Давня обіцянка

Синій їжачок присягнувся сповнити обіцянку двохвостого лисеняти.

Весінній свіжий вітерець із присмаком ніжно-рожевих квіточок вишні, що тільки-тільки розпустилися, розносив їхні пелюстки по всій неосяжній долині, покритій оливково-зеленими високими травами. Підхоплені ледве чутним потоком вітру пелюстки тихо та мирно осідали, однак крізь них буквально зі швидкістю світла пролетіла колюча синя кулька, розігнавши їх у немислимому вихровому колооберті.

Десь у далині чувся дзвінкий дитячий сміх, що належав веселим їжачку та лисенку, які розсікали поля високих трав’яних культур, захопивишись, очевидно, їхньою улюбленою грою у квач.

Вони бігали, вслуховуючись у звуки ковили, що ламалася під дитячими ніжками, та легкі пурхання крил метеликів, що шукали в зелені нескінченності різнокольорові бутони та їхні красиво оповиті пелюстками в неймовірних візерунках золотисті серцевини, що ніби намагалися наздогнати надшвидкісного їжака.

Сонік, навіть маючи при собі неймовірну можливість трохи розслабитися під час рухливих ігор через свою передбачувану перемогу, все одно не упускав жодної можливості розімнути ноги та рознести в пух і порох дороги. Втікши від щиро намагавшогося його наздогнати лисеняти, він дозволив собі хвилинку перепочинку.

Пообертавши свою голчасту він помітив тонку, порослу мхами та обкладену камінчиками доріжку на пагорб. На його улюблений пагорб. Він поспішно змінив маршрут та рушив у сторону улюбленої місцини. В цьому невеличкому пагорбі було щось дуже привабливе і дороге серцю.

Їжачок забрався на вершину пагорбу навіть не бігом, а швидкою ходою, після звернувши у бік хвойних дерев та роздвинувши їхні вальяжно розкидані колючі, як він сам, гілляки.

З невисокого урвища відкривався справді широкий вид на гладкі простори, вкриті і низькою, наче підрізаною, травою, і пшенично-жовтими колосками, що грайливо переливалися на сонці. Звідси було пречудово видно також зону зелених пагорбів із підґрунтям, що мало вигляд шахової дошки і дещо нагадувало коржі торта, соняшниками, що постійно розкручували свій жовтий пелюстковий ореол, і невеликими пальмами, що непогано заґрунтувалися на цих землях. Сам обрив колись був самотнім каменем, що невідомими силами прикотився сюди, згодом зверху сточений до пласкої поверхні, що поріс спочатку тонким шаром моху, а потім травою та квітами.

Лисеня одразу ж маневренно ухилилося від їжачка, приготувавшись до неймовірно швидкісної погоні, однак він різко зупинився та повернув голову назад, не почувши характерного звуку розсічення повітря. Лисеня повністю повернуло свій корпус до Соніка і опустилося на ноги, зрозумівши, що тому, мабуть, набридли вічні наздоганялки, хай і по чи не нескінченним (для дитини) просторах їхнього світу. Він приєднався до умиротвореного спостереження за природою.

І самé лисеня знаходило щось безтурботно приємне у спогляданні приглушено-зеленого пейзажу, хоч він і бачив ці простори буквально все своє життя, йому це ніколи не набридало. Вони спостерігали за сонцем, що забирало за собою минулий день, і вирішили присісти на теплу траву.

Лисеня злегка поплескувало від радості своїми хвостами по землі, дивлячись у небо, що покривалося зірками, сяючим поглядом. Сонік якось незручно перевів погляд з нічного неба спочатку на свого двохвостого друга, потім на кульбабку прямо під своєю долонькою в білій рукавичці. Чогось раніше він не помічав ці маленькі пухнасті клубочки.

Ця кульбабка нагадала їжу про Тейлза. Такий же маленький, кругленький, золотистий, з білими кінчиками, що під зиму сіріє. Якщо злегка подути — розсипається на світло-кремове чарівне насіння із пухом, що стрімко летить у незвідану далечінь, підхоплене хвацьким вітром. На думку Соніка спали зовсім дивні паралелі.

Їжачок обережно відірвав єдину сіру кульбабку, покрутив у рукавичках, притримуючи її між вказівним і великим пальцями. Соніку хотілося розвіяти пух, але, не встиг він навіть вдихнути, як вітер зробив усю роботу за нього. Той непомітно відірвався від осі суцвіття, полетівши у невідомому напрямку освоювати нові горизонти квіткових полів у пошуках затишного містечка для розквіту нових кульбаб. Соніку залишилося лише спостерігати за насінням, що відлітало в далечінь, поступово зливаючись із західним небом.

У руках залишилася лише тонка, злегка волога від роси, зелена стеблинка із золотистою серцевиною. Сонік не наважився його викинути, поклавши на землю поруч із собою.

Їжачок обернувся до Тейлза, помітивши його відсторонений погляд, спрямований кудись далеко-далеко за гори. Все ж таки, як кульбабка — маленький і ніжний, але такий чутливий до будь-якого легкого пориву вітру.

Обидва дитинчата звісили ніжки з урвища, злегка похитуючи ними, не боючись впасти — висота зовсім невеличка, серйозно забитися не вийде. На крайній випадок поруч із надшвидкісним їжачком сиділо лисеня, що вміло літати і було готове вхопити його за руки та врятувати від падіння в будь-який момент.

