Замальовка по High noon Евелінн та Йоне. Написано після зливу сплеш-артів та описів.
Місто, що й так завжди було пустим і тихим, з приходом ночі стало зовсім беззвучним. Навіть дорожній пил та обірвані частинки паперових плакатів із портретами головорізів менше шурхотіли із вітром, ніж зазвичай. Навколо було ні душі. Чи то тому що нікого справді не було поряд, чи то лиш тому що всі жителі міста давно втратили те, що ми звемо душею. Двері салуну мерзотно поскрипували, створюючи тонкий протяжний звук. Та в купі з цією атмосферою, було у цьому звукові щось особливе. За всі роки існування цього закладу усе тут пропахло дешевим алкоголем і табаком. Не зважаючи на те, що цій місцевості був притаманний сильний вітер, і піщані бурі тут були постійним явищем, це було не здатним позбавити салун цього стійкого аромату. Тяга місцевих до алкоголю була сильніша за всі природні явища разом узяті. Та цієї ночі дещо було інакше. Салун був пустим. Лиш незвичний гість розмістився на старенькому барному стільці і потихеньку потягував алкогольний напій.
У його стакані було віскі янтарного кольору. І хоча це дешеве віскі не могло задовольнити ні смакові рецептори, ні принести ейфорію від забуття, не схоже що наш одинак справді шукав чогось із цього. Ба більше, судячи з його вигляду починаєш сумніватись чи здатен він відчувати щось подібне до смаку. Мабуть ні, якщо вже він п’є цей паршивий напій. Він приходив сюди часто : сідав спиною до барної стійки, розмістивши на ній лікті, і зі стаканом віскі у руках, оглядав спустошений зал. Подібне оточення дійсно йому пасувало. Було у ньому самому щось незвичне…Неживе. Хоча усі жителі цього міста були в певній мірі незвичні, — серед них наш герой все ж вирізнявся. Він пах смертю сильніше, ніж кожен місцевий головоріз. Бо сам мав бути мертвим, та не зважаючи на відсутність крові у венах, чомусь все ще ходив по цій землі. Його обличчя було повністю сховане під тінню великого капелюха. А поряд зі стільцем він склав свої два довгих мечі. Хтось може подумати, мов, хто використовує мечі на дикому заході? Але скажу я вам — це багато може розповісти про його характер. Він не стане покладатись на популярну тут вогнепальну зброю. У відповідальний момент патрони можуть скінчитись. Мечі ж гарантують стабільність. Хоча причина була не лише в цьому. Клинки багато значили для нього. Це була єдина ниточка, що поєднувала його з минулим. Зі спогадами про спокійне життя, про брата, про щасливі, сповнені барв життя, дні. Це були спогади, що підтримували у ньому надію на краще. Згадка про них заспокоювала його тривожне серце у моменти смутку. Та, по секрету говорячи, управляється він з ними не гірше від проворних стрільців, що частково і є причиною пустоти шумного бару у дні його візитів. Часом одинокість стискала його неживе серце і змушувала відчувати тугу, що шматувала зсередини. Навіть алкоголь не здатен забрати це відчуття. І все його життя відчувалось так, як цей жахливий смак віскі. Як пустий бар із пошарпаними старими стільцями. Як брудна запилена пуста вулиця, такого ж пустого і зруйнованого міста, де не було і краплі життя. Але в його світі було дещо ще.
Моментом пізніше, з верхнього поверху, в бар вислизнула витончена фігура. Вона зробила це тихо і непомітно. Гостеві було достатньо одного лиш запаху, щоб знати що вона тут. Повітря наповнив чаруючий аромат парфуму, котрий пахнув орхідеєю та беладоною, що перегукувалось із нотками ладану та арабського жасміну. Елегантно вбрана жінка присіла на барній стійці, спиною до загадкового чоловіка.
“За мою голову призначена велика сума. – першим заговорив він, на що жінка лиш стиха похитав головою посміхнулась, а згодом додала, – Знаю. І що мені по-твоєму робити з цими грішми? В мене вже є дещо дорожче”. Мечник відпив віскі зі свого стакану і зневажливо спитав : “Вважаєш у мене є душа?”. У відповідь він почув низький і глибокий жіночий сміх. “Як і у всіх у цьому місті, – сказавши ці слова, вона опускає свою руку на його плече, – Та хіба це важливо?”. Не будучи здатним знайти на це відповідь, ковбой лиш стиснув плечима. В якійсь мірі це мало сенс. “Не зважаючи на все, ти все ж найбільш живий і людяний з усіх, кого я знаю.” Випереджаючи його питання, місцева діва продовжує : “Факт того, що тебе це хвилює уже говорить що душа в тебе таки є. Згоден?”
“Ти завжди знаєш, як підійняти мені настрій”, – мовив мрець, одночасно з цим передаючи їй свій стакан із напоєм. Зробивши ковток, та в свою чергу знімає з нього капелюх; чоловік повертається обличчям до неї. Тепер можна було розгледіти його по-мертвецькому сіре, змучене, але все ще привабливе, обличчя, на котрому відображалась багаторічна втома. Не зважаючи на його трішки лякаючий образ, погляд його вогняних очей був лагідним. “Тепер я поряд, красеню.” – відказала жінка. Подивившись на неї, мечник заплющив очі. В думках лиш промайнуло : “Ти – мій другий клинок”. Бар заполонила тиша.
—————————————————————————–
Примітка 1 : “Чи є в мене душа? — Як і у всіх в цьому місті” – таким чином вона відповіла що немає. Друзі сказали що не зрозуміли цей діалог, тому дописую це тут.
Примітка 2 : фраза “Ти — мій другий клинок” є зізнанням.
Дякую, якщо прочитали. Вибачте за пунктуацію, автор востаннє про це парився три роки тому, коли закінчував школу. Бонусні поїнти вам якщо читали це під саундтреки з резидента. Цьом па! 😉
Додати до улюблених