У першому будинку для нього нічого не залишилось.
Крики були замальовані під двома шарами фарби кольору білої яєчної шкаралупи. Страх зник разом з уламками, і на стінах тепер висіли нові дзеркала, що не б’ються, на які діяла гарантія виробника. Килим колись товстий, плюшевий, білий, був замінений темно-сірим килимовим покриттям. Вілл ходив туди-сюди по тому місці, де жертву вбили, але навіть коли він розклав фотографії вздовж стін відповідно до зроблених знімків, нічого не було. Він схрестив ноги й довго дивився, уявляючи, як чудово було б знову побачити Ганнібала.
Він нагадав собі про ще одну жертву Ганнібала, чоловіка чий язик знайшли на сторінках Біблії, і це допомогло гарно вгамувати бажання.
Він зустрівся з поліцейськими, які повністю співпрацювали. Бувши абсолютно виснаженими інцидентом, вони відкрито визнавали стопор у розслідуванні. Переглядаючи заяви, шукаючи щось, будь-що, начальник дивився через плече, посмикуючи вусами. Вони потіли під неробочим кондиціонером, а стіни вкривали сморід занадто багатьох тіл. У нього було два чистих зелених ока, між якими не було різниці. Вілл заздрив йому.
— Він повинен стежити за ними, так? — запитав шериф Бредшоу. — Він не просто заходить у будинок і б’є навмання. Хлопець повинен був знати.
— Для цього він мав мати точки огляду за будинками або якийсь доступ у середину, — сказав Вілл.
— Це цілком можливо, — зауважив Бредшоу.
— Цілком, — погодився Вілл. Він постукав по фотографії задніх дверей, уникаючи побіжних поглядів інших офіцерів, які займалися своїми справами. Від їхніх поглядів по шкірі мурашки побігли. — Чи перевіряли ви на сантехніків, електриків, лічильників, агентів мережевого маркетингу компаній на кшталт «Усе працює» або «Спа для споріднених душ»?
— Покійна дружина влаштувала вечірку «Чиста романтика», але це все. Можливо, хтось із різноробочих і займався лічильниками, але у них не було камер, щоб це зафіксувати. До речі, у них був собака, але він зник за день до вбивства.
— Собака мертва, — сказав Вілл.
— Мертва?
— Це перша тривога, собака. Собака зникла, після цього місис Пантер була вбита. Собака мертва.
Повільний, невпевнений кивок. Пауза, коли Бредшоу витер піт з чола. — Може, собака просто… втікла?
— Він хотів би її смерті, — нетерпляче сказав Вілл. — Якщо сумніваєтеся, спробуйте спитати під час обходу сусідів, чи не підібрав хто-небудь собаку, яка підходить під опис.
— Ми намагались, але ніхто не зміг отримати нічого цінного. Здебільшого багато запитань про те, як ми збираємося зберегти сусідство безпечним для споріднених душ, тепер, коли у нього на рахунку двоє вбитих, — Шериф Бредшоу витер руку об штанину, проклинаючи спеку. — Ніби люди та так недостатньо налякані.
— Що ви на це відаєте?
— Ми хочемо, щоб це було безпечно для всіх цивільних осіб, а не лише для споріднених душ.
Вілл вдячно пирхнув, і Бредшоу це неправильно зрозумів.
— Слухай, я бачу, Ви маєте зв’язок, але в мене є дружина і троє дітей, і я хочу, щоб вони були в безпеці, як і споріднені душі. Ми з дружиною знаємо, що теж можемо знайти свої «пари», але тоді цим людям доведеться мати справу зі стосунками, побудованими на роках кохання та довіри. Наш шлюб справжній, — він трохи надув груди, готуючись до суперечки, Вілл був упевнений, що багато людей вигукували йому.
Ви не знаєте, поки не відчуєте.
Це найбадьоріша річ у світі.
Якщо вони люблять вас, вони зрозуміють, що ви призначені для своєї спорідненої душі, а не вони.
