Тиждень по тому
Анна з’являється тільки сьогодні на другій парі. Ми її радісно зустрічаємо. Неймовірно, але минулого тижня нічого більше не відбувалося.
– Взагалі нічого? Навіть бійки між студентами? – дивується Аня, коли я закінчую розповідати їй про того прибиральника.
– Ну… Декілька студентів з моєї групи вже тиждень не ходять в коледж, але зараз сезон різноманітних захворювань, тому ми все списали на це, – трохи подумавши, відповідаю.
– Це правда. У лікарні зараз дуже багато людей, хворих на грип. З ранку й до вечора приймають нових. Добре, що в реанімації немає людей. Зі мною лежала тільки одна дівчинка, на яку напали, з кількома дуже серйозними глибокими ранами. Життєво важливих органів майже не зачепили, але швів їй багацько накладали. У мене спочатку були просто побиті ребра і декілька синців на спині, а потім хтось пробрався в палату і спробував мене отруїти. Того й везли в реанімацію і на такий довгий період часу. Було весело, – розповідає вона.
– Що тобі ще сказати? Якщо чесно, то ти й так знаєш, що відбувалось у цей проміжок часу. Але принаймні це позаду.
– Ти сама знаєш, що далі може статися щось гірше. Не розслабляйся, бо саме цього викладачі й чекають від тебе. Спочатку всі видихають спокійно, а потім… Дорогі студенти, вчора ми знайшли тіло Тетяни Абрамович. Бідна дівчина вирішила зістрибнути з мосту.
– Чому саме я? Ви також можете постраждати. До того ж, мене дістали ваші слова. З першого нашого дня тут ви з Колею постійно так говорите. Навіть Кирило таким чином “заспокоює” мене. Може досить вже? Наче ви інших слів не знаєте. – знову ця бісова істерика. Як же вона мене дістала. Останнім часом я зриваюсь по дрібницям. Можу навіть на бабусю накричати.
– Що з тобою? Я стараюсь говорити спокійно, – Аня витріщається на мене, а потім трохи відсовується.
– У мене дуже тяжке життя. Особливо після смерті сестри. – невже це можна пояснити ось так просто?
Згадую своє життя до вступу в цей коледж. Жила собі спокійно, нікого не чіпала. І потрібно ж було мені поступити сюди?
– Розумію. Зараз дуже складно, бо таких поворотів долі ніхто ніколи не чекає. Викладачі думають, що вони тут королі. Їм потрібно підкорюватися. Так і робить більшість. Ти хочеш бути частиною цього стада? – Аня починає занадто філософствувати і це мене трохи смішить.
До нас підсідають хлопці. Ніхто з них не горить бажанням з нами розмовляти. Тай немає чого сказати. Те становище, в якому ми знаходимось, може зрозуміти навіть дурень.
– Тань, можеш не приходити на математику. Вона сказала, що ти здаватимеш іспит окремо від усіх, – Кирило вирішує порушити тишу.
– Вау. Червону доріжку в студію! – кричить Аня. – Що ж ти такого зробила?
– Дверима вдарила Аллу Степанівну в ніс і тиждень не з’являлась на математиці. Такого відношення до себе наша математичка ніколи не відчувала, – відповідає замість мене Кирило.
Це правда. Я не хочу ходити на математику, знаючи, що потраплятиму під словесну критику зі всіх сторін. У мене й так немає друзів, крім тих, хто тепер сидить поруч зі мною. Єдину сестру вбили, матері на мене начхати. Я переможець по життю!
– Таню, не мовчи. Не підкорюйся правилам цього місця. Ти не створена для цього, – голосом, який і мерця підніме з могили, промовляє Коля.
– О Боже! Яким був, таким і залишився. Перестань, інакше знову ходитимеш з ганчіркою в роті й зав’язаними руками. – Аня говорить крізь сльози, викликані беззвучним сміхом. Чути тільки як вона судомно хапає ротом повітрям і ледве стримується, щоб не зареготати на повний голос.
– Вали звідси. Це була ідея Макса. А про мертвих поганого не говорять, – Коля демонстративно відвертається й зустрічається поглядом з директором. Повільно він обертається назад.
– Чому він дивиться на нас? Ми надто голосно розмовляли? – питає Кирило.
– Звісно. Ми єдині, хто взагалі розмовляє. Не помічаєш? – шепочу.
– Дякую, що підтримала…
– Замовкни. Він йде сюди, – шикаю на Колю.
Директор дійсно наближається до нас. Зовнішньо намагаюсь зберігати спокій, але всередині все стискається. Напружуюсь, готова в кожну секунду відбити напад.
