Щойно пішов Сокджин-хьон, уранці приходив Чимін.
Сокджин-хьон приніс Техьонові улюблені тістечка. Техьон пам’ятав, що вони улюблені, знав їх смак, легку гіркоту шоколаду, м’яке танення на язиці. Так пам’ятав, наче з фільма, наче то не з ним було.
Чимін приніс стос книжок. Техьон любив книги. Він пам’ятав, що в нього багато книг, він купував їх більше, ніж читав, бо за навчанням і роботою не було особливо коли. Але цей спогад був якимсь механічним, беземоційним, наче й не спогад зовсім, наче й не про Техьона він.
Чимін цілував його в лоб, а Техьонові хотілося відхилитись, затулити обличчя, усе тіло, щоб ніхто, ніяк, ніколи… Техьон напівлежав, устромивши погляд у стелю й мовчав.
А ще служниця забігала кілька разів. Лишала їжу на столику коло ліжка, та Техьон нічого не їв.
Солькі й Мінсок забігали перед школою, але він вдав, що спить. А після школи весь час вдавати він не міг.
Насправді він хотів заспокоїти дітей, сказати, що з ним усе гаразд, щоб вони не хвилювалися. Але кожна спроба сказати провалювалася ще не рівні обдумування.
Він боявся почути свій голос. Він пам’ятав, як він ним стогнав, коли той чоловік говорив йому стогнати. І кричав, коли він говорив йому кричати.
Він відчував на собі чужі дотики. Вони були скрізь.
На горлі – долоня, душить, у Техьона жилка б’ється під вказівним пальцем.
На грудях – спершу погасити недопалок, а тоді провести пальцями коло соска. Скубнути його бо ріжучого болю.
На сідниці – лясь, лясь, лясь. Пекло, а потім німіло.
На спині – двома руками проводити вверх -вниз, тоді коли… коли…
Техьон міг би заприсягнутися, що він відчуває, як пече його шкіра там, де його руки торкалися. Часом так пекло, що повітря не вистачало, і тоді Техьон роззявляв рот і глибоко вдихав. Здавалося, повітря не доходить до легенів, здавалося, що він задихається, і він ще швидше і ще глибше вдихав і вдихав повітря – бо тіло спалене, знищене, зганьблене, – хотіло вижити, хоча він не хотів.
Він часом дивився на свою руку як на щось стороннє, не його. На двох пальцях не було нігтів. На долоні була здерта шкіра, зараз вона береться рожевою, молодою. Так дивно. Він пам’ятав, як боліло, коли зірвали ніготь. Як він кричав. А зараз він просто дивиться й не розуміє: чого кричав? Чия рука? Чи точно його тіло пече?
Техьон зайшов у ванну і глянув на себе в дзеркало. Це він? Не був упевнений, не впізнавав себе. Не пам’ятав себе: яким він був раніше? Він був?
У шухляді знайшов пачку лез, розгорнув одне. Дивився на нього, тоді на свою руку. Згадував руку. Із татуюваннями. Перед очима все пливло – від сліз чи від спогадів. Те він добре пам’ятав. Націлив лезо на зап’ястя. Певно, буде боляче. Але навряд більше, ніж…
Сон схопив його руку міцно, немов лещатами. Нажахано глянув йому у вічі. Порожні. Стало страшно: він у такому стані нікого не бачив.
Сон повільно забрав лезо. Техьон, на диво, легко його відпустив.
Сон притулив хлопця до своїх грудей, обійняв міцно, зашепотів щось заспокійливе. Не був упевнений, чи Техьон його розумів. Він стояв не рухаючись. Не обійняв у відповідь, не прихилився.
– Я хотів померти, – сказав він тихим грудним голосом, і в Сона побігли мурашки – таким чужим він звучав. – Чого тоді робив усе, щоб вижити?
Що мав сказати Сон? Він лиш гладив Техьонові плечі й спину й мовчав.
– Він мені казав стогнати – і я стогнав, – Техьон говорив тепер швидко, затинаючись, але навряд до Сона. – Він мені казав кричати – і я кричав, казав підмахувати – і я підмахував. Чого я так робив? Якби я не робив, він би мене вбив? Я б уже був мертвий?
– Техьоні, ти не міг по-іншому, не міг, – Сон шепотів йому на вухо.
– То так боляче, але я, мабуть, заслужив. Тільки жаль, що не помер, не помер, – Техьон теж шепотів. До себе.