Несподівані думки Соніка перервало не менш несподіване питання його друга:

— Коли ми виростимо, ми станемо чоловіком та дружиною? — подав голос Тейлз.

Подібне відверте питання застало блакитношерстого їжачка зненацька. Обидва вони були дітьми — зацікавленими, недосвідченими та неспокушеними долею. Сонік й сам прекрасно розумів, що лисеня, будучи набагато молодшим за самого не дуже дорослого їжачка могло поставити це питання непередбачено, не встигнувши навіть подумати про нього, але той знав свого двохвостого друга занадто добре. Він не був схожий на інших дітей, він був надто розумним, надто усвідомленим для інших, тому і провів все своє життя на самоті, як та єдина непомітна кульбабка.

Сонік розумів, що, наскільки би безглуздо та недоречно не звучало би питання, лисеня ставило його із щирою цікавістю, тому і він сам сприйняв це питання з належною серйозністю.

— Обов’язково, Тейлзе.

Їжачок бачив у ньому зневіреного і самотнього малюка, що, як ніхто інший, потребував уваги та турботи. Він усвідомлював, наскільки ж відповідальним та продуманим був крок з боку Тейлза поставити таке запитання, в такій ситуації, в такий час.

— Обіцяєш?

Лисеня звернулося до друга благаючим поглядом.

— Обіцяю.

Сонік лише злегка посміхнувся, заплющивши очі.

— А ти обіцяєш нагадати мені про це?

Їжачок обернувся до свого допитливого друга.

— Обов’язково, Соніку.

Сонік зніяковіло відвернувся, дивлячись у далечінь на високі зелені пагорби, вкриті золотими, спрямованими до сонця, соняшниками. Лисеня виглядало більш зібраним і визначеним після цієї розмови, але блакитношерстий розумів, що і сам ініціатор, з одного боку звичайного та невимушеного для юних розумів, а з іншого дуже відповідального і делікатного для їх віку, запитання залишився в легкому здивуванні після свого ж питання. Їжачок ще раз обкатав у своїй вітряній голові цю розмову.

Йому здалося б це просто дивним поривом допитливості маленького друга, який намагався здаватися дорослим. Такого воістину геніального, але все ще недосвідченого. Просто кинутими на вітер словами від простої дитячої цікавості, але ні. Вони не були випадковим струсом повітря чи звуком, що ненавмисно зірвався з дитячих вуст.

***

Несподіваний прохолодний вітер у середині літа приємно порадував мешканців Мобіуса, втомлених від безперервної спеки. В одному з маленьких, затишних будиночків, яких у Мобіусі було предостатньо, на дивані ліниво лежали двохвостий лис та надшвидкісний їжак. Сили на геройствування повністю відібрала спека, та й нащо взагалі подібні геройствування, якщо навіть їх заклятий ворог злігся через паляще сонце?

— Соніку, а ти пам’ятаєш, як я в дитинстві питав тебе, чи станемо ми чоловіком та дружиною? — несподівано спитав лис, перевівши столмений погляд на їжака.

— Пфф, як таке забути… — злегка пирхнув той, почухавши голчасту потилицю, — … а взагалі-то забув… — тихо додав той, сором’язливо відводячи погляд.

Тейлз спрямував на їжака сповнений непідробного подиву погляд. Але перш ніж той встиг щось заперечити, їжак швидко відстояв свою позицію:

— А-але от прямо зараз перед моїми очима намалювався образ маленького лисеня, зі жвавими та пухнастим хвостами і великими очами, сповненими щирої цікавості. І не тільки цікавості, як згадаю, з якою надією ти дивився на мене, мені навіть було соромно відмовляти тобі. Ти був таким серйозним, але при цьому милим… — почав згадувати Сонік із легкою, мрійливою посмішкою, піднявши погляд у стелю.

— Я не милий, — мило відрізав Тейлз, відвернувшись до телевізора і надувши пухнасті щічки, — я бойова машина для знищення військової потужності Еґмана, я всеруйнівний пропелер на термоядерному реакторі, я винахідник високотехнологічних роботів та машин.

Синій їжак просто не міг стримати сміх від подібних слів уже давно подорослівшого, але все ще такого по-доброму наївного лисеняти. Захотілося добряче потискати за все ще м’які щічки це руде чудо, що ненавмисно й зробив надшвидкісний їжак, легенько зім’явши їх пальцями. За це він отримав обурений крик Тейлза і безпорадні помахи лапками на знак протесту проти об’єктивізації його, як м’якощокого дитинчата, оскільки таким себе вважати він перестав ще тоді, коли в нього почала рудіти шерстка.

Тейлз у відповідь стиснув у лапах трикутні стирчачі вушка Соніка, за що отримав легкий стусан. У відповідь на стусан лис навалився всім тілом на синьо-гольчастого бігуна. Це призвело до маленької, але запальної бійки, однак незабаром вони обидва втомилися і лис завалилася на їжака зверху, уткнувшись носом йому під мордочку. Синьошорстий їжак накрив його зверху руками, заснувши разом з ним.

Серед глибокої темної ночі, у непроглядній темряві невеличкої затишної домівки, що освітлювалася лише тьмявим сяйвом від екрану забутого телевізору, блиснули маленькі золоті кільця на переплетених пальцях.