Грифіндорський ловець і Гоґсмід

— Чому ні?

— Ти не пам’ятаєш, як ми домовлялися? Одразу після обіду в Гоґсмід. Якщо ми ще на поле підемо, пів дня втратимо! 

— Але сьогодні спільне тренування Грифіндор-Слизерин, всі туди підуть, розумієш? 

— Ні, Лукреція, всі в Гоґсмід збиратимуться! — Селвін роздратовано кинула щось на стіл, це мене остаточно розбудило. Судячи з усього, вони вже готувалися, адже двері шафи не затихали весь ранок. Я знехотя розплющила очі. На тумбі сидів Клаус та нерухомо витріщався на мене; було так добре, що вставати взагалі не хотілося. На хвилину ранок здався чудовим, але згадавши жахливу вчорашню ніч, радість як рукою зняло. Як же болить голова. Перевернувшись на спину, я потерла очі, щоб прийти до тями.

— Лізі, вставай, а то сніданок проспиш, — пробурмотіла Лукреція, досі нахнюплена через відмову сусідки піти на квідичне поле. 

Холодна вода відразу ж протверезила мій розум. Вкотре переконуюсь у своїй нікчемності та слабкості. Зате тепер я точно знаю, що трапилося тоді минулого літа в школі. І Лестренж знає, вони всі знають… Тільки інші учні та викладачі в невіданні. Схоже, усім хотілося вірити в диво, адже школу б закрили. Але навіщо це Редлу? Може, заради слави? Логічно, він і отримав свої нагороди за заслуги перед школою. Хоча вбивати заради цього… Думаю, тут щось інше. Із усіх, хто мав знати правду, я єдина, кому би прийшло в голову виправити несправедливість, але одна думка про спробу змінити ситуацію із гидким слизеринцем — безумовно лякала. Не знаю як, розповісти Дамблдору? Діпет і так не при пам’яті, відразу до директора йти занадто радикально, адже поки це лише теорія. Редл точно вб’є, якщо щось запідозрить. Та й взагалі, як я можу доводити його винність чи шантажувати, якщо така боягузка? Схоже, образа затьмарила мені очі на все. Що це, спрага помсти? І де все це було вчора? З такими планами, такою відвагою та героїзмом, тільки на Грифіндор. 

— Лізі, ну скільки тебе чекати? Виходь! — стукіт у двері застав зненацька. Скільки я вже у ванній кімнаті? Накинувши рушник на голову, я з бойовим настроєм вийшла у спальню до дівчат. Мабуть, сьогодні треба забути про все. 

— Я вже думала, ти втопилася там, — саркастично додала Лукреція, нахилившись під ліжко. 

— То коли до Гоґсміду? 

— Після обіду найкраще, усі в такий час і збираються, — почувся спантеличений голос Феліції з гардеробної. 

— Що ви шукаєте? 

— Мої коричневі туфлі, — ледь не через плач застогнала Блек, — ти ж не забула? Ми ніби збиралися вбратися.

— Та ось вони, під тумбою, — я дістала взуття, поки Лукреція виповзала з-під ліжка і протягнула їй. 

— Мерліне, що це? — вона вже потягнулася за туфлями, як очі брюнетки округлилися від жаху. Феліція миттю вскочила з місця. 

— Оу, це… — збрехати чи сказати правду? Мої запʼястя «прикрашали» фіолетові синці. Цея наче оніміла, — вчора в теплиці… я випадково торкнулася диявольських силок, вони ще недостатньо дорослі, тому постраждали тільки руки, і то не сильно. Так була зайнята прибиранням, що відразу не полікувала, — я видихнула та покачала головою, наче погодившись сама з собою, що дуже недолуга. Дівчата переглянулися, але наче повірили. Від цього непорозуміння в мені розтеклася нова хвиля ненависті, ці мерзенні спогади… торкання.

— Все нормально? — Блек вловила мій затуманений погляд. — Просто варто було відразу полікувати, — подруга бережно взяла долоню та декількома порухами палички прибрала вчорашні наслідки. 