Навіщо з ними зустрічатися, якщо вони не ваша споріднена душа?
— Я збираюся прогулятися, познайомлюся з місцевістю. У будинку для мене нічого немає, — сказав він.
— Це ваш спосіб не погодитися зі мною, докторе Ґрем?
— Це прозвучало так, ніби я не згоден?
— Хіба ні?
Вілл розглядав край своєї сорочки з коміром. — Це прозвучало так, якби у Вас була дружина, діти та два зелені очі, — сказав він. Зі зламаного кондиціонера накапала калюжа бурої води. Задихаючись від задухи, Вілл провів поглядом одну з крапель. — Це життя, і воно ваше.
Бредшоу не був готовий до його самовдоволення. Він пережовував свої слова, наче не знав, що робити тепер, коли не міг їх виплюнути. Його плечі розслабилися, і він сказав: — Дякую.
—
Біля будинку був огидний магазин коміксів. Діти били ногами соснові шишки навколо стоянки. Вілл затримався просто надворі, спостерігаючи за ними, і вони відмовилися розбігатися під його пильним поглядом. Чи «Викрадач душ» також причаївся тут, чекаючи? Ні, його жага поширювалася виключно на стосунки й дорослих людей, особливо жінок, чиї очі змінилися, коли він вважав, що їм слід було чекати, поки він їх змінить. Жінка вийшла з магазину, і Вілл спостерігав, як вона зосередилася, не дивлячись на нього — два відтінки синього не зовсім поєднувалися. «Викрадачу душ» сподобались би її ноги. Щоб ще йому сподобалось? Вілл не знав, і саме це він намагався з’ясувати.
Як ти їх обираєш, сучий ти сину?
На цю думку він похитав головою й увійшов до магазину, відчувши полегшення від справного там кондиціонера. Він потер черевиком об лінолеум і озирнувся довкола, зупиняючись між посібниками з «Підземелля та Дракони» та розділом про косплей, затримавшись на маленькому стелажу з гримом.
— Шукаєте щось? — спитала низенька приземкувата жінка. Два горіхових ока.
— Кольорові лінзи, — сказав він, і жінка кивнула, вказуючи у бік більш спеціалізованої зали.
— Що за персонаж? О, у вас одне темне око, — сказала вона, нахилившись, щоб побачити його погляд. Вілл швидко кліпав очима й дивився вбік, на різні маленькі футляри.
— Просто… блакитні. Щось блакитне.
— Кого Ви косплеєте?
— Перепрошую? — він подивився на неї, а потім на її хвостик, який підстрибував, коли вона сміялася.
— Та годі, вік не є фактором. Ви думаєте про Клауда Страйфара, правда? Соромитись тут нічого. Вони найкращі для Клауда, і вони можуть приховати навіть темний колір другого ока. Він ваш або пари?
— Пари, — пробурмотів він. Відтінок не збігався з його «рідним» оком, але він не збирався затримуватися. Він пішов за жінкою до каси й заплатив, стукаючи пальцями по прилавку, дивлячись на маленький термінал.
— Ну, Ви можете здивувати його цим, але товар поверненню не підлягає навіть, якщо він засмутиться, — сказала вона.
— Добре.
— Деякі споріднені душі засмучує — це все, — продовжила вона, пакуючи коробку. — Їм подобається дивитися на свого партнера і просто бачити зв’язок, чи не так? Ось що вони мені сказали. Але якщо Ви збираєтеся займатися косплеєм, Ви повинні робити це правильно.
— Так, — погодився Вілл на секунду запізно. З квитанцією в руці, він уже збирався йти, коли зупинився, помітивши лічильник за дверима. — Ви часто бачите того хлопця, котрий приходить знімати показання лічильника? — запитав він.
— …Що?
— Ваш лічильник, — наполягав він. — Його часто обслуговують?
— Певно, — відповіла вона, обводячи прилавок. Вона стояла біля нього, занадто близько, склала руки й дивилася на лічильник. — Я бачу, як робітник час від часу заходить сюди.