– Ти вижив. Ти робив усе, щоб вижити, то було правильно, чуєш?
Сон боявся, Сон не хотів, щоб цей хлопчик страждав ще більше, Сон відчував перед ним провину таку велику, як океан.
– У нього рука така… Уся в татуюваннях. Так дивно, що я пам’ятаю кожен завиток тих татуювань, але не можу згадати його обличчя. Він приходить у снах, він без обличчя, і від того ще страшніше стає. Я бачу його весь час. І чую голос, він каже кричати, і я кричу…
– Його більше немає.
Це вперше Техьон відреагував. Він випростався в обіймах і нарешті осмислено глянув на Сона.
– Пане Сон?
Сон розумів, що Техьон не до нього говорив, але тепер почути підтвердження тому було моторошно. Чорт, цей хлопчак хотів порізати собі вени. Померти. Господи. У Сона волосся дибки стало.
– Техьоні, усе минуло вже. Того чоловіка… з татуюваннями, його нема.
– Нема?
– Він помер. Мої люди його застрелили. Тож можеш не боятися.
– Нема? – ще раз запитав Техьон, і з його очей потекли сльози.
– Нема, маленький, нема.
………………………………………….
Техьон лежав на ліжку.
В обіймах пана Сона.
Пан Сон його тримав, гладив по плечах і навіть щось наспівував.
Техьону колись наспівувала мама, але її в нього давно нема.
…………………………………………………………………
Чжонім лежала на дивані, закинувши ноги на подушку. Юнгі присів поруч, забираючи її ступні собі на коліна. Взявся злегка масажувати її пальці.
Чжонім застогнала полегшено.
– Ти чарівник, – сказала тихо.
– Я знаю, – почула вдоволену відповідь.
Вона бувала тут так часто. Вона ховалася тут так часто. Вона шкодувала, що не Юнгі любила. Хоча – його любити навряд було б легше.
– Хосока приходив.
Чжонім смикнулася в чоловікових руках, але більше ніяк не реагувала.
– Казав, шо ви переспали. І шо ти не довіряєш йому – теж казав. Шо сталось?
– Я була п’яна. На вечірці в честь дня народження співробітниці. – Чжонім стиснула губи в тонку лінію. – Ні, я насправді п’яна не була. Я чудово знала, що я роблю і з ким. Просто… наче спустила гальма. А потім злякалася.
– Чого саме?
– Багато всього. Спершу – що я не сподобалася, що він насміхатиметься…
– Хосок би собі такого не дозволив.
– Я знаю! Але я завжди відчувала, наче він насміхається. І він мав причини, хіба ні? Стара діва. Весь час крутиться в компанії братових друзів, бо не має своєї. Бо не має хлопця. – В очах закипали сльози, голос звучав люто. Не на Хосока сердилася, на себе.
– Дурниці. Найрозумніша жінка з усіх, яких він зустрічав.
– Кому треба той розум?
– Мабуть, йому, раз він прийшов зі мною розбиратися.
Юнгі посміхався легко. Чжонім любила таку його посмішку. Віддзеркалила її.
– Ти сумуєш за Хойон?
Вони давно не згадували її. Чжонім злякалася, що бовкнула щось не те, що повелася зле. Аж привстала на ліктях, щоб бачити обличчя Юнгі.
– Ні, ні, – чоловік відповідав легко й щиро – Чжонім це знала. – Я, певно, надто мало її знав, шоб сумувати так довго.
– Я боюся, що Хосок навіть імені б не згадав, якби таке сталося в його житті, знаєш. Я думаю, що він навіть минулу коханку не пам’ятає.
– А нашо тобі, шоб він минулу пам’ятав?
– Це значить, що й мене він не пам’ятатиме. Це значить, що я якогось милого його зараз зацікавила. А потім його зацікавить якась інша. Та скоро його інша зацікавить, красива якась, з ногами від вух, із цицьками такими, – Чжонім аж на собі показала. Юнгі присвиснув.
– Такі цицьки, звичайно, круто, але коли в голові нема розуму, то цицьки на один-два рази, не більше, Ім. Та й ти наговорюєш на себе. Ти гарненька.
– Це ти так кажеш. Так ще Джин сказати може. А Хосок… Я боюсь, що він піде, а я лишуся. Коли нічого не було, ну, між нами, було легше. Знаєш, боліло, коли він приводив якусь, але я звикла. Та це смішно, зрештою, я стільки їх бачила за ці роки, нехай!..
– Ім, ти боїшся змін.
– Я знаю, – жінка схлипнула.
– Ти хочеш, шоб він тобі у вічному коханні зізнався? Ім, ти дорам передивилася?
– Ти злий, – буркнула вона.
– Я реаліст, мала.
……………………………………………..
Реаліст, який чекає, коли з’явиться хтось, від кого його життя наповниться сенсом.
Він не сумує за Хойон, він пам’ятає її, бо вона дарувала йому сенс.
А всі роки без неї йому хотілося викинути себе у вікно.
……………………………….
Хосок стояв на порозі й лютими очима вдивлявся в Ім і Юнгі. Не хотів бачити їх разом. Не був готовий побачити їх разом.
– Ти тут? Із ним? – прошипів, зціпивши зуби.
– Я тут, із ним. І в нього є ім’я, – Чжонім встала з дивана і випрямилася, склавши руки на грудях. Серце так калатало, що здавалося, його всі чують.
– Так, голубочки мої, – Юнгі собі посміювався і проходив повз Ім і Хосока до вітальні. Брав куртку, узувався й говорив: – Я вас тут залишу, а сам деінде потиняюся. У кімнаті для гостей постіль свіжа, можете спробувати.
– Юнгі, ти не зобов’язаний… – Чжонім спробувала затримати чоловіка, але Хосок тільки виштовхав свого друга за двері його ж квартири й зачинився. Глянув на Ім. Вона відвела погляд.
Коли Хосок заговорив, його тон змінився – став спокійнішим, однак Ім бачила, що для цього він докладав чималих зусиль. Хосок таки сердився. Ревнував?..
– То ви, значить, були вдвох. І чим займалися? – питав Хосок.
– Говорили, – відповідала Ім. Вона не знала, як реагувати на такого Хосока. Такого його вона теж не знала. Кров прилила до обличчя, і хотілося до нього доторкнутися, щоб перевірити, та жінка боялася чогось зайвий раз поворухнутися.
– Про що?
Ім розсердилася. Сіла на диван, закинула ногу на ногу, сердито пхикнула, а тоді заговорила:
– Тобі яке діло? Ти приходиш до Юнгі додому, налітаєш не відомо чого на мене – що за сцени ти влаштовуєш?
– Я не влаштовую сцени.
Хосок присів поруч. Потягнувся рукою до Ім, але зупинився на пів дорозі. Почесав голову. Глибоко вдихнув і видихнув. Знову заговорив.
– Я думав над тим, що ти мені сказала.
– Я багато чого казала. Про що саме ти думав? – Ім теж спробувала заспокоїтися.
– Ну, про те, що ти не знаєш мене й не довіряєш мені.
– Аааа.
– Я розумію твою позицію. Я, мабуть, так само реагував би на твоєму місці. Бо за великим рахунком у нас із тобою одна проблема.
Ім завмерла. Опустила погляд на свої коліна, на них же поклала долоні. Зараз Хосок скаже, що між ними кінець – і від цього було так боляче й страшно! А тоді Ім насварила на себе в думках: вони й не були разом, про який кінець їй ідеться?
– Я ж теж боюся зради. Того й вибирав весь час тих, про кого точно знав, що… Знав, що не я їм потрібен, а моє становище, чи гроші, чи влада, чи… Шкурний інтерес: вони мені секс, я їм подарунки там, ще щось. Ну, і секс, само собою, – Хосок криво посміхнувся. Ім немов стислася вся.
– Із тобою не так. – Чоловік дивився Ім в обличчя, вона то відчувала, але погляду не підвела. – І я не хочу це втрачати, навіть не спробувавши. Я взагалі не хочу це втрачати. Те, що між нами, що б то не було. Бо мені з тобою добре. Затишно. Як удома. І ти не мала рації, коли казала, що все почалося з того, що ти мені зізналася в коханні. Усе почалося з того, що я тебе запросив на танець. Ні, із того, коли ти тримала на руках Юндже. Пам’ятаєш, у лікарні? Ти була така… У мене подих перехопило від тебе. І раніше – коли ти прийшла до мене в офіс за допомогою…
– Ти мене образив тоді, – врешті зреагувала Ім. Їй сльози в очах пекли, але вона намагалася їх стримувати.
– Так, я, я знаю. Ім, дозволь мені, дозволь нам спробувати.