— Ти ще не звикла, Бірі міг би це проконтролювати, варто було би взагалі на нього поскаржитися, але це нічого, піди переодягнися, ти он досі в нічних штанах, — Феліція продовжила обурюватися про недбалість до правил безпеки професорів, а я поглянула у вікно в надії дізнатися, що нині за погода. На жаль, ніяк не звикну до морського дна. 

 * * * 

— Зачекайте, це звичайне тренування? Тобто не прямо матч? — спитала я Лукрецію, котра весь час за сніданком вмовляла нас відразу піти на квідичне поле. Я згадала ранкову розмову. І справді всі наче з глузду зʼїхали. Перший похід до Гоґсміду, перше тренування між факультетами… Студенти гуділи, як бджоли у вулику. За сусіднім столом деякі хлопці вже переодягнулися у форму. Слизеринці найперші прямували до виходу, щоб першими явитися на майданчику. 

— Але ж ви обіцяли, що не будемо гаяти ні хвилини на збирання, — Феліція лютувала, забувши про людей навколо і манери, — ми все життя лише вчимося. Я хотіла хоч сьогодні вбратися гарно, подивіться на маґлонароджених, — вона широко розкрила очі і кивнула на всю Велику залу, — одягають що хочуть завжди. І так, я знаю, що теж могла б, але моє виховання досі не дозволяє перетнути цю межу, — Цея відвернулася і схрестила руки, продовживши стримано, але все ж ображено: 

— Треба ж тобі пертися туди, Блек… 

— Що за дитяча поведінка? Я тебе розумію, але вести себе пристойно — наше зобовʼязання, нехай і важкий тягар, — тихо крізь зуби відповіла Лукреція, нахилившись, щоб побачити блондинку через мою спину. 

— Говориш як мій батько, — рикнула Селвін, і собі перехилившись на стіл. 

Мені ж захотілося встати, щоб не бути стіною між ними, але це треба було припинити, тому вирішила втрутитися: 

— Значить так, ми зараз підемо на поле, адже, чесно кажучи, мені теж дуже цікаво що там, трохи побудемо. Потім почнемо збиратися до Гоґсміду. Не розумію, в чому проблема, маємо скрізь встигнути. 

— Хм! 

— Ходімо, Цею! — Лукреція схопилася з місця, вхопила подругу за рукав мантії і потягла до виходу. 

Надворі було тепло, а на небі жодної хмаринки. Сонце по-літньому сліпило очі, дорогою до поля йшло багацько компаній, бурхливо обговорюючи найперше спільне тренування. На трибунах зібралися студенти з усіх факультетів. Далеко не всі місця були зайняті, але людей було більше, ніж я думала. Вітерець розгойдував пасма та пробирався крізь мантію, але це було навіть приємно. 

— Ми підсядемо? — Абраксас і Маркус також були в хорошому настрої. Дуже радував той факт, що вони вирішили приєднатися до нас. 

— Ну звичайно! — посунувшись, я озирнулася. На іншому кінці дерев’яної лави юрмилася компанія слизеринської еліти. Переконавшись у тому, що їхнього диктатора немає, я спокійно повернулася до друзів. Приємно розуміти, що вони є. У мене їх ніколи не було, окрім Лестренжа, мабуть. 

— Ти, як я розумію, ніколи не була на квідичі? — азартно потираючи руки, поцікавився Мелфой; з таким же азартом почав спостерігати, як дві команди виходять в центр поля. 

— Ну взагалі правила знаю, але так, я ніколи не була. А хто ж капітан нашої збірної? — охоче підтримала я розмову.

— Напівкровка — Нейл Ламент. Наші з ним не спілкуються, адже він постійно із грифіндорцями. Он бачиш того хлопця біля трибун Гапелпафа? Це Макгрест, маґлонаро… бруднокровка — вони найкращі друзі, він грифіндорський ловець. Поняття не маю чому той із ними возиться, — Мелфой примружився, ніби підбираючи про кого ще можна розповісти. — Воротар червоно-золотих – Септімус Візлі та загонич – Ігнатіус Прует, теж у їхньому клані, так би мовити, — гидливо скривився він, — словом, зрадники крові, та й годі. 

