– Я тобі кажу, що мій ноутбук сам вимкнувся, потім так само раптово ввімкнувся. На робочому столі фоном була ось ця картинка, – даю Кирилові роздрукований аркуш.
– З якого фільму цей кадр? – цікавиться він.
– Я не знаю. Ще хтось увів дивну програму, яка говорила голосом Валерії.
– А-а-а. Я знайомий з цією прикольною програмою. Мій найкращий шкільний друг познайомив мене з нею. Ми так любили знущатися над вчителями, – теж мені згадав свої найкращі шкільні роки.
– Хто міг таке зробити? – питаю.
– Увійти в твій ноутбук міг тільки досвідчений програміст. Використати програму? Та хто завгодно.
– І який такий програміст прагне нашої смерті?
– Наприклад, викладач інформатики. – відповідає Кирило.
Не встигаю нічого відповісти. Дзвінок на пару перериває хід моїх думок і я в дуже поганому настрої йду на пару біології.
Викладачка дуже дивна. Вона мені здалась тихою та скромною, чого я не помічаю в решті викладачів. Маргарита Сергіївна навіть свою пару починає доволі дивним чином:
– Сьогодні в нас повинна бути лабораторна робота. Будь ласка, діставайте подвійні листочки, – я сиджу за першою партою і ледве чую, що вона говорить. Що казати про тих, хто сидить за останніми партами?
– Вибачте, але ми думали, що Ви спочатку проведете лекцію, щоб ми могли добре написати цю роботу, – Кирило вирішує перевірити її. Таким методом ми можемо дізнатися, які викладачі на стороні директора. До таких відносяться всі без винятків.
– Те саме я казала вашому директору, але він не захотів мене слухати. Доведеться провести лабораторну. Не бійтесь, я вам допомагатиму. – відповідає вона.
– Здається, вона не в курсі, що тут відбувається. Їй варто довіряти? – питаю Кирила.
– Не думаю. Вона може просто відмінно грати свою роль. Так само як і Аня.
– Чому мені так не здається? – він дивиться на мене здивованим поглядом. – Що? Я просто ніколи не вміла розбиратися в людях.
– Воно й видно. Давай ми просто будемо писати цю лабораторну і не забивати голову зайвими питаннями. – погоджуюсь.
Проходить півгодини. Я старанно намагаюсь зрозуміти, що від мене вимагається зробити. Оскільки ми не маємо спеціального обладнання, то нам доводиться паралельно слухати викладачку. Чесно кажучи, вона пояснює так, що до кінця пари я відмовляюся щось розуміти.
Після дзвінка на перерву мені не вдається поговорити з Кирилом. Тому я стою біля старого дуба й очікую наступну пару. Раптово попри мене проходять викладач фізкультури та директор.
– Загрози більше немає. Вона офіційно підтвердила, що божевільна. Нам залишається тільки заткнути другу, – вони захоплено бесідують і не помічають мене.
– Ця дівчина не боягузка. Навіть рідні не впливають на її дії. Вона занадто багато всього знає, тому доведеться з нею покінчити, – це директор про мене говорить.
– А що робити з хлопцем? Теж прибрати?
– Він тільки робить вигляд, що розумний такий. Особливої загрози не несе. Краще всю увагу зосередити на дівчині. Мені потрібно знати, де її слабке місце, – відповідає директор.
– Що робити зі свідком? – цікавиться фізрук.
– Він не посміє щось сказати. Ми змусили всіх мовчати два роки тому. Чому б і зараз не повторити? – директор йде в бік коледжу. Фізрук йде слідом.
Я шокована. Тепер моїм бабусі та мамі загрожує серйозна небезпека, а попередити їх я не можу. За словами Кирила, я повинна грати свою роль. Боюсь, це мені не допоможе.
Дійшовши до потрібного кабінету, нервово поправляю пасмо волосся. Зараз у нас математика.
– Алло Степанівно, можна ввійти?
– Які люди з’явилися на моїй парі! У чому причина такого несподіваного запізнення? – викладачка пильно дивиться на мене.
– Мене просто затримали, – чесно зізнаюсь.
– Затримали? І хто ж? Лінь?
– Ні. Директор.
