Не варто було йти того дня на ту вечірку. Нічого б не сталося якби вона не пішла, і змусила Дженні не йти теж. Але що зроблено, те зроблено.
Того дня їхні друзі вмовили Джісу та Дженні прийти на вечірку. Дженні до останнього моменту казала, що це дуже погана ідея. Дуже. Але хто ж її слухав? Тому Джісу потягнула дівчину на вечірку кажучи, що нічого страшного не станеться з одного разу. Але знала б вона.
– Дженні, кохана моя. – покликала її Джісу. – не сиди тут одна. Хочеш можеш піти випити, щоб не було так нудно.
– Я пішла і без твого дозволу, але дякую.
Вона звісно ж розуміла, що не варто злитися на Джісу, але Дженні злилася. Бо якого біса вона привела її сюди, та ще й лишила одну.
– Ти злишся на мене?
Джісу присіла поруч.
– Поговоримо про це вдома. Але так, я зла на тебе. І все ще ображена після вчорашнього.
Джісу лише пожала плечима і пішла танцювати далі. Дженні не розуміла, що вона робить не так? Чому Джісу поводитися так, ніби їй на все і всіх начхати?
– Що з нею не так?
Дженні пішла випити щоб не вмерти тут від нудьги. Пити багато вона не планувала, але чотири келиха вина, та віскі, і вже паморочилося в голові.
Тут було бридко. Музика грала за надто голосно. Чий це взагалі будинок вона не знала, тому що тут вона жодного разу до цього, не була. Люди веселилися, пили та співали, хоча це більше було схоже на крики якісь. До неї вже не раз підходили познайомитися, але вона відмовляла. І друзі. Вона за весь час перебування тут, не побачила їх. Влаштували вечірку і звалили?
Так пройшло декілька хвилин? А може й годин. Дженні не рахувала, але достатньо. Їй хотілося додому, в тепле ліжко, а поруч Джісу. Це все чого зараз хотілось. Та нажаль дівчини видно не було.
Намагаючись піднятися з стільця вона мало не впала, але хтось вчасно її зловив.
– Навіщо так напиватися? Ти навіть стояти не можеш. Міри напевно не знаєш, га?
Дженні усміхнулася піднімаючи очі на того, хто тільки-но спіймав її від падіння. Це була дівчина.
– Хотілось мені. – хмикнула вона, але продовжила. – слухай ти не бачила де Джісу?
Незнайомка оглянулася але не спішила відпустити Дженні.
– Ні. Та начебто вона з якимось хлопцем наверх піднялася. Можемо піти пошукати якщо бажаєш.
Звісно вона бажає. Але від того, що вона почула, було трохи тривожно. Вони ж не в фільмах якихось, де дівчина йде шукати свого нареченого, а він на іншому поверсі з іншою.
– Так. – тихо вимовила Дженні.
– Тільки я тебе буду супроводжувати, а не то ти напевно навернешся десь. – дівчина засміялася, але Дженні не було смішно. Ну зовсім. – Вибач, я доречі, Розе. А ти в нас хто?
– Дженні.
Розе весь час тримала Дженні, аби та не впала. А то дійсно десь впаде.
Дженні трохи хвилювалася. Спочатку вони вирішили пошукати її тут, внизу, але серед натовпу п’яних дівчат та хлопців, Джісу видно не було. Так й не знайшовши Джісу тут, вони приняли рішення піднятися на другий поверх. Слава богу їх тут було лише два, а то тоді вони б довгенько її шукали.
В коридорі нікого не було.
– Пішли в кімнатах пошукаємо, можливо їй стало погано і вона вирішила полежати.
Так. Дженні теж на це надіється.
Заглянувши в першу кімнату вони нікого не побачили. Заглянувши в іншу, там теж нікого.
– Де вона?
Вони обійшли всі кімнати, крім однієї..
Дженні зупинилася, та вдихнула.
– Щось не так? – запитала Розе.
Дженні лише кивнула, та відкрила двері до кімнати. І те, що вона побачила далі, змусило заплющити очі як найсильніше. Ось вона як відчувала.
Джісу в ліжку. З хлопцем. Чорт візьми.
– Джісу? – нарешті наважилася вимовити хоч слово. Розе в цей час стояла мовчки поруч, та після побаченого стиснула плечі за які тримала Дженні, сильніше.
Джісу здригнулася та повільно обернулася. Здається алкоголь подіяв трохи не так?
– Дженні.. – тихо вимовила Джісу.
Хлопець миттю підскочив та став бігом одягатися. Джісу ж нічого не робила. Вона просто сиділа і повторювала одне й те саме: Дженні.Та Дженні більше нічого не сказала. Було боляче. Настільки боляче, що хотілось вирвати серце аби не боліло. Розе стояла поруч, і як тільки почула тихе: я хочу додому. Вона вивела її з кімнати на вулицю. Розе розуміла, що зараз відчуває Дженні. Сама це пережила. Але вірити в те, що побачила було тяжко. Вони з Джісу стільки років були знайомі, і вона ніколи не думала про те, що Джісу та людина, яка може зрадити. Та вони з Дженні декілька років разом. Але як таке могло статися, Розе не розуміла.