Я згадала свій перший день і те непорозуміння з Макгрестом, котрий звинуватив мене в тому, що я буцім-то образила його однокласницю за походження. А Нейла справді видає лише слизеринська форма, здається, він був би тільки радий, якщо б капелюх відправив його до найліпшого друга — Макгреста, адже я його навіть у вітальні ні разу не бачила. 

— Але як би ми до Ламента не ставилися, у квідичі він один із кращих, — добавила Цея по іншу сторону. 

Квофл, два бладжери та снітч злетіли — гра почалася. 

— У нас усі шанси. «Комети-180» – новіші за грифіндорські «Чистомети-3». 

— Навіть не знаю, Лестренже, один рік нічого не вирішує. Все одно ці мітли залишаються головними конкурентами на ринку, — Мелфой з Маркусом захопилися обговоренням мітел.

Цея сиділа з байдужим виглядом, на відміну від напруженої Лукреції, яка намагалася вловити кожен маневр гравців. Здається, Блек не хотіла подавати вигляду, що хвилюється, але виходило погано. Через десять хвилин після початку гра здивувала несподіваним поворотом. Зміїний факультет сильно випередив супротивників з рахунком: «100:45». Тільки зараз почалося полювання за маленьким золотим м’ячиком. Якщо Чарлі Шервуд (ловець) упіймає снітч швидше за грифіндорця, перемога за нами! Мисливці з обох боків пірнули вниз за квофлом. 

— От чорт, Макгрест зараз спіймає снітч, дивіться! — прикро кивнув у центр Лестренж. І справді, хлопець уже виставив руку, щоб дістатися цілі. 

— Де взагалі Шервуда чорти носять? — гаркнув Абраксас, змахуючи руками. 

— Ну все! Він не встигне долетіти! —з-заду теж чулися обурення. 

Раптом, звідкись за червоною мантією Макгреста з шаленою швидкістю гналося відразу два бладжери з різних боків! 

— Та йому ж зараз усі ребра переламає… — здається, навіть Селвін була стурбована. Хлопці поряд мовчки втупилися на майданчик, але їх вирази облич говорили самі за себе.

— Прует! Прует, бладжери… Едріан! Рятуй його! — Візлі репетував на все горло, гукаючи загонича, щоб той відбив шалені м’ячі.

— Ах! Мерліне… — жахаючись, Лукреція в паніці підірвалася на ноги. 

Справи погані. Грифіндорець не звертав уваги на небезпеку за спиною. Він примружився від палючого сонця і вітру, ще трохи до снітча… Мить, і хтось із слизеринських мисливців врізається в прути мітли ловця, від чого той перевертається спиною до землі на 180°! Один із бладжерів врізається в ногу Макгреста, тепер він тримається лише однією долонею за рукоятку свого «Чистомета», намагаючись вільною зловити чортів снітч. 

Спостерігачі тривожно скрикували з місць. 

— Що витворяє Шервуд? Він зараз взагалі з мітли його зіб’є! — дівчата поряд перелякано спостерігали за дурним трюком ловця у зеленій формі. Декілька дюймів поділяло супротивників, здається, Чарлі зачепив Едріана, і той зірвався з мітли! Зляканий крик глядачів рознісся квідичним майданчиком. Візлі миттю полетів до нього, але надії на те, що він встигне — нуль. Зграя аристократів пропустили задоволені смішки, від чого роздратування наче до горла підступило. Абсолютно всі позривалися з місць. Ще секунда і Едріан здолає чотирнадцять дюймів до землі! 

— Імпедімента! — різкий помах моєї чарівної палички зупинив хлопця. Тепер він витав у повітрі.

Ламент підхопив його на свою мітлу і поклав пораненого на газон. Не роздумуючи, я вже бігла до нього. Переступаючи одразу дві сходинки, я опинилася на полі за хвилину. 

— Емерсон і Ньюбері вже летять за допомогою! — захлинався Прует. 

— Що робити? — Нейл взявся за голову. Студенти оточили нас. 

— З-здається, поранено ногу і реб-бро, — тихо промовив постраждалий, перекочуючи голову в муках з боку на бік. 

