Header Image

    Дана робота є перекладом іншомовного твору, здійсненим за наявності дозволу від автора. Оригінал.

    Події даного твору відбуваються у всесвіті короткометрівки(?) Legend of Avatar Country: A Metal Odyssey.

    У спільному помешканні учасників Королівського Гурту Джон залишав двері своєї спальні відчиненими. З них трьох лише двоє були вдома. Тім приходив і йшов коли йому заманеться. Охоплений азартом нових стосунків, більшість ночей він проводив у своєї дівчини.

    Прокинувшись і дивлячись в стелю, Джон розмірковував, чи спалось Тімові.

    О першій годині ночі з коридору почувся найм’якший натяк на кроки. Незамкнені двері Джонової кімнати зі скрипом прочинилися, і схована тінями фігура увійшла всередину, обережно, ніби боячись розбудити того, хто навіть і не спав.

    Генрік завжди прокрадався до його кімнати, ніби вологий сон, вдягнений у футболку і спальні штани. Він заліз до Джонового ліжка, мов дикий кіт, що шукав сховок від холоду. Джон завжди залишав для нього місце по той бік ліжка, а Генрік натомість волів зайняти своє місце прямо на ньому, стискаючи його ногами і приємно тиснучи своєю вагою на стегна.

    У тьмяному місячному світлі, що пробивалося крізь штори, Джон міг бачити його обличчя. Він виглядав замореним і виснаженим. Сон все ще висів на його очах, затуманюючи їх, передаючи невинність, котра насправді вже давно була мертва. В такому світлі він виглядав таким блідим, ніби мрець чи кошмар. Він виглядав нереальним; він виглядав прекрасним.

    — Не спиться? — спитав він тихим і хрипким голосом, в якому чулась непевність. Він боявся попросити того, чого хотів, хоч Джон і залишав двері відчиненими для нього щоночі.

    Джон похитав головою.

    — Жахіття?

    Джон кивнув.

    Генрік тремтливо видихнув.

    — Розумію…

    Джон більше не говорив багато, і, можливо, це через Генріка. Він багато говорив про речі, що не давали йому спокою у дні перебування в Опорі, але водночас він мало про що говорив. Усе було нечітким й розмитим і Джон не був певен, чи Генрік мало що пам’ятав, чи пам’ятав забагато. Принаймні він пам’ятав біль. Пам’ятав свої помилки.
    Навіть лежачи вже під вагою Джонового тіла, Генрік поводився відчужено, а очі тримав заплющеними.

    Джон знав, що Генрік мов за соломинку хапався за будь-яку можливість відчути щось, окрім спустошення, котре засіло в його нутрощах. Він хотів дати Генрікові любов, показати йому, що все ще може бути добре, що він заслуговує на лагідність і доброту до себе та когось, хто б любив його, але Генрік цього не хотів. Він не хотів навіть думати про те, щоб бути коханим знов, не після злочину, що він скоїв лишень аби вижити.

    Джон дивився на нього з любов’ю, трахав його з любов’ю, торкався його з любов’ю, доки Генрік уникав будь-якого прояву прихильності, відсахувався від кожного поцілунку, мов від леза.

    — Вдар мене, будь ласка…

    Джон похитав головою і притулився ближче, трахаючи його глибоко, але ніжно.
    Генрік вигнувся та видихнув:

    “Джоне, будь ласка, блять, вдар мене-“.

    Джон просунув свою руку поміж ними, щоб подрочити йому, лишень аби змусити його замовкнути, перестати думати про свої хворі мученицькі фантазії, цілуючи його всюди, де тільки міг, і відчуваючи, як Генрік здригається від його вуст, ніби вони обпікали його.

    Наскільки ж сильно Генрік хотів бути вдареним, виїбаним аж до болю, стікати кров’ю і бути вкритим синцями, і Джон не збирався давати йому цього. Він не дасть йому цього, але трахатиме його, змусить його почуватись достатньо добре, щоб кінчити і забути, як сильно він ненавидить себе на кілька блаженних митей. Він кохатиме його. Навіть попри Генрікову волю, він кохатиме його.

    — Поглянь-но на мене.

    Генрікові очі розплющились, його жалісливо миле обличчя виражало емоцію, яку було неможливо прочитати, оскільки Джон розмовляв з ним, і тепер вдивлявся в його очі, сповнені жахливої ніжності, котра грозилась от-от проклясти його. Цього разу він дав Джону поцілувати себе і поцілував його у відповідь. Кінчаючи, на мить він забув про стіни, які так довго і старанно будував навколо себе.

    Коли оргазм відійшов, Генрік заплакав, а Джон був не проти. Коли він плакав, він дозволяв обіймати себе, піклуватися про себе і бути коханим. Він бурмотів нісенитниці, і Джон слухав його. Він слухав його, доки Генрік не заснув, і ще довго після цього слухав його вмиротворене дихання.

    Знаючи, що зранку Генрік піде і знову сховається в своїй кімнаті за зачиненими дверима.

     

    0 Коментарів