– О, нарешті він вирішив поговорити з тобою. А чому у нас такі здивовані оченята? Цікавість уже не гріє душу?
– Не розумію, про що Ви говорите, – роблю крок назад. Грізна фігура викладачки наближається.
– Не розумієш? Дівчинко, ти знаєш, що в чуже життя лізти не можна? Краще б ти подумала про своє життя, а не про таємниці цього навчального закладу. Зрозуміла? – вона переходить на шепіт. Швидко зачиняю двері в кабінет. З кабінету чую крики викладачки. Видно я випадково врізала їй в ніс. Байдуже, головне, живою залишилася.
Ховаюся за сходами в невеликому приміщенні серед коробок. Тут мене ніхто не знайде. Сподіваюсь. Трохи заспокоївшись, дивлюсь на годинник. Ще півгодини і пара закінчиться. Забратися звідси, поки є час? Не думаю, що вийде.
Чую чиїсь кроки. Слава Богу, ховаюсь за доволі велику коробку і стаю практично непомітною. Хтось зупиняється біля входу в моє сховище.
– Дівчинко, я розумію, що на пари зовсім не хочеться ходити, але так потрібно, – нічого не відповідаю. – Я розумію. Ви, студенти, придумали дуже оригінальну, але не дуже ефективну тактику. Мовчати заради того, щоб… Для чого?
Я дивлюсь на цю людину. Обережно визираю з-за коробки. Це прибиральник.
– Яке красиве обличчя! І чому ти не на парі?
– А Вам яка різниця? Хочу тут трохи посидіти. Все одно пара вже закінчується, – нехотячи відповідаю.
– Ти втекла з математики?
– Звідки Ви знаєте?
– Кожен рік якийсь студент повинен втекти з математики. Алла Степанівна справжнісіньке стерво. Тобі так не здається? – прибиральник дивиться на мене з цікавістю, яку погано приховує, і з хтивим вогником в очах. Тільки тепер розумію, в яку дупу втрапила. А найголовніше, поруч немає ніяких тяжких предметів.
– Здається. А чому Ви нічого не робите? Зараз самий час мити підлогу.
– Мене тут чекає набагато приємніша робота, ніж мити якусь там підлогу, яку студенти все одно на перерві забруднять.
Слава Богу, що я ввела номер Кирила у швидкий набір. Він піднімає слухавку:
– Де ти? Алла Степанівна пішла до директора. Тебе чекають великі неприємності.
– Великі неприємності у мене зараз. Кириле, ти мені дуже потрібен, – говорю пошепки, щоб прибиральник не дуже чув нашу розмову.
– Красива студентко, де ти? Я тебе шукаю, – подумки посилаю його, а в реальності починаю шукати інший вихід. Видно цей прибиральник дуже любить це місце. Стільки студенток тут ховаються.
– Мене тобі не дістати. – шепочу.
Серед купи різного мотлоху знаходжу кочергу. Воістину цінна річ.
– Ти боїшся мене? Чому? Не бійся, тобі сподобається. Боляче не буде, – він небезпечно близько. – Я знайшов тебе! – радісно кричить прибиральник, коли бачить мене. З кочергою в руках.
– А я Вас чекала, – б’ю його по голові. Несильно, але цього вистачає, щоб він закричав від болю і відступив, схопившись за голову. Користуюсь моментом і біжу.
– Ах ти, сучко! Тепер чекай жорстокого покарання, – чоловік рушає за мною.
Біжу на другий поверх, де в нас була математика. Дорогою стикаюсь із Кирилом, який також радий такому повороту подій.
– Що сталось? – питає він.
– Там прибиральник…
– І що? Чому в тебе у руках кочерга?
– Прибиральник хотів мене зґвалтувати, але я втекла. Він десь внизу, – кажу.
– Йдемо. Треба подивитися.
Внизу нікого немає, але Кирило все одно мені вірить. Відчуття, що я в якомусь жахастику не покидає мене.
– Народ, а ви Стаса не бачили? Він пішов у туалет і не повернувся, – до нас підходить Вова. Ходячий прикол. Ми з тривогою дивимось на сходи. На мить мені здається, що бачу на першій сходинці краплі крові.
Додати до улюблених