— Він приходить пішки?
— Ну так; він паркується біля дороги та просто йде від будинку до будинку через увесь район. Сказав, що це допомагає йому тренуватися.
— Зрозуміло, — Вілл кивнув, дивлячись на лічильник. — Зрозуміло
Вона кинула на нього запитальний погляд, але Віллу було байдуже. Він вийшов з магазину і задумливо подивився на житлові будинки навпроти, перед якими вишикувався ряд лічильників. Він згорнув пакет, запхав його до кишені й пішов вниз вулицею, оцінюючи кожен лічильник як точку спостереження. «Викрадач душ» оглядав будинки та шукав місця з великими дворами. Йому потрібно було підійти близько, настільки близько, щоб ніхто не помітив – транспортний засіб? Робота, де ходити й дивитися навколо було нормально?
Під сонцем було жарко. Вілл розстібнув два верхні ґудзики, що мало користі від цього. Був невеликий вітерець, достатній, щоб полегшити й не відволікати його, коли він потер своє єдине погане око й піднявся на невеликий пагорб. Ділянка лісу між околицями поставила його на рівень над будинком, де колись ховався «Викрадач душ», і він проводив руками вздовж дерев, пальцями торкаючись кори. Йому стало цікаво, чи любить Ганнібал природу. Він думав, чи завжди його шкіра буде відчувати себе, як опік після нового татуювання, коли вони були окремо — фантомний біль, який можна терпіти, поки не торкнешся.
Тиждень. Йому потрібно було витримати лише тиждень.
Він відразу зрозумів, коли знайшов потрібне місце, і привалився спиною до стовбура величезного дуба, що вселяє повагу, насолоджуючись прохолодою в тіні розлогої крони. Це був неважкий похід, але його ноги боліли від постійного, нещадного бігу, який він виконував щовечора, щоб виснажити себе. Якби він біг швидше, можливо, він би вигнав Ганнібала з крові разом з потом?
Він обернувся, щоб поглянути на пагорб, і лише з легким подивом подивився на задній двір Пентеров. Збоку від заднього ходу був лічильник, за великим парканом проїзд для комунальників. Просто на задній дорозі, біля невеликого повороту, стояв білий фургон. Він подзвонив не тому, що «Викрадач душ» був у тому фургоні, а тому, що він раніше міг використати фургон для засідки. Пальці бездіяльно постукали по опуклості в кишені, де лежали його нові очі. Його шкіра горіла. Усвідомлення того, що Ганнібал відчував те ж саме, він відчув неймовірне задоволення.
—
То був не викрадач душ, а п’ятнадцятирічний хлопчик, який підробляв у комунальній службі. Він стверджував, що вони вибрали його мішенню, тому що у нього немає спорідненої душі, і їхні забобони не залишаться без відповіді. Вілл не став одягати лінзи, щоб Бредшоу не ставив зайвих питань, і приймав образи з якомога порожнім виразом обличчя. Вони взяли слину і дозволили йому піти.
—
Перед поверненням до Балтімора Вілл проінструктував місцеву поліцію про те, яку локацію їм варто було шукати поряд з будинком жертви. Минув тиждень, і пальці постукали по кавовій чашці, усередині якої містилась огидна кава. Його очі свербіли від лінз, але він не збирався їх знімати. Кроуфорд стояв біля нього в конференц-залі, його присутність була достатньою, щоб нагадати Віллу, чому він мав їх залишити.
— Збоку від будинку у невеликому ліску ми знайшли банку кока-коли з такими ж слідами укусів, як і на обох жінках, — сказав Джек. — Гарна знахідка, докторе Ґрем.
— У нього жахливий прикус, — зауважив Вілл.