……………………………………………..
Так само говорив і Сокджин, коли вона плакалася йому в жилетку.
Так само говорив і Юнгі.
Але їм було легко казати. Їй пробувати – страшно. Якби хто тільки знав, як страшно.
………………………………………………………………….
Вони сиділи одне навпроти одного на дивані. Їхні коліна торкалися одне одного. Хосок міг так легко торкнутися і її щоки, чи руки, чи талії… Але він собі цього не дозволяв.
Натомість він запропонував Ім пограти в гру. Сокджин її порадив. Запитання, щоб вони краще пізнали одне одного.
І тепер Хосок її пізнає. І в грудях наростає якась величезна куля, яка от-от розірветься й затопить його всього – ніжністю, і теплом, і бажанням. Таким сильним, що Хосок ледь стримується, щоб не притягнути Ім до себе.
Вона каже, що постійно наспівує в душі. Але не дуже голосно, бо соромиться.
Ніколи не чув, як ти співаєш. Хотів би почути.
Вона каже, що хотіла б стати мамою й думає про всиновлення. Тільки боїться реакції батьків.
Ніколи не думав про дітей. Так дивно, що ти думаєш. Так дивно, що це не викликає в мене відторгнення.
Вона каже, що в ньому їй подобається його цілеспрямованість і тверезий розум.
Мені в тобі подобається все.
…………………………………………………………
Чонгук почувається не в своїй тарілці. Постійно озирається, чи нема десь поряд його знайомих, і відчуває, як піт тоненькими цівочками стікає між його лопаток. А все тому що він на побаченні з Чиміном.
Тобто це не побачення зовсім. Просто вони прийшли в клуб потусуватися разом. Сіли от за столик, випили.
Чимін у маєчці-алкоголічці – ключиці гострі, немов розчерки пера. Руки тонкі, м’язисті, долоні маленькі, такі, що, здається, Чонгук однією своєю дві Чимінових міг би обхопити.
Талія тонка, просто неможлива якась. Ноги довгі, сильні, це видно, коли Чимін береться танцювати.
А ще видно, коли він танцює винятково для Чонгука. Рожеве волосся спадає важкими пасмами, пухкі блискучі губи розтягнені в спокусливій посмішці. Очі хитрі-хитрі, усе в Чонгука стріляють. А Чонгук що? Чонгук влип.
Насправді Чонгук просто хотів допомогти. Чимін так важко переживає те, що сталося з Техьоном-хьоном, і Чонгук розуміє. Це ж жах якийсь!.. Але Чимін такий, такий… Сексуальний, саме такий – сексуальний, Чонгук має нарешті визнати, принаймні перед самим собою: він Чиміна хоче. І ще раз роззирається навколо – чи нема когось знайомого.
Чимін присідає за столик і посміхається п’яно до Чонгука.
– Ходімо танцювати, – каже.
Але Чонгук відмовляється. Тоді Чимін схиляється до його вуха, так близько, що Чонгук відчуває запах його парфумів і поту, і шепоче:
– Тоді ходімо в туалет, і я зроблю тобі мінет.
І Чонгук, востаннє озирнувшись, іде за ним. Його збуджує думка про те, що зараз має бути, запах поту Чиміна, і те, як виляє його зад. Чорт, такий зад тільки в нього, жодної дівчини з такими задом Чонгук не зустрічав.
Вони зачиняються в кабінці, Чимін стає навколішки, розстібає замочок Чонгукових джинсів, стягає їх разом із трусами.
У Чонгука вже стоїть. Йому трохи соромно, бо встав ще по дорозі в туалет – так, від самої лиш думки про ці губи на його члені – але Чимін тільки посміхається звабливо, облизується й приймає в рот його головку.
Язичок знаходить уретру. Чонгука трохи потіпує. У нього вже було два мінети. На жоден він не реагував так, так… Чонгук застогнав, коли Чимін заковтнув увесь член. Головкою Чонгук відчув вузьке Чимінове горло.
Чимінова рожевоволоса голова коло його паху – на це він стільки вечорів уже дрочив.
Рот, борода Чиміна – усе було в Чиміновій слині і в його спермі. Чонгук хотів щось сказати. Подякувати?..
Чимін просто піднявся з колін, витерся туалетним папером і посміхнувся.
– Ходімо танцювати? – запитав і відчинив кабінку.
…………………………….
А в Чонгука зламалася психіка.
Додати до улюблених