Недалеко від місця, де дорога звертала у двори, Інгвар зупинився. «Маленька прогулянка» затягнулася до вечора, доки Рейн не згадала, що їй час повертатися. Хлопець попрощався і залишив її наодинці, розуміючи, що з’являтися перед наставником поки не бажає. Разом із тим Альда попросила в нього дозволу на те, щоб розповісти про зустріч Хеммінгові. «А мені що? Кажи, я певний, що як Хеммінг, так і Сандро – хтось із них все одно зустрінеться зі мною, коли в них виникне таке бажання чи потреба. Але до цього я із ними не перетинатимуся», – коротко пояснив він перед тим, як піти.
«Все ж не розумію, чому мого сусіда вважають менш адекватним, ніж цього адепта Ордену. Поки що я сприймаю все прямо протилежно – Інгвар здається досить відданим їхньому кодексу, в той час як Хеммінг дозволяє собі нарізати для мене тортик церемоніальною зброєю». Проходячи повз “Нефелібату”, дівчина вирішила випити якийсь коктейль перед тим, як показувати Сандро свої ескізи.
– Привіт, можна мені сайдкар? – вона сіла біля барної стійки й за мить почула за спиною крижаний голос:
– Це навряд. Мені віскі, дівчині – виноградного соку.
Хеммінг сів біля неї. Якусь мить просто розглядав її, після чого вже не так різко сказав:
– Твій організм не потребує алкоголю. Не варто.
– Ти дивно реагуєш, – Альда обперлася ліктями на стійку. – Сам же п’єш віскі, наче воду.
– Ти мене не знаєш, – він прибрав з її обличчя кілька пасем волосся і наче ненароком торкнувся її шкіри. – До того ж тобі варто було попередити мене, що збираєшся кудись йти.
– А що, тобі було нудно? – вона не розуміла, чому сусід по кімнаті вимагає в неї звітуватись про звичайну прогулянку.
– Ні, я маю про що поговорити з твоїм мессіром і постояльцями. Річ не в тому. Я не хочу, щоб ти знайшла собі проблеми.
– Ми знайомі від сили тиждень. Тобі не байдуже? – відмахнулася Рейн.
– Поки що не можу сказати, – Хеммінг зробив ковток віскі. – Спробуй довіритися мені, добре? Я справді не хочу тобі зла.
– Тоді яке тобі діло до того, п’ю я чи ні? – тут чоловік взяв її долоні в свої.
– Не в алкоголі справа, – він сказав це значно м’якше. – Ти дуже молода й недосвідчена, а я добре знаю, який жорстокий світ. Хто зможе захистити тебе?
– Мессір не дозволить образити нікого з нас, – у її голосі прозвучала легка непевність. – Так він каже.
– Якими благими не були б наміри Кастільйоне, він не зможе дати тобі того, що під силу мені. Ти ж не можеш все життя провести в общині, заробляючи посередніми замовленнями.
– Чому це? Тут я маю свободу.
– Що? – Хеммінг не втримав іронічної усмішки. – А що є свобода? Ніхто з нас не вільний, Альдо. Ні я, ні ти, ні будь-хто інший – над кожним є обов’язок. Ти не вільна хоча б тому, що не зможеш піти, коли захочеш – сама казала, що тобі нікуди йти. А що це за свобода без вибору? Що за свобода в секті? – він нахилився до неї ближче. – Чоловіка тобі теж мессір обиратиме? Чи дружину? Чи обох… Твій мессір – безумець. Може, наміри в нього й хороші, але він божевільний. Сьогодні обіцяє захист, а завтра… А хто зна, що буде завтра?
Альда не слухала. Їй раптом захотілося, щоб магістр не відпускав її. Його дотики здавалися дівчині страшенно приємними, як і аромат його парфумів, який змішувався із запахом віскі й сигаретного диму. «Чому я не помічала, які гарні в нього очі?», – вона вже геть не контролювала свої думки. – «І як він хвилюється за мене… Чому я не хочу йти? Я збиралася зайти до мессіра… Наче як… Ні, нехай, Сандро може й зачекати. Просто…», – Рейн сама не знала, що робить.
Вона легенько торкнулася щетини на його обличчі, після чого погладила його скроню. Чоловік не заперечував. Він поклав долоню їй на плече й наче випадково спустився на ключицю. Її пульс прискорився.
– Ти боїшся мене? – пошепки запитав Хеммінг.
– Ні.
– Доведи.
Наступної миті сталося те, чого він не міг передбачити. Рейн поцілувала його – спершу скромно, побоюючись реакції мисливця, а потім сміливіше, хоч і не уявляла, як це робиться. Усвідомиши, що відбувається, дівчина різко відсторонилася.
– Вибач… Не знаю, що на мене найшло… – вона закрила обличчя руками. – Прошу, не подумай неправильно…
– Тоді скажи, як подумати правильно, – наче нічого не сталося, запитав мисливець і відпив ще віскі.