— Що нам тоді шукати? Сексуальних злочинців? — запитав шериф Нортон. Біля нього туди-сюди ходили кілька копів і детективів, дивлячись на Вілла, який працював. Йому не подобався ні тиск, ні те, якими тямучими були їхні погляди. Джек сказав йому, що це через Гоббса та інших подібних до нього профілів, але він не міг не подумати, чи темно-бордовий колір усе ще проступає крізь блакить.
Можливо, вони просто знали.
— Не зовсім. Якщо він має правопорушення, то тільки злом та проникнення. Нічого серйозного. Він був пацієнтом Лектера, але пацієнтів було багато.
— Однак були сліди укусів на обох жінках, — сказав детектив за його спиною. Вілл дістав фотографії тіл і поклав їх на стіл, постукуючи по них.
— Укуси, а не засоси. Ці позначки не пов’язані з його сексуальними потребами. Він вкусив банку кока-коли, так само як він вкусив обох жінок місис Гесс і місис Пантер. У нього можуть бути приводи за тасканину в барах або бійки. Можливо, він перебував на обліку у дитинстві. — Його голос замовк, і він бездіяльно вкусив великий палець. — Нам потрібно перевірити усіх пацієнтів, чиї картки я відклав.
— Ви відклали більш ніж п’ятдесяти папок, — запротестував інший детектив.
— Краще п’ятдесят, ніж тисяча, — відповів Джек.
— Це те, що допомогло вам знайти Гоббса? — запитав шериф Нортон. У нього було каре око і зелене око. Вілл подумав, чи боїться він за свою дружину.
— Такі речі, так, — сказав Вілл.
— А що саме наштовхнуло на нього?
Вілл поглянув на товсту мочку його вуха й знизав плечима. — У своїй заяві про звільнення він не вказав адресу.
— Адреса, — категорично повторив Нортон.
— Це було дивно. Інші вказують адреси. Я пішов до нього після того, як побачив це.
— Багато людей часто переїжджають, тому вони не мають адреси, — сказав Нортон.
— Навіщо ти в біса запитав мене, якщо ти не збирався мені повірити?, — різко сказав Вілл та упустив фото. Знімок упав на підлогу. Шелест був ледь помітний, але тільки не в такій тиші. Шериф Нортон підняв брови, спершу від подиву, потім від невдоволення. Позаду нього кілька детективів виразно змінювалися від недовіри до відвертої ворожості. Лояльність до начальства як вона є. Йому варто було б тримати себе в руках.
— Прогуляйся, — запропонував Джек.
Вілл прогулявся. Від дільниці до Балтиморської державної лікарні для божевільних злочинців було рівно три кілометри, і коли він увійшов до будівлі, у нього пройшлись мурашки по шкірі. Він спробував вагатися біля дверей, але його руки рухалися без його дозволу, ноги штовхали його, попри думку, що він повинен зупинитися. Ганнібал був близько, і він відчував це під усіма шарами своєї шкіри.
Його зупинив лікар Чілтон, чия посмішка випромінювала спокійну й приємну манеру, яку заперечувала радість у його двох карих очах. Вілл мало не врізався в нього, намагаючись обійти його.
— Докторе Ґрем, я такий радий, нашій зустрічі. Я так розумію, Ви були в Міннесоті? — Чілтон жестом показав на свій кабінет.
— Досі працюємо над профілем, — сказав Вілл, неохоче йдучи за ним. Він повернув праворуч, коли мав повернути ліворуч, і відчув це в животі, схоже на удар ножем, що пройшов прямо по його кишках. Його м’язи тремтіли від зусилля продовжувати ходу.
— Так, що до профілю, — Чілтон зайшов до свого кабінету й обернувся, змусивши Вілла також завмерти на порозі. — Я говорив із лікарем Лектером про ваші розмови з ним, і він не був схильний давати багато інформації.
— Це його право, — вимовив Вілл. Вогник інтересу зростав.
— Так, але що було цікаво, так це зміна кольору його очей, докторе Ґрем. Ви випадково не помітили?
Так, помітив. Це мій колір і сам він тепер мій. Моя споріднена душа, сучий ти сину.
— Ні, — сказав Вілл і змусив себе сісти в одне зі шкіряних крісел.
— Може, він сидів у профіль?
— У нашу другу зустріч – так. А коли він вставав, то рухався дещо дивно. Я думав, що це одна з його форм спроби змусити мене занепокоїтися, — сказав Вілл.
— У нього блакитне око, докторе Ґрем. Блакитне, як у вас.
Він підготував себе до цього. Хоча він мав доступ до таких речей, як кольорові контактні лінзи та сонцезахисні окуляри, а також цілий арсенал засобів антисоціальної поведінки, щоб тримати людей на відстані, у Ганнібала Лектера нічого не було. Вони побачили б його очі та дізнались. Вони б дізнались.
— Односторонній зв’язок, — сказав Вілл, притискаючи долоні до стегон. Його голос прозвучав рівно та спокійно.
— Я частково вивчав споріднені душі через характер деяких пацієнтів тут, і мені здалося цікавим побачити, як таке відбувається з кимось на зразок Ганнібала Лектера. Вам це не здається дивним?
— Це аномалія, але вони зустрічаються. Односторонні зв’язки виникають, коли один аспект людини схильний, але він не реагує хімічно в іншій людині.
— Я думав, що враховуючи характер вашої роботи, ви будете водночас заінтриговані та пригнічені, — розповів Чілтон. Вигляд самовдоволеної посмішки не вщухав, і Вілл хотів зірвати посмішку з його губ.
— Заінтригований, але не пригнічений, — збрехав Вілл. — Якою була його реакція?
— Тваринною, — Чілтон махнув рукою на вираз тривоги на обличчі Вілла. — Здебільшого нічого такого жахливого. В основному метався по камері. Нескінченно ходив уперед-назад. Замість своїх звичайних форм ввічливого мовлення, він був – насмілюся сказати – різким із санітарами. За словами Барні, його режим сну змінився, і коли вчора принесли їжу, Метью сказав, що вишкірив на нього зуби.
— Скалив зуби? — спитав Вілл. Він проігнорував клаптик провини, гризоту, яка спонукала його вийти з офісу, щоб побачитися з ним.
— Про що я і говорю, — сказав Чілтон, кивнувши на вираз обличчя Вілла. — Коли я запропонував сісти й обговорити його занепокоєння, він повідомив мене, що все, що йому потрібно, — це повідомити Вам приблизно те саме, що він сказав раніше: у нього є інформація про нещодавні вбивства.
Бездоганний самоконтроль. Не те щоб Вілл визнав щось подібне, але все одно це вразило. Він ігнорував вусик гордості за те, що Ганнібал так добре себе контролював – його споріднена душа, могла контролювати свої бажання.
— Він знав би, що зв’язок не повний, тому що він не відчував би жодного аспекту моєї особи, але це викликало розчарування з його боку, — зізнався Вілл. — Він намагався влізти в мою голову, так само як він це робить з іншими, але це був не той успіх, на який він сподівався, — він відчував безперервні кроки Ганнібала. Відчуття було настільки ж виразним, наче належало йому самому. Щось схоже він відчував у Міннесоті, коли його переповнювали злість та біль. Він боявся снів, у яких відчував його дотик, потребу, яка поглинала все, поки він не прокинувся, важко дихаючи, здивований гострим болем.
— Ви збираєтеся використати це проти нього для отримання інформації? — здивувався Чілтон.
— Якщо це можна використовувати, — сказав Вілл. Він прийняв слова доктора Евері близько до серця.
Він стояв, стомлений розмовою. Від крила суворого режиму його відокремлювало 365 метрів. До камери було ще 45 метрів коридором. Йому потрібно було його побачити. Йому потрібно було бути поруч з ним, хоча б на мить. Він відчув знайоме дзижчання очікування і знав, що Ганнібал теж це відчуває.
— Я можу його побачити?
— О, звичайно. Гадаю, його непокоїть Ваша відсутність змін, — весело сказав Чілтон.
