рушив хлопець просто до непритомного Техьона.
– Пацан, не хочеш проблем – вали звідси, – уже загрозливіше мовив чоловік. Його напарник, високий і масивний, наче шкаф, сплюнув просто Гуку під ногу.
А тоді двері знову відчинилися, і з них вийшов ще один чоловік. Зі зброєю. Чонгук позадкував. Треба крикнути, подумав він, але в горлі пересохло від страху.
– Хлопці, здається, ви взяли чуже, – сказав чоловік із пістолетом. Тримав його перед собою. Якось дуже професійно. Чонгук колись дивився в ютубі тренування спецпризначенців – отак то виглядало.
Худий помалу відпустив Техьона й підніс догори руки. Масивніший тип озирався ще якусь мить навколо, наче шукав шляхи втечі, а тоді врешті теж здався й відпустив непритомне тіло.
Техьон мішком звалився на всипану недопалками землю…
Додати до улюблених