– Не знаю… Мені час, – Альда вибігла з бару.
***
«Якого чорта я дивлюсь на нього так? Якого чорта я взагалі полізла цілуватися з ним? І чому я така дурепа?» – Рейн поверталася з кабінету Сандро. Від подій у барі минуло дві години, але дівчині легше не стало. Вона спустилася у внутрішній дворик.
– Привіт, Альдо, як твій пленер? – у затінку дерев було двоє жінок. Одна із них, афроамериканка із яскравим шарфом у волоссі, замальовувала натуру з іншої, оголеної брюнетки, схожої на мармурове божество, яка лежала в траві.
– Маріанно, Наталі, привіт, – Альда сіла біля них. – І не питайте. Суща дупа. Не день, а дощ із мужчин якийсь!
– Про що це ти? – запитала Наталі, не відриваючись від роботи. – Це якось пов’язано із тим, що Кастільйоне послав тебе на пленер?
– Або вона із кимось гарним познайомилася, – допустила Маріанна. – У нас же тут божевільня. Хоча, визнаю, психи в нас найкрасивіші в Середземномор’ї.
– “Найкрасивіші” стосується всіх чи лише Птаха? – не стримуючи усмішки, уточнила Наталаі.
– А що, Птах у нас вже не “всі”?
– А ти його ревнуєш?
– Не вигадуй, – Маріанна перевела погляд на Альду: – Продовжуй, сонце. Що в тебе там за дощ із мужчин?
– Знав Сандро, коли мене посилати в центр. Наче не підозрював, що там у цей час року орди туристів? – почала Рейн.
– Тут ракурс наче зверху… На балкон до когось зайшла? – жінка погортала її замальовки.
– Власне, тут починається цікаве, – видихнула Альда. – Стою, малюю – а навпроти велосипедист їде. Відходжу вбік і ледь не падаю у фонтан. А далі, знаєте, як у кіно – мене ловить такий красивий хлопець… Я, звісно, кажу, щоб назад поклав, а він, – мабуть, недалекий трохи, – питає, мовляв, куди, у фонтан?
– Собі на піструн, – ледь стримала сміх Наталі. – Так, окей, що далі було?
– А далі я йому кажу, що якщо хоче на Колізей подивитися, нехай приходить о п’ятій ранку – явно ж не місцевий. І він такий, типу, «я знаю інші шляхи» – і йде. Я його подумки в сраку послала, а потім мені стало цікаво, що за шляхи такі. Якщо коротко, він мене на дах привів.
– Здрастуйте, приїхали. Дві хвилини знайомі – а вже на дах? Ну та ясне діло, кров молода…
– Нат, помовч три секунди, – Альда продовжила: – Виявилося, що цей хлопець – племінник мого сусіда. Тісний світ, бляха муха. Ну окей, погуляли ми з ним і розійшлися. Дорогою сюди зайшла в «Нефелібату», думала сайдкар випити або що… Ага, ніхуя. Сидить мій сусід і каже, що алкоголь мені не можна. Говорили-говорили й все скінчилося тим, що ми дуже інтимно сиділи, дивилися одне на одного… А він такий красивий, ви колись помічали, наскільки він красивий? Я не стрималася, погладила його обличчя, волосся, – бляха, воно таке на дотик приємне… Він мені руку сюди поклав, – вона торкнулась ключиці, – і відчув, що в мене пульс кудись у стратосферу злетів. Питає такий, «Боїшся мене?» Кажу, що ні, а він – «Доведи». Доводь ще йому щось, розумієте? – дівчина зупинилася, щоб перевести подих.
– І що ти йому? – Маріанна підвелась на лікті. – Дивись, аж почервоніла вся. Що сталося-то?
– Я його поцілувала. Не так, як Сандро, а як… ну… по-справжньому типу, – Рейн лягла обличчям на коліна Наталі. – А потім, дурепа така, втекла геть. Я, мабуть, цей… Люблю його чи що… Але хіба так можна? Я його тільки тиждень знаю… Він, здається, старший за мене… Що робити взагалі в таких ситуаціях?
– То він у тебе перший чи що?
– Угу. Тому поняття не маю взагалі.
– Он як… Ти що, ніколи сексу не мала? Типу, взагалі ніколи?
– Ні… А що, треба?
– Спробуй, от і дізнаєшся, – потисла плечима Наталі. – Тим більше, бачила я якось твого сусіда… Нічого такий мужчина. Ще й наче як поза цим домом має дворянський титул. Може й світською дамою станеш… А що, я чула, що коханки аристократів зазвичай мають від своїх покровителів непогане утримання… Ну, щоб законна дружина не знала.