Дженні нічого не говорила. Навіть коли Розе запропонувала поїхати до неї, аби коли Джісу повернетеся додому, їм не довелось з’ясовувати стосунки, як це відбувається в фільмах. Адже Дженні не хотіла нічого говорити. І бачити Джісу не сильно хотілось. Тому вона не була проти. До Розе так до Розе.
Приїхавши до Розе додому, Дженні лише втомлено закрила очі, та лягла на ліжко навіть не знявши кросівки. Та заснула вона доволі швидко.
– Мені шкоді, що так вийшло. – але вже спляча Дженні цього не чула.
Закривши двері до кімнати вона вирішила заварити чаю та заспокоїти свої нерви. Спочатку вона не розуміла «чому?» і «як так вийшло?» але потім Розе злилася. Злилася на Джісу.
Тільки-но присів телефон Розе розривався від повідомлень. Напевно Джісу.
kim.jisoо
Де Дженні? Мені потрібно з нею поговорити про те, що сталося.
Rosé
Я дуже зла на тебе. Чути навіть не хочу чому це сталося та послухай мене уважно. Дженні в мене, вона спить і я не раджу приходити сюди. Їй боляче.Їй дуже боляче, тому будь ласка, зникни.
Розе очікувала, що Джісу щось напише, але вона прочитала, та не відповіла.
На ранок Дженні прокинулася втомленою. Оглянувши кімнату в якій вона була, Дженні зрозуміла, що це був не сон, тому їй стало погано.
– Невже я не заслуговую бути щасливою?
Відповіді не було. Телефон, що лежав поруч на тумбі, вона не чіпала. Не хотілось когось чути. Та через декілька хвилин до кімнати увійшла Розе.
– Ідемо поїмо, доки воно не охолонуло.
– Дякую, але я не хочу. – їй дійсно не хотілось.
– Але потрібно. Я не змушую, але давай хоч трохи?
Вчора вона перебрала тому зараз було відчуття, що голова ось-ось вибухне.
– Я тут тобі чай заспокійливий зробила. Випий.
Дженні здивувалася але подякувала за турботу.
– Можна я декілька місяців в тебе поживу доки не знайду хорошу квартиру? – Дженні почала трохи нервово, тому що просити про таке було сором’язливо.
– О, так звісно, можеш залишатися скільки хочеш, мені ж всеодно тут одній нудно.
На це Дженні тепло посміхнулася.
Вона не знала, що їй робити далі. Здавалося, що тепер весь світ сірий, що нічого в ньому не варте уваги. Бо Джісу була її всесвітом. Вона була їй всім чим тільки можна. Дженні завжди ставила Джісу на перше місце. Але зараз було боляче думати про це. Боляче навіть жити. Той момент, коли всесвіт Дженні розбився на маленькі шматочки, крутився в її голові кожну секунду, ніби не дозволяє забути про це. Але хотілося. Хотілось навіть ім’я своє забути якщо після цього стане краще.
Але не забувалося.
Розе повідомила Дженні про те, що іде на роботу, а після піде забрати її речі з квартири Джісу. І Дженні була дуже вдячна Розе, бо не хотілось робити собі ще боляче, хоча здається, що нема куди.
Так пройшло декілька днів. Вони всі були ніякими. Були такими пустими і сірими, що було не стерпно. Розе допомагала як могла, вона теж таке пережила, тому не давила на Дженні якщо вона відмовлялася іти прогулятися.
Дженні злякалася як тільки почула стукіт в двері.
То була вона.
– Навіщо ти сюди прийшла?
– Я не хотіла щоб так сталося.
– Звісно не хотіла, та знаєш, мені якось всеодно. Мені і з Розе спокійно живеться, та не надійся, що я тебе пробачу. Тому будь ласка, не з’являйся в моєму житті ніколи більше. Давай ніколи більше не бачитись?
Це напевно кінець їх історії? Вони багато пройшли аби бути разом, стільки разів плакали через один одного, бувало, що навіть билися з іншими аби ніхто більше не ліз. Та тепер цьому кінець. Нічого більше не буде. Ніколи не буде.
Вона закрила двері прямо перед носом Джісу. Дженні заплакала. Прийшло розуміння того, що вона ніколи більше не буде щасливою. Між нею і Джісу більше нічого немає. Вони тепер лише незнайомці які знають одне одного з ніг до голови і навпаки.
«Давай більше ніколи не бачитись?»
Ця фраза поклала кінець всьому. Вона завершила цю історію в їхньому житті.
Додати до улюблених