— Треба провести діагностику, Ламенте, допоможи покласти його рівно, — я впала на траву і вхопилася за плече грифіндорця, Нейл твердо хитнув і кинувся на підмогу. 

Наклавши діагностичні чари, я ледь зорієнтувалася в найпростішій діаграмі, але треба було діяти негайно, адже потерпілий аж скручувався від болю. 

— Релашіо, — закляття спрацювало — Едріан прийняв розслаблене положення, — Діфіндо, — трохи нище коліна оголилося поранення середньої важкості, — це рана, але як… — говорила чітко. 

— Певно, зачепився за планку бля ніг, коли його збив чортів Шервуд! — аж кричав від хвилювання Візлі, котрий досі не вгамував дихання. 

— Тереґо, — рана очистилася від бруду, але досі кровоточила. Я не знала яким закляттям слід було підняти ногу, щоб накласти наступні чари. 

— Добре… е-е-ем, — однієї секунди вистачило, щоб швидко зорієнтуватися, — Ламенте, Пруете, обережно підіймуть ступню, — так, — глибокий вдих, — і розійдіться трохи, ви закриваєте світло, — студенти швидко розігнули спини і мовчки відійшли на декілька кроків, — Ферула! — шина і бинти акуратно наклалися на потрібне місце. — Епіскі, — це допоможе виправити забій від бладжера. 

— Діагностика показує, що ребро лиш трохи забилося. 

— Люба, дай-но я погляну, — стурбована місіс Нельсон тільки-но добігла до поля, і всілася на моє місце вся захекана та червона. Я ж витряхнула спідницю і розвернулась до решти. 

— Що за самодіяльність, міс Треверс, чи не зробили ви гірше? — цей неприємний голос… Усі миттєво розступилися. Стримуючи бажання замахнутися кулаком на цього… телепня, я спокійно обернулася. Ну, звичайно, староста Слизерина завжди там, де треба. Я відступила від ловця відчуваючи, як «чийсь» погляд спостерігає за кожним рухом. 

— Без паніки, вже оглядаємо поранення, – медсестра задіяла свою паличку, — здається, заклинання міс… 

— Треверс, — в один голос сказала я і, якогось біса, Редл. На мій здивований погляд, він лише вище підняв підборіддя. 

— … Треверс, чудово подіяло. Люба, ти чудово зорієнтувалася! — старенька жіночка, сплеснула в долоні. —  До того ж були праві щодо ребра, зараз ми швидко все виправимо, — мадам Нельсон з ніжністю поглянула на мене. Тепер всі почали перешіптуватися. Грифіндорці поприсідали до товариша і невпинно дякували. 

— Зате Едріан упіймав снітч, — на останок мовила я і простягнула його Септимусу, — він віддав мені його як тільки я присіла, — Візлі обережно взяв мʼяч і підняв кутик губи. 

— Ходімо, —  поспішила я, взявши подруг під лікті з обох боків.

Редл стояв у нас на шляху з твердим виразом обличчя, ніби чекав поки я почну йому щось розповідати, та ми лише оминули компанію слизеринців, кивнувши Абраксасу і Маркусу. 

* * * 

— Ви тільки подумайте, що могло статися, якби ми не пішли туди! — Феліція накручувала зачаровані мотузочки для локонів. 

— Ви чули Редла? «Що за самодіяльність?… міс Треверс, ви тільки гірше зробите!» — намагалася зобразити старосту Лукреція, високо задерши підборіддя. Ми посміялися. 

— Ахахах, та пішов він до біса! Я його не витримую, це було принизливо… — я глянула в маленьке люстерце, роздумуючи пасує мені колір губ чи ні. 

— Що? Ти серйозно? Тебе всі героїнею вважають, ніякої ролі не грає, що там казав Редл! – блондинка зав’язала на голові Лукреції останній вузол. — Не бери в голову, Лізі. 

— Може, стерти… — більш про себе пробубніла я, та Селвін лиш закотила очі, забираючи в мене дзеркало. 

— Тепер я починаю думати, що найкращі хлопці тільки в Грифіндорі, може, Гапелпафі,— Блек задумливо дивилася кудись у підлогу.