Вілл не став ні погоджуватися, ні спростовувати його слова. Він тримався майже до кінця, але в результаті так прискорився, що обігнав санітара, що проводжав його, Меттью. Він мав пружний крок, і він посвистував на ходу.
— Перегородки? — запитав він, коли дверні засуви відчинились. Разом зі звуком підскочив його пульс, перехопило подих. Він докоряв собі за це.
— Так.
Він міг дочекатися встановлення перегородок, простоюючи перед іншою камерою, мешканець якої притуливсь до ґрат і спостерігав за ним. Ганнібал був на відстані 13 метрів. Він запхав руки в кишені, щоб запобігти їх пекельному постукуванню.
— Докторе Ґрем, так? Ви знайомі доктора Блума, — сказав чоловік. Він притисся чолом до ґрат. — Я лікар Ґідеон, якщо Ви мене пам’ятаєте.
— Я пам’ятаю, — відповів Вілл. — Як справи, лікарю Ґідеон?
Це було розумно бути добрим до лікаря Абеля Ґідеона. Погане використання приправ для індички під час Дня подяки означало кінець для його дружини та дітей. Споріднені душі любили казати, що якби він чекав, щоб одружитися зі своєю другою половинкою, то ніколи б цього не зробив. У нього було два зелених ока, і Вілл уникав їх.
— Жахливо болить шлунок, але вважаю, справа в місцевій їжі. Доктор Блум якось пригостила мене обідом як жест доброї волі — це був останній раз, коли я тут смачно їв.
— Доктор Блум — сама доброта, — промовив Вілл. Перегородка закривала вид на край камери Ганнібала, і він інстинктивно зробив крок до неї.
— Лише в цьому ряду Ви спіймали п’ятьох злочинців, докторе Ґрем. Ви та Ф-Б-Р, — за літерами сказав він. — Коли Ви йдете, вони про це тільки й кажуть. Піднімається такий гамір.
— Вам це заважає?
— Зовсім ні. Недосип, звичайно, відбивається на зовнішності, але це не проблема. Я думаю, Ви нажили собі ворогів.
— Відійди, Ґідеоне, — сказав Метью, відходячи назад. Він махнув йому, і лікар усміхнувся, повертаючись до свого ліжка.
— Так, містере Браун. Приємно було поспілкуватись, докторе Ґрем. Передайте доктору Блуму мої вітання.
— Обов’язково, — Вілл говорив досить голосно, але не знав, чи було його чути далі коридором. Він подивився на перегородки та крісло, що чекали, і його серце защеміло.
Він завернув за ріг, і його очі шукали Ганнібала. Він стояв, чекаючи біля ґрат, і, якби не вираз цілковитого голоду на його обличчі, Вілл подумав би, що його не бентежить відстань, коли він не бачив, не чув і не торкався. Проте Вілл відчув раптовий розряд, коли їхні очі, два несправжні блакитні й блакитні з карим, зустрілися. Він пішов назустріч ще до того, як усвідомив, що робить, і спіткнувся біля ґрат.
Вілл навіть не зрозумів, що простяг руку, тільки відчув умиротворення і заплющив очі. Прилив ендорфінів заповнив його, і він тихо зітхнув. Звук, який мав би бути принизливим, але він не був в змозі зазнати приниження. Він відчув руки Ганнібала на своєму обличчі: його пальці окреслили вилиці, пройшлися зімкнутими віками й опустилися нижче. Він накрив долонею грудну клітку Вілла, зчитуючи його серцебиття, і подався вперед. Вони зіткнулися лобами. Це було вірно. Це було правильно.
— Мій Вілл, — сказав Ганнібал, і його голос був гортанним, властивим. — Мій Вілл думав триматися подалі від мене, але не зміг.
— Замовкни, — відповів Вілл, і його голос надломився. — Просто… перестань говорити.
