Я згадув твій голос
Я бачив твої силуети
Пам’ятаю кожний,
пальців доторк
Кожний рух кистів
Мов піруетів
Я готовий ждати вічно
Лиш би побачитись з тобою
Але на землі нема місця мертвим
І моїй душі спокою
В повітрі з’явився звук гуцині. Це був Лань Чжань. Він уже довгий час приходить сюди. В цьому місці добре видно всю територію Хмарних глибин, але воно є достатньо високим, щоб не чути шум вулиць та бути непоміченим іншими.
Гра на гуцині, тонкими, граційними пальцями Ванцзи, прекрасна. Він був вправним в “розпиті” душ, тому запитував знову і знову. Вей Усянь не міг же просто зникнути… Не міг.
“Лань Чжань… Лань Чжань! Ла-а-а-ань Чжань”, – ці слова крутились у його голові, як Вей Їн весело кричав, шепотів та розтягував ім’я Ванцзі немов той хотів запам’ятати. Ні. Він не зможе забути його, його рухи, його риси лиця, його усмішку. Лань змальовував Вея в своїй голові. З губ зринуло легке:
– Вей Їн…
Це було достатньо тихо, щоб почув тільки Вандзі, але це не залишилось непомічиним силуетом за розлогим деревом.
Лань Січень помітив, що Лань Чжань щовечора зникає вже довгий час. Спочатку він думав, що не може лізти в чуже життя, але занепокоєння за брата взяло вверх.
По щоці Ванцзи текла сльоза. Він повторив ще раз ім’я судженого наче на нього той відгукнеться. Лань притиснув руку до рота, щоб з нього не вирвався всхлип, але очі не переставали наповнюватися сльозами.
Він завжди був таким. Не хотів, щоб бачили його емоції, не бачили слабким чи може Молодший Лань сумлінно виконує правила ордену? “Не показуйте своїх слабкостей”, – голосило правило 14. Вандзі злився на себе, але злився тихо. Не розкидав речі, не ламав, ні. Він надягав маску байдужості – це в нього виходило дуже добре. Ніхто не міг і подумати, що вечорами холодний, як лід Другий Нефрит ордена Лань так важко схлипує. Тільки коли був сам, міг дати волю емоціям, але це вже точно закарбовано з дитинства.
Січень після того, як їхня мати загинула, приходив на те місце, де вони зустрічались, але там він бачив Лань Чжаня в сльозах, що тихо бурмотів щось нерозбірливе. Він не хотів перекладати свої проблеми на когось і зараз нічого не змінилось. Бачивши свого брата таким, серце розривалося, але підійти старший не наважувався. Знав, що Вандзі ніколи собі не простить, якщо побачать, як він дав слабину і виглядав зломленим, несчасним. Січеню було нестерпно боляче від того, що вдіяти нічого не зможе, тому йому залишилося тільки піти.
Лань Чжань зняв свою лобну пов’язку. Вей Їну завжди подобалось зачіпати її. Зараз Лань був би зовсім не проти, що й казати, він віддав би її… Вей Усянь перший хто пробудив у ньому почуття, тоді здавалось це була лише ненависть, але виявилося все було обманом самого ж себе. Просто Лань не хотів це помічати.
Гра на гуцині не давала жодних плодів, ні сліду. Зараз в руках він стискає свою та його стрічку. Вандзи прийшов на гору, щоб шукати тіло, але єдине на, що йому пощастило натрапити – це його стрічку, стрічку Вей Їна. Вона пахла лотосами, пахла ним навіть після кількох років він би упізнав цей запах чи може йому здається? Інколи Лань уявляє, що Вей Усянь збоку, біля нього. Та це лише фантазії. Останнє місце, де вони можуть поговорити це хіба, що сни…
Чому він тоді так поводився? Чому не міг прийняти почуттів? Чому не визнав їх, хоча б для себе? Лань би віддав усе, щоб повернутися назад, зробив би інакше, але тут йому допоможе тільки диво.
Не зважаючи на роздуми, він грав на гуцині, стираючи пальці в кров. Дивлячись, як падає зоря.
———————————————————————————
Усім привіт! Він дуже короткий, але більшим його робити не хочеться. Це мій 1 фанфік, тому я б хотіла почути вашу думку)
Додати до улюблених
😇😇😇