– А ось і наші бунтарі, – директор сідає поруч з Кирилом. – Що ми з вами робитимемо?
Мовчимо. Це єдине правильне рішення. В їдальні всі дивляться на наш стіл.
– Продовжуйте й надалі зберігати мовчання. Повірте, мені так шкода таких студентів, як ви. Якби хоч один із вас розумів, що зберігати все в таємниці буває вельми складно. Особисто я з тих людей, які можуть легко пробачити вам такі грубі помилки, але ж не всі викладачі такі. Раджу вам добре над цим подумати. Особливо тобі, Тетяно. Мені дуже шкода твою сестру, – звідки він знає?
Директор йде, залишивши нас наодинці з нашими думками. Першим приходить до тями Коля:
– Бреше і не червоніє. Що це щойно було? Погрози?
– Я б на твоєму місці нічого не казала. Про смерть моєї сестри, крім вас, ніхто не знає. Тоді звідки це відомо йому? – весь мій настрій зникає. Мені дійсно цікаво, звідки в директора так багато інформації.
– Чи багато він взагалі знає? – додає до мого питання Аня. – Він може бути причетним до вбивства твоєї сестри. Нам варто бути обережнішими.
Чомусь я впевнена, що у нас нічого не вийде. Усвідомлюю, в якій саме пастці ми зараз. Занадто багато знаємо! Не директор, а ми! Коледж дійсно не бажає випускати свої таємниці за стіни. Ми входимо в небезпечну гру, правила якої змінюються з кожною хвилиною.
– Г’юстоне, у нас проблеми! – Кирило показує на Аллу Степанівну, яка теж йде до нас.
– Блін, скільки ж можна? Нам і одного директора вистачило, – бурмоче Коля.
– Добрий день, Тетяно. Сподіваюсь, що Вам передали моє повідомлення. І не намагайтесь мене переконати, – викладачка театрально махає рукою. Хочеться сказати, що після цього вона відлетіла.
– Звісно. Я прийду до Вас на іспит. Не турбуйтесь. – відповідаю. З мого боку виходить трохи нахабно.
– Бачу, що комусь слід язика відрізати. Тебе вдома манерам не вчили?
– Ви знаєте все про мою сім’ю. Скажіть, у моєї матері було достатньо часу? – усміхаюсь. Чомусь мені подобається спостерігати за її реакцією.
– Я не бажаю витрачати свій дорогоцінний час на тебе. Скажу тільки, що за тобою стежать. Один неправильний крок – і ти в могилі.
І чому всі вирішили сьогодні погрожувати?
– Ого. Вона ще нікому таке не казала, – шепоче Коля. – У неї інші методи закрити роти студентам.
– Які методи? – Кирило справді хвилюється. Наче це його вона має вбити, а не мене.
– Найрізноманітніші. Щоправда, у нас немає доказів, що ті самогубства були її рук справою. Та вона щойно підтвердила, що пов’язана з професійними кілерами, – відповідає він.
– З мафією, – перехиляюсь через стіл до Кирила. – Але вони більше уваги приділяють політиці.
– Яка тепер різниця? Вважайте, що гра почалась. Вони перейшли на новий рівень у той час як ми намагаємось нічого протизаконного не робити. Наша думка нікого не хвилює, – зітхає Кирило.
– І ніколи не хвилювала. Йдемо до кінця? – питає Аня.
– Якщо вже стали на цей шлях, то пройдемо його до кінця. Разом. – кажу.
Найстрашніше, розумію, що до кінця дійдуть не всі. Але нам це потрібно. Ми дійсно стали пішаками, які в кінці шахової дошки повинні стати ферзями. Я житиму, чого б це мені не коштувало. Валерія б мене зрозуміла.
Тепер я дивлюсь на світ зовсім по-іншому. Перехожі здаються мені вбивцями, які тільки чекають сигналу. Вдома я почуваюсь так само як і в коледжі. Мені незручно. Я не хочу ділитися з бабусею секретами, не розповідаю їй смішні історії з коледжу, яких і немає, боюся сказати зайве слово. З мамою взагалі розриваю зв’язок, хоча прекрасно розумію, що їй зараз потрібна моя підтримка.
“Пробач, мамо. Після всього цього я обов’язково зателефоную тобі чи заїду. Але тепер я для тебе зайва проблема. Не хочу.” сльози капають на мій особистий щоденник, з яким не розлучаюсь.
Зовсім небагато часу. Зовсім небагато часу. Зовсім небагато…
Додати до улюблених