До свого радника Липинського він звернутися не міг, бо той не знав, ким гетьман є насправді, і просто б подумав, що він з’їхав зглузду з безкінечними боями та перемогами. Занадто затягнула ця рутина його друга, проте він нічого не міг вдіяти.
– Володимире… – звернувся до козака Скоропадський. Але “Глузливий” його наче не розчув, бо просто не хотів контактувати взагалі ніяк з самозванцем. Павло це розумів, тому прийшлося повторити ще раз. – Володимире. – знов покликав його той.
– О, пане гетьмане. Невже ви? – награно спитав коваль і відволікся від ковки саблі. Потім він поклав молот і підійшов до вельможі. – Що вас привело до мене? В вас сабля кривиться?
– З нею все добре, дякую за запитання. Я прийшов, щоб запитати в тебе дещо.
Неочікувано він хапанув Володимира за руку й став тягти на двір, де з неба не сходило червоне світило. Аби зрозуміти всю ситуацію козаку потрібно було знати, що відбувається, що гетьман переполохався сильно. Пообіцявши, що нічого не розкаже, Володимир почав слухати. Як виявилося, мавки таке наплели гетьману, що чоловік навіть засміявся після його розповіді. В цей момент лисиця відчула себе приниженою, хоч і була до цього готова, тому й лице зберігала абсолютно спокійним.
– Ви правда думаєте, що вони кажуть правду? Ці потвори навіть брешуть частіше, ніж їдять, а ви таке кажете. – підтираючи сльозу мовив коваль і продовжив. – А візьміть мене в бій з поляками, тоді й скажу, що то значить. Як мчати будемо, то тоді й оповім вам історію.
– А звідки ти?…- не встиг договорити Павло, як його перебили.
– Я знаю більше, ніж вам здається. Вуха є всюди.
Гетьман вирішив закінчити цю розмову, тому пішов геть. Своє слово він вирішив дотримати, але спочатку треба було розказати козакам про новий виклик з боку ляхів. Він наказав Липинському зібрати всіх козаків та радників, аби донести до них це. Вже зовсім скоро від балконом січової резиденції стояла велика група козаків, а вони в свою чергу, підізвали молодших та інших. Коли гетьман побачив, що зібралися майже всі, він купаючись в червоному світлі, став оголошувати новину. За ці роки козаки просто змирилися з тим, що ними керує цей дивний самозванець, тому й виходило так, що вони вже воювали не проти нього, а з ним. Деякі навіть вбачали щось хороше в ньому. Серед люду не було якогось подиву, коли вони почули про бій, що відбудеться, коли сонце зійде на небо. Підступні ляхи постійно наступали в тяжкі моменти. Таке було й зараз. При такому дивному збігу знаків йому було цікавіше вирішувати цю проблему, а не знов гризтися з ляхами.
Ще треті півні не співали, а Володимир вже знаходився в кімнаті з гетьманом і вже його розхитував, аби той прокинувся. Все ж він аби як прокинувся і став збиратися сам і своє військо. Попереду був важкий бій, треба було готуватися, збирати волю в кулак і йти боротися за своє вільне життя. По дорозі, поки Скоропадський їхав поряд з Володимиром, коваль розказав йому, як я червоний місяць козак покохав мавку, прийшов до дівчини молодої, а потім та його залоскотала і втопила. Павлу не дуже було ясно, що буде далі виходячи з цієї розповіді, але було точне розуміння того, що хтось повинен лягти кістьми за любов.
І ось, очікування справдилися. На горизонті стояло багацько вояк польських, стяги ті майоріли, але дещо виділялося в цьому всьому. В основній масі вояк з великими гарними кіньми був юнак якийсь на маленькому коні, було гарно помітно, що він тут не для того, щоб вступати в бій з козачими військами. А от для чого – було не ясно, поки йому не дали завдання відступити назад, аби того не поранило. Тільки зараз до гетьмана дійшло прозріння, що це писар, якого притягнули поляки для опису подій. Русявий чоловік трохи занепокоєно глянув на Скоропадського, а потім швидко перевів погляд на чоловіка, що був поряд з гетьманом. Мабуть, він подумав, що це важлива фігура в війську, що це командувач.
– Ти диви який хлопчина гарненький… Ну краля ж. Лице тіко якесь дівоче, а сам наче хлопець. Це ж треба таке! Ще й оглядає так! – дивувався коваль, а потім поглянув на свого співрозмовника, з ким буквально нещодавно говорив про знаки ті. Він помітив, що Скоропадський застиг прямо на місці, тому прийшлося штурльнути його, аби привести до ладу.
– Чуєте, гетьман. Не потрібно стигнути тут. Чому це ви на нього так дивитеся? Він лях поганий! – посміхнувся той і став дивитися за тим, як Павло став вертатися в нормальний стан. Насправді ж як тільки гетьман побачив того писаря худого, він начебто подумав, що саме про нього й казала мавка тоді. Серце калатало так, але він почав відчувати протиріччя всередині, бо це був ворожий писака. Коли Симон вже їхав, куди йому сказано було відійти, він ще обернувся та глянув на гетьмана українського перед тим як зникнути у натовпі остаточно.
Додати до улюблених