— Цікаво, — мені теж здалося це логічним. Нік підсунувся до моєї руки, вимагаючи, щоб його погладили. 

— Не говоріть дурниць, краще скажіть, як вам ця сукня? — Феліція встала із захламленого всякими «дівочими» дрібницями ліжка Блек і покрутилась. 

— Воно неймовірне, тобі до лиця бежевий колір. — Селвін мала шовковисту сукню на срібних гудзиках. 

— Блек, переставай витати в хмарах! Іди переодягнися в ту сукню, що тобі подарувала мати на минуле Різдво. Повинна визнати у неї добрий смак. — Брюнетка послухалася, одягнувши оливкове вбрання з широким ремінцем. Я також відчинила свій гардероб. Погляд упав на ніжно-блакитну сукню, діставши його мої сусідки, одразу ж підбігли до мене. 

— Ме-е-ерліне, воно прекрасне! — Блек перекинула голову з боку на бік. 

— І підкреслить колір очей, — Цея обвʼязала пояс на моїй талії, прикидаючи як гарно сукня сидітиме на мені. 

— Якщо чесно, то це плаття мені теж на Різдво подарували батьки… — Навіть не знаю, як можна було описати мене в ньому. Майже прозоре, якесь повітряне… Невеликий виріз на грудях, приталене, трохи нижче колін, нічого зайвого. Втім, ми всі виглядали розкішно. 

— Ми будемо найкращі, — Цея поклала підборіддя на моє плече і подивилася на нас усіх в дзеркалі. 

— Оце тільки я не знаю чи нормально мені в цьому, — блондинка скривилася. 

— А-а-а, Цея, давай вже, — з награною втомою, благала Лукреція. Вона змахнула паличкою, волосся звільнилося від мотузок. Що ж, у мене ніколи не було таких зачісок. Кудрі створювали невеликий об’єм. Надивившись одина на одну, ми вирушили надвір. За правилами всі студенти збираються у дворі школи, потім виходять із замку, а ближче до Гоґсміду розходяться. Схоже, можна відвідувати село лише у певний час. 

— Я тебе благаю, Блек, через декілька років усе зміниться і студенти ходитимуть самі по собі, ніхто нікого чекати не буде, — Цея нервово потопталася на місці. 

— Отож-бо, головне, приходять під вечір всі по-різниму, а виходять разом, — Лукреція стурбовано оглядалася на всі боки, на що Цея посміхаючись закочувала очі. 

 Як і слід було очікувати, ми з дівчатами були в центрі уваги. Але, якщо чесно, мені це не дуже сподобалося. Зараз усі чекали на професора Слизорога. Я вдихнула на повні груди, запустила руки в кишені мантії, і заплющивши очі, закинула голову, ніжачись у променях вересневого сонця. Хотіла так стояти довго-довго, насолоджуючись останніми теплими днями. Розплющивши очі, я озирнулася навколо і відразу пошкодувала про це. Серед жвавих студентів виділявся зброд слизеринців. Вони були відносно близько. Мабуть, Редл витріщався на мене весь цей час. Дідько. Я, напевно, так безглуздо виглядала кілька секунд тому… Зустрічаючи мій погляд, він прикусив нижню губу, швидше за все, інтуїтивно. Мені стало так ніяково, що захотілося сховатися за спинами інших студентів. Розьє та Ейвері давили смішки та шепталися між собою, не відриваючи від нас погляду. Я відвернулася, але він все одно дивився, це добре відчувалося. 

— О, вибачте, за затримку, хех, ходімо, ходімо! — зіллєвар замахав руками, після чого всі студенти нарешті заворушилися. Я одразу ж потягла подруг уперед. Спочатку ми вирішили походити по селу, а потім зайти до «Трьох мітел». Ми повільно прямували до «Солодкого королівства». Я розглядала маленькі химерні будиночки, деревʼяні кольорові вивіски на закладах та й узагалі місцевих жителів. 