— Я відчував тебе, любий Вілле, — пробурмотів він. — Коли ти хотів спати, коли тобі було страшно, коли ти голодував. Це те, що означає бути емпатом, як ти? Лінії ідентичності розмиваються?
— Те, що ти зараз відчуваєш — це прилив ендорфінів, дуже схожий на відчуття, які ти відчуваєш, коли п’єш, куриш або навіть отримуєш увагу в соціальних мережах. Це пройде, і ти знову почуватимешся добре, — це звучало не так переконливо, як він говорив. Він думав відкрити очі, але не хотів бачити ні комбінезон, ні вигин кадика, ні обертання кінчиків пальців, що пестять його шкіру. Ганнібал підійшов ближче, а потім притиснувся до ґрат, щоб мати змогу притулити щоку до голови Вілла. Якщо йому й було незручно, то він це ніяк не показував.
— Ти намагаєшся зробити це чимось суто науковим, але твоє серцебиття говорить мені, що ти відчуваєш таке ж полегшення, побачивши мене, як і я, побачивши тебе.
— Припини лізти мені в голову, — прошипів Вілл, і Ганнібал підняв своє обличчя, щоб дивитися йому в очі, одне бордове, друге блакитне.
— Я вже там, — привітно сказав він. — Яке це цікаве місце.
Тоді Вілл відірвався від нього, і він змусив себе сісти на стілець, його м’язи стиснулися від необхідності повернутися. Він глянув Ганнібалу в очі, невідповідні й примружені до нього, і той здригнувся, притиснувши руки до обличчя. Адреналін, побачивши його, зникав.
— Якщо ти думав покарати мене, ти здається, завдав собі шкоди під час цього процесу, — прокоментував він, коли Вілл мовчав. Він тримався ближче до ґрат, і, йдучи вздовж них, Вілл мав чітке враження левів у зоопарку — не тих, що народилися в неволі, а тих, що народилися дикими, пам’ятаючи, ким вони були до того, як їх закрили в клітці.
— Я намагаюся зловити вбивцю, лікарю Лектере, — втомлено сказав він.
— Ганнібал, — безтурботно підказав він.
— Я був у Міннесоті.
— Так, — він замовк, ніби ці слова трохи полегшили його внутрішню боротьбу. — Ти був у будинку першої жертви.
— Так.
— Ти кажеш мені це, щоб утішити мене думкою, що наша розлука була вимушеною, і ти не навмисне мене мучив. Гідно поваги, докторе Ґрем, — сказав він. Його повільні, рівномірні кроки продовжувалися.
Вілл подумав про доктора Евері, набираючись сил. Неможливо було збрехати спорідненій душі, хоча частіше за все відчувалася явна відсутність бажання. Тоді він відчув це, потворну думку, що з усіх у світі його споріднена душа — остання людина, якій він повинен брехати. Він обмокнув губи, розкрив їх і кашлянув, щоб розвіяти напругу в ребрах.
— Мені потрібна твоя допомога.
— Тобі потрібна моя допомога, мені потрібна розумова стимуляція. Ти переглядав мої записи?
— Звузив коло приблизно до п’ятдесяти осіб, — сказав він.
— Краще, ніж більшість, — похвалив Ганнібал. Він зробив паузу й легенько провів пальцем по металевій решітці. — Що ти побачив?
— Ти сказав, що очі дуже добре збігаються, — сказав Вілл. — Споріднена душа, чий пігмент очей лише трохи змінив колір?
— Потенційно, так. Що Ви з’ясували в Міннесоті, докторе Ґрем?
— Він прикидається співробітником комунальної служби. Перевіряє лічильники та інше обладнання, щоб не світитися, доки обирає будинки.
— Ймовірно, він використовує обладнання як маскування, щоб спостерігати, залишаючись непоміченим. Проте вдома він все ж таки обирає заздалегідь, — міркував Ганнібал.
— Він не був одним із ваших агресивних пацієнтів. Це надто очевидно. Ти не відправив би мене до архіву, якби це було так просто.
