Розплющити очі було тією ще тортурою. Голова гуділа, наче хтось натяг на неї каструлю і вдарив. Встати було чимось неможливим. Поки Станіслав борсався у пелюшках, його очі шукали щось знайоме довкола. Недопалок свічки стояв біля ліжка, освітлення було тьмяним. Хлопець не міг побачити приміщення повністю. Відчуття небезпеки та власної безпомічності не покидало його. Йому ввижалися сутності, що гляділи з темряви й уже точили на нього зуб. А сам він безпорадно крутився на місці, не полишаючи спроб підвестися.
Докрутився. Тепер Станіслав лежав на підлозі. Добре, що хоч нічого не покалічив. Очі нарешті звикли до освітлення, і хлопець побачив просвіт попереду. З’явилась надія вибратись із цього невідомого приміщення. Щоб впевнитись, що те світло не приведе в пастку, яку він сам для себе створить, Станіслав почав прислуховуватись. Хоч чутно не було нічого, спиною побігли сироти, хлопець схвильовано ковтнув, у роті пересохло. Він боявся, що у будь-який момент хтось зайде перевірити, чи все добре, чи хлопець не прийшов до тями, і побачить його, повзучого до, можливо, єдиного порятунку. Скоріш за все, його знайшли непритомним на галявині й вирішили забрати до себе, щоб мучити його до самої смерті. Тоді чому його просто не полишили помирати, а прихистили у себе? Може, якась вигода чи ще щось? Досі вагаючись, Станіслав вирішив спробувати вибратись звідси. Спроба підвестися виявилась провальною. Руки були слабкі, опертись на них неможливо, а ноги взагалі наче не слухались господаря. Сил катастрофічно бракувало. Тож, єдиним варіантом було повзти на світло.
Перші кілька хвилин були дуже важкими: тіло Станіслава довго не рухалось і не одразу піддалося. Далі все пішло як по маслу, але як тільки хлопець пристосувався, одразу почав втомлюватись. Хворе тіло було слабким та й енергії було небагато. Хлопець не здавався, все ще намагаючись повзти, але було видно, що вистачить його не на довго. Він настільки старався рухатись уперед, що повністю змок від поту. Стало складно навіть голову на шиї тримати. Це було останньою краплею: йому самому стало ясно, що зараз він навряд чи добереться до світла, тож він вирішив спинитись і трохи перепочити, а згодом продовжити рух. Підмостивши руки під голову, хлопець заплющив очі, даючи тілу набратися сил. Він відчував наче сили наповнюють його від самих кінчиків пальців ніг, піднімаючись, до волосинок, що стояли стирчаком. Від цього солодкого відчуття думки понесли його далеко від цієї кімнати. Наступної миті він заснув.
Хтось торкнувся його ліктів. Станіслав розплющив очі та побачив перед собою силует. Хлопець одразу почав рухатись, що налякало особу, яка тягнула його підлогою. Він почав вириватись із рук і потягнувся за кинджалом. Яке було його розчарування, коли на поясі не виявилось нічого. Переляк показався на його обличчі. Станіслав почав здавати назад до ліжка, але заплутався у ногах і зупинився. Силует обійшов його і запалив згаслу свічку.
– Що ти сіпаєшся, наче кінь перед калюжею? Міг би хоча б із вдячності за врятоване життя, не втікати без попереджень. Ти чого з ліжка зліз? – перед парубком стояла знайома вже мавка.
– Що тобі від мене треба, потворо?!
– Ауч, навіщо так грубо? Ти що, не почув? Я тобі життя врятувала. Спасибі від вас не дочекаєшся, – Зеленоока фиркнула і відвернулась, схрестивши руки.
– А я і не просив. Краще б сама з’їла або з подружками поділилась, – Станіслав шукав очима кинджал.
– Я людей не дуже полюбляю, особливо брикливих, – Зеленоока простежила за цим поглядом, потім єхидно посміхнулась. – А що це ти шукаєш? Не свою штрикалку?
– Не кажи, що він у тебе. Краще б загубив під час бійки! – розпач і гнів змішались на його обличчі.
– Тоді не скажу, як просиш.
– Ти ж розумієш, що якщо зброя потрапить не в ті руки…
– Світ вибухне? Що тоді? – пирхнула мавка.