Раптом гострий біль врізається в мою свідомість, так, саме свідомість, відтворюючи якусь сцену з мого дитинства, давно забуту. Мелоні та Торкуїл ведуть маленьку мене по невідомій мені вулиці, швидше за все, це маґлівський парк. Скрізь дитячий сміх, всі будівлі в цілості, так що це було до маґлівської війни. Ось вони зустрічають якогось чоловіка в дорогому піджаку. Звуки наче приглушені, але я чую, як чоловік звертається до мене, потім присідає на рівень мого зросту. Після мовчання він двічі перепитує. Дев’ятирічна Елізабет кидається на недорозмовника і… роздирає йому обличчя! Кров з очей забруднює руки і біле плаття з рожевою стрічкою. Батьки беруть мене за руки, відтягуючи від нього. Але відразу за цим, я починаю репетувати і співати одночасно. Співати невідомою мовою, чи то просто нерозбірливо, все ще вириваючись із нестерпним криком. 

— Дме східний ві-і-ітер! Дме східний вітер! — все що вдається розчути. 

Чоловік корчиться на траві… Я співаю, здається, намагаюся впасти на землю чи знову до того бідолахи.

— Вони тут! Ту-у-т! — через ридання волаю я. Хоча не віриться, що то я. Спів глушить мій дитячий голос, а обличчя батьків роздвоюються. 

Я змусила себе сконцентруватися — біль минула за декілька важких секунд. Навіть у батьків запитувати страшно. Я колись завдавала шкоди людям? Ймовірно, це не перший і останній випадок.

— Лізі, все добре? Ходімо, чого ти зупинилася? — Селвін штовхнула мене за плече. Я стиснула кулаки, адже руки тремтіли.  

— Нічого, у мене буває. 

Усередині високої будівлі було так багато народу, що пройти далі входу було просто неможливо. Пряний аромат заспокоїв мене, ми протиснулися крізь натовп. Навіть серед заставлених стелажів з різними солодощами ми купили цілий пакет шоколадних жаб, трохи лакричних паличок і мармеладних черв’яків. Із яскравими пакетами ми нарешті зайшли до бару, за цей час встигли з’їсти по жабі, мою колекцію поповнив знаменитий квідичний гравець ХІХ століття – Мумпс.

Приміщення було повністю забите, місць ніде не було. Але тільки-но ми попрямували до виходу, я з кимось зіткнулася. Уловивши переляканий погляд Лукреції, я подивилася на високу постать переді мною. 

— Оу, вибач, я тебе всюди шукав, якщо чесно, — хлопець почухав потилицю і, як мені здалося, зніяковів, — чекав тебе тут і ось…ем, хотів подякувати за сьогоднішній порятунок. А ще вибачитись за той випадок у понеділок, — він викривив милу посмішку, — знаю, може, тобі… неприємні, скажімо, такі, як я, але все одно дякую! — він вдихнув на повні груди, і простяг руку, — Едріан Макгрест. 

— Елізабет Треверс, — посміхнувшись, я простягла руку у відповідь. Було тісно і шумно  біля вхідних дверей, але попри все це чомусь стало так приємно від такого гарного ставлення до моєї персони.

— Та я якось і сама не зрозуміла, як так вийшло, — мені лишалося лиш здіймати плечами та нерозбірливо бубоніти. Едріан ще більше посміхнувся, заливаючись рум’янцем, дивлячись на мою аналогічно збентежену реакцію. 

— Схоже, місць ніде немає, може, ви до нас приєднаєтеся? — протяг Прует із-за спини друга. Тільки зараз я зрозуміла, що біля нас стоять два грифіндорці (крім Ігнатіуса, був і Візлі) і Ламент. 

— Ну, взагалі було б непогано, — поспішно погодилася Блек, ледь не штовхнувши мене із місця. 

Тільки зараз Едріан звільнив мою руку. Ми сіли за стіл біля вікна, раніше зайнятого нашою новою компанією. 

— Сім кухлів масло-пива, — мовив рудий хлопець, сідаючи біля Лукреції. 

— У мене вже є така картка, — сказав Едріан, показуючи на Мумпса з мітлою в руках, — колекціонуєш? 

— Просто дуже люблю шоколадних жаб, — підперши долонею підборіддя, я простежила за офіціантом з пивом, що наближався до нас.

— А Лізі ніколи його не куштувала, —зробивши перший ковток, глузливо повідала Цея.