— Можливо, його взагалі немає, і я направив тебе хибним слідом, — припустив Ганнібал.
— Я б відчув брехню, — відповів Вілл. — …Якщо ти мені збрешеш, я піду.
— Хіба?
— Ти ніколи мене більше не побачиш, — поклявся він. Це була брехня, але це була хороша брехня, така, що вийшла плавною і зберігала рівне серцебиття. — Ти більше ніколи не торкнешся мене.
— Я відчуваю твій голод, Вілл Ґрем, — відповів Ганнібал за мить. — Не робіть ставку на те, що ви не бажаєте програти. До того ж ти відчував і інші речі, — Ганнібал схилив голову в інший бік, проводячи контури його тіла голодним поглядом. Через мить він усміхнувся. — Я бачив твої сни.
— Я готовий накласти на себе руки, аби завдати тобі біль, — попередив його Вілл. — Якщо ти не збираєшся мені допомагати, я зроблю твоє життя настільки жахливим, наскільки зможу.
— Справжній мазохіст за роботою, — але Ганнібал почув його. Це було помітно по тому, як він обвів поглядом камеру, вдаючи, що обмірковує ультиматум. Він підійшов до свого столу, розглянув свої малюнки. Його рука делікатно ковзнула по паперах, і він усміхнувся, в його очах ледве помітні нотки захвату.
— Quid pro quo, докторе Ґрем. Я допоможу тобі розгадати цього вбивцю у своїй свідомості, а ти розкажеш мені те, що я хотів би знати.
— Що, наприклад, — повільно запитав Вілл.
— Нічого недоречного чи… надто особистого. Ти хочеш отримати відповіді, а я хочу поставити запитання. Ти не збігаєш у невідомому напрямку і не прирікаєш нас обох на муки заради свого хаотичного поняття правосуддя, а я буду настільки люб’язний і приємний у спілкуванні, наскільки ти тільки можеш собі уявити.
Якби його можна було вважати приємним, яким би ввічливим він не був. Вілл зосередився на своєму диханні, на дотику штанів під долонями, і він коротко вдихнув повітря.
— Так… добре.
Перш ніж піти, він зупинився біля ґрат і проковтнув запитання, яке відчайдушно хотів поставити. Ніби відчувши це, Ганнібал знову наблизився, від нього випромінювалася енергія, від якої шкіра Вілла стала теплою від такої близькості.
Ганнібал нахилив голову і простягнув Віллу руку як мовчазне підношення. Насилу проковтнувши, Вілл схопився за неї та підняв таким чином, щоб притулитися щокою до долоні Ганнібала, і сором’язливо опустив голову. Він глибоко вдихнув, уткнувшись носом у його зап’ястя. Під ароматом звичайного мила було щось гостре, схоже на корицю та сандалове дерево. Це змусило його кров закипіти, спричинило дивний тиск у грудях.
У його розпачі, у його потребі дотику було відчуття чогось схожого на полегшення, і знадобилося кілька ударів серця, щоб зрозуміти, що відчуття тепла та спокою в області сонячного сплетення належало не йому, а Ганнібалу. Незважаючи на його лагідні манери, попри те, як він посміхався, воркував і вдавав ввічливість, у ньому було щось надірване, що віддавало болем. Ганнібал відчайдушно ховав цю частину себе, але Вілл відчував, що йому довелося несолодко, поки він не повернувся. Він просто відчував самого Ганнібала і те, як дотик невагомою ласкою згладжували розірвані краї всередині нього. Шкірою відчував кожен видих. Від близькості паморочилося в голові. Ганнібала легенько погладив його вилицю, відчуття задоволення, перепочинку зросло, поки не притиснулося до його шкіри, не вистачаючи місця для них обох у його розумі.
Коли він пішов, запах залишився з ним ще довго. Ніхто з них не промовив ні слова. Жоден із них, припускав Вілл, не був готовий визнати, наскільки боляче було б розлучитися.
Додати до улюблених