– Ні, але хтось може постраждати.
– Не переживай, нікому я його не віддам. Навіть тобі, поки що.
– Поки що?! Ти здуріла?! Агов, це мій кинджал, моя річ! Мало того, що тримаєш мене бозна-де, ще й обкрадаєш, поки я не у свідомості. Всі ви сутності – мразоти. Були б сили – придушив би тебе голісінькими руками.
– Але сил в тебе нема, робитиму, що хочу. Не наглій, не забувай, хто тебе врятував. Я про свою безпеку турбуюсь, не те, що інші.
– Я хоча б за людьми просто так не стежу.
– Ой, та грець із тобою. Наче я щось погане робила. Я ж просто подружитись хотіла, а ти одразу кинувся. Хто тут із нас ще дикий?
– Наче я не захищався. Ти сутність, якщо що.
– Перестань уже. Можна було зрозуміти, що я зараз тебе не збираюсь кривдити.
– Не дуже віриться. Нащо тобі напівмертвий хлопець? Вигода? А може ти збоченка? – останнє Станіслав сказав спеціально, щоб зачепити мавку.
– Я магічна істота. У мене немає почуттів, – сухо відповіла Зеленоока. – Щось ти сильно розпатякався. Нагадую, ти досі на підлозі. Твоїй хворобі це піде на користь, не тобі. Може, хочеш моєї допомоги?
– О ні, і на тому дякую. Впораюсь і без тебе. Сама мене врятувала і жалієшся, що я для тебе тягар. Тебе ж ніхто не просив лізти у ту бійку.
– Та годі бубніти. Я захотіла і врятувала. Про те, що ти мені заважаєш і слова не було. Ну як хочеш. Покличеш, я тобі ліки дам.
– А ще чого? Відведи мене додому, мавко! А то ще отруїш мене, буду мучитись потім, поки не помру, – голос ще слабкий, та вигук був доволі гучним.
– Та я б може із радістю, але не дійдеш ти. Або втратиш свідомість, гірше стане, або хтось нападе на нас. Ти ще не знаєш, скількох зусиль мені коштувало приволокти тебе до відьми, а потім сюди. А битись з іншими я не дуже хочу. Тим паче з напівмертвий за плечима. Тож, краще тобі слухатись і лікуватись, як додому хочеться.
– Ой-ой, така вся правильна. Але ж я знаю, що ти від мене чогось хочеш. Чого? – із недовірою хлопець глянув на мавку. Спробував підвестись і лягти на ліжко. Не вийшло.
– Може й треба чогось. Потім дізнаєшся, – та мавка сама не знала, нащо це все їй треба. Треба, бо треба, – Перестань брикатись, дай допоможу тобі.
Скільки б Станіслав не виривався, роблячи грізне обличчя, згодом прийняв поміч. Зеленоока вклала його і пішла по ліки. Повертаючись назад, сказала до “пацієнта”:
– Укладімо умову? Я тебе лікую, а ти мені потім якусь послугу натомість.
– О ні. Я з нечистю у забавки не граюсь.
– А я тебе за безцінь лікувати буду?
– Ну напевно збиралась, бо, якби я не отямився, так і робила б. Хоча, хто тебе зна, для чого це все.
– Отож. Зараз умови змінились. Або так, або ніяк. Може, на вулицю виставлю. І гуляй, будь здоров.
– Я подумаю, – засмучено сказав Станіслав. Очевидно, це ідея йому була не до душі. Все ж за порятунок треба віддячити хоч якось.
– Ну думай, тільки не довго. Тебе хоч звати як? – хлопець покосився на мавку, наче вона сказала щось ненормальне, – Та не бійся ти так. Контролювати тебе в мене не вийде, знаючи тільки твоє ім’я. А от звертатись якось треба.
– Станіслав.
– Мене Зеленоокою звати. Будьмо знайомі, – мавка простягнула руку, на знак привітання. Вона бачила, що так роблять люди. Їй завжди було цікаво, навіщо їм це. З ввічливості зробила саме так. Станіслав спочатку довго дивився на руку, ніби намагався загіпнозувати її зеленню своїх очей, та згодом подав руку у відповідь.
Додати до улюблених