— Що? 

— Ти серйозно?!

— Куштуй! 

Усі присутні з посмішкою дивилися на мене, нетерпляче очікуючи реакції. Я відпила і одразу поперхнулася від сміху.

— Дуже… кхм… смачно!

— За Елізабет, котра сьогодні врятувала мого ліпшого друга! — Нейл підняв кухоль та поплескав Едріана по плечу, на що той зашарівся та мило посміхнувся. 

— За Елізабет! — повторив Візлі, і всі дружно чокнулися. 

Втім, решта вечора пройшла чудово. Навіть не знала, що з грифіндорцями може бути так весело, тепер можна зрозуміти Ламента. Жарти Септимуса й Ігнатіуса доповнювали цікаві шкільні історії Едріана і Нейла. Загальний шум бару та пʼянкий аромат медовухи в прекрасній компанії видавили посмішку навіть із Селвін. 

Потроху починало темніти. Ми всі вже вийшли з «Трьох мітел», як раптом мене покликав професор Слизоріг. 

— Міс Треверс, мені треба з вами поговорити, приділите мені трохи часу поки йдете до замку?! — він попрямував до нас, розхитуючись з боку в бік, наче дідок.

— Не чекайте, йдіть без мене, — обернулася я до своїх веселих супутників. Мені не хотілося, щоб вони на мене чекали, поки я незрозуміло скільки часу розмовлятиму з професором.

— Ми тебе почекаємо, Елізабет, ти ж не підеш сама назад, — виступив уперед Візлі. 

— Якщо хочеш я можу один зачекати на тебе, — кліпнув Макгрест, сяк-так обмотуючись шарфом, — мені тільки в радість. 

— Ні-ні, я навіть не знаю скільки ви мене чекатимете, так що я дійду зі Слизорогом. Ви головне Цею з Лукрецією доведіть.

— Звичайно! — весело протяг Прует, посміхаючись дівчатам.

— До зустрічі, — я засмикнула навʼязливе пасмо за вухо. 

— Бувай! — жвава компанія знову загомоніла. Ми попрощалися і я пішла до професора, який, мабуть, дуже зачекався на мене.

— Вітаю, Ви хотіли поговорити?

— Я чув про ваш вчинок сьогодні, молодець, міс Треверс! Що було б якщо вас не було поруч… — він похитав головою та тяжко видихнув, обережно продовжуючи діалог: 

— Хотів би підтримати вашу родину. У «Щоденному віщуні» таке понаписують… Головне не падати духом, хехех. Ваша успішність у деяких предметах вражає, — професор зробив паузу, — особливо в зіллєварінні. В чому секрет? У домашніх умовах важко розумітися в цій дисципліні, — якось різко змінював теми Горацій.

— Ну насправді, моя мама багато інгредієнтів вирощує у себе в теплиці чи саду. У мене завжди був доступ та необхідні умови для практики. Хоч я й не навчалася у школі, але представники Міністерства освіти приймали у мене іспити. Бачте, мій батько з повною серйозністю поставився до цього, — стало якось не по собі від цього допиту. 

— Хм, чи не хотіли б ви відвідати мій позакласний захід «Слизоклуб»? Знаєте, туди потрапляють лише обрані учні… Ось один із них, — він кивнув на когось за моєю спиною, та замахав руками. 

— Томе, яка приємна зустріч! — Слизорога наче вжалило щастям від погляду на свого улюбленця. 

— Доброго вечора, професоре, — цей нудотний голос та награна «щира доброта» виводили із себе. Як, чорт забирай, йому  вдавалося настільки переконливо брехати?

— Я щойно говорив про «Слизоклуб», — Горацій повернувся до мене, — тому буду радий вас там бачити. Здається, Елізабет чудово впишеться в нашу скромну компанію, чи не так?

— Звісно, Елізабет обов’язково сподобається, — солодко мовив Редл, від чого довелося ненавʼязливо відступити в сторону, щоб він опинився в полі мого зору. Це вийшло машинально через відчуття небезпеки. Слизеринець це підмітив і лиш самовдоволено посміхнувся, навіть не глянувши на мене. 

— Отож-бо! Чекатиму на наступному зібранні, — звернувся до мене зіллєвар, і побачивши Флитвіка якось змінився в особі, — ви не проти, якщо по дорозі в замок ми з професором… ну…

— Не хвилюйтеся, ідіть куди треба, я доведу міс Треверс до замку, — так дбайливо… Горацій лише засміявся:

— От і чудово! Що ж, до побачення! — чоловік підбіг до нового вчителя і вони швидко сховалися з виду. 

Ми стояли в центрі Гоґсміда біля кам’яного фонтану. Небо залилося фіолетовим відтінком і вже посипалося зірками. Краще б Едріан мене почекав, зараз я вже не відчувала ніяковість від його пропозиції. Я хотіла вже розвертатися, вдавши, що Марволо не існує, але він лиш прикусив нижню губу, і рушив уперед, перегородивши шлях. 

— Ммм, ти сьогодні в ролі принцеси? — він ніби щиро посміхнувся. Хочеться його вдарити з усієї сили. Краще сама піду, треба просто перегнати і відійти. 

— Краще не рипайся, — його долоня опустилася на моє худорляве плече, змушуючи зупинитися. 

— Котись до біса, Редл, — я почала озиратися в надії, що мені хтось допоможе чи здогадається допомогти. — Іди залякуй і ображай когось іншого! Я не маю бажання тебе слухати! 

— Замовкни, щось занадто багато уваги ти привертаєш, — його шипіння безпосередньо виводило з себе, але морально тиснуло. — Хоча я бачу ти любиш увагу… Навіть не зважаючи на твій героїчний вчинок. Ти така… доступна, — він торкнувся тканини сукні, ніби приміряючи наскільки я «доступна», — готова кинутися до бруднокровки за миле слівце? Ти така нікчема, Треверс, принижуватися далі нікуди, — його голос став твердішим, коли я різко вхопилася за його руку на плечі, сподіваючись вирватися. — Хочеш носити тягар зрадника крові все життя? Думаєш, тебе так люблять? Слизорогу твої «таланти» і даремно не потрібні. Він бачить вигоду в тобі, а точніше в твоїх батьках, — уїдливо мовив Редл. 

— Ти не маєш абсолютно ніякого права говорити це мені. Я сама вирішу з ким мені спілкуватися, що одягати і говорити. Чому ти взагалі вчепився до мене? — я наважилася підняти очі. — Дай вгадаю, усі твої підлеглі звикли слухати тебе, тому ти так бісишся з того, що хтось пішов проти те…

— Ти не знаєш на що я можу піти, не відчула мого гніву, то…

— Тому й смію з тобою так говорити, — на очах ледь не забриніли сльози. Він завмер, по-злому вдивляючись в моє злякане обличчя.

— Не смій мене перебивати. 

— А ти мене торкатися. 

Він лиш усміхнувся, не відриваючи сталевого погляду. 

— Я знаю, що не відчула. 

— Тебе погубить те, що ти таскаєшся з бруднокровками, — Редл болісно відпустив плече і гордовито випростався, загортуючись у мантію. Вже добряче стемніло, а вітер безжально пробирався крізь одяг. Студентів ставало все менше, хоча містечко не втрачало свого шарму за рахунок мерехтливих стендів та ресторанчиків, з котрих так гарно світилося приємне жовтувате світло. 

— Твої ідеї тупі, я по-іншому назвати не можу, — я перша порушила паузу і відразу ж його обступила, направляючись до замку і сподіваючись, що він піде зі мною. Це нормально боятися. 

— Прийде час, і ти зрозумієш наскільки помилялася, — просичав Редл крізь зуби. Не встигла я і ступити 2 кроки, як він вхопив мене за запʼястя, змусивши миттю вхопити блиск його віч. 

— Я ненавиджу тебе…

Редл за кілька секунд заштовхнув мене у провулок між будинками і трансгресував нас ближче до антитрансгресійного барʼєру території замку. Я вкотре здивувалася його всебічним здібностям. Мені хотілося швидше втекти до підземелля, але Марволо всю дорогу йшов поруч.

Додати до улюблених