– Тобто ти пропонуєш мені стати шлюхою аристократа. А що, теж варіант, – Альда всміхнулася. – Попрошу собі житло десь у Челсі, в такому старому вікторіанському домі, влаштую там студію і писатиму з натури прекрасних жінок… Носитиму довгі старі сукні… Заведу собі похмурого дворецького… А якщо серйозно, то я не знаю… Мабуть, спочатку поспостерігаю за тим, як Хеммінг на мене реагує. А потім, якщо дуже треба, ну… Може й займуся з ним оцим… Ну, сексом. Але я не знаю, як це робиться…
– Та там нічого складного – в нього є пісюн, у тебе – піська. Коротше, розберешся.
– Ага… Ясно, – Альді стало ще більш нічого не ясно.
– Головне в мессіра не питай, а то він ж у нас вдає, що не знає, звідки дітей беруть.
– Наталі, серце моє, як добре, що Птах тебе не чує, – Маріанна кинула погляд у бік дому. – Чому чи вчиш його дітей…
– Птах твій на тебе голу дивиться, ніби Папа Римський на чудесне об’явлення.
– Він художник, він на всіх так дивиться. Он роздягнешся перед ним – то й на тебе так дивитиметься.
– Ще я перед ним не роздягалась, аякже, – Наталі закотила очі.
– Так, ви тут між собою говоріть, а я піду, – остаточно заплутавшись в драмах Маріанни, Птаха, Наталі й тому, хто перед ким має роздягатись, Альда вирішила повернутися в дім.
***
«Слава небесам, його тут нема. От і добре, залишу блокнот і піду в бібліотеку. В бібліотеці алкоголь не наливають, отже, його там теж бути не може. Правильно? Думаю, правильно».
Їй подобалася бібліотека дому. Вона часто бачила тут Сандро – чоловік любив займати свій час читанням. Альда любила розглядати літературу, написану не італійською – англійську вона знала не настільки добре, щоб читати нею зв’язні тексти, а не речення із підручника. Щодо інших мов, дівчина могла тільки здогадуватися, про що ті книги.
«Зате репродукції зрозумілі й без перекладу», – Рейн підійшла до потрібних стелажів. І хоч Кастільйоне казав, що для розуміння мистецької бази необхідно знати історію, – він був експертом із Ренесансу, хоч і не за освітою, – дівчину більше приваблювали сучасні митці. Альда взяла черговий альманах і розгорнула його, обпершись на стіну. Між нею і стелажем залишалося зовсім небагато простору – рівно настільки, щоб можна було пройти.
– Недалеко ти втекла, – Хеммінг підійшов до неї.
Він обперся долонею на стіну трохи вище її плеча, загороджуючи світло від вікон навпроти. По інший бік від Альди теж була стіна, тож виявилося, що тікати ще раз просто нікуди. Чоловік дивився на неї зверху вниз, з інтересом, але без жодного гніву. «Він чекає відповіді чи сам хоче щось сказати? Або йому просто нічим зайнятися, тому він вирішив розважитися тим, щоб довести мене до інфаркту», – вона втомлено підняла на нього очі.
– В барі ти казала щось на кшталт «не зрозумій неправильно». Так от, я запитаю ще раз: як тоді правильно? Ненавиджу всі ці множинні трактування. Не звик до них, вже вибачте – він ледь усміхнувся.
– Давай я ще раз вибачуся і ми покінчимо з цим лайном, – Альда намагалася говорити байдуже, але її голос зрадницьки затремтів.
– За що вибачишся? – прочитати магістра здавалося неможливим завданням.
– За той поцілунок. Не знаю, чому мені в голову таке прийшло. Мабуть, атмосфера така якась була… Ми сиділи дуже близько, от і…
– Близько? Якось так?
Хеммінг нахилився до неї так, що вона побачила своє відображення в його очах. Пульс дівчини знову прискорився – чи то від напруги, чи від присутності чоловіка. Він тихо запитав:
– Невже ти справді шкодуєш про той епізод?
– Брехати тобі нема сенсу, так?
– Саме так.
– Не шкодую, – вона заплющила очі, щоб не розгубитися ще більше. – Якби могла, поцілувала б тебе ще раз.
Мисливець мить помовчав, обдумуючи її слова, після чого опустив руку зі стіни на плечі дівчини й притягнув дівчину до себе. «Я теж не шкодую», – він поцілував її із властивою йому лагідною жорстокістю. «Він воїн і навіть мене бере так, наче відторгає спротив. Тільки я не спротивляюся», – Рейн відповіла на його поцілунок. Чоловік пригортав її до себе так, наче ніяк не міг насититися. Коли він трохи відсторонився, дівчина нарешті змогла перевести подих. Трохи шоковано глянула на нього:
– Вау. Це було так… Сильно.
– Не зрозумій мене неправильно, юна відступнице, – Хеммінг взяв її за руку.
– Тоді як правильно? – всміхнулася вона.
– Думаю, я закохався в тебе, – м’яко сказав мисливець. – Так і розумій. І я не хочу ділити тебе ні з ким.
Додати до улюблених