У кімнаті панує тиша. Мені здається, що навіть весь алкоголь у маминій крові дивом зник. О Боже, як би я хотіла зникнути так само! Адже вже немає сенсу далі продовжувати це існування. Моя сестра зараз в морзі обласної лікарні. Мертва. Все попереднє життя зруйнувалось. А воно було? Це “попереднє життя”. Залишаю маму із сусідкою в кімнаті. Ніхто навіть не намагається зупинити мене. А раптом я захочу скоїти самогубство? Ні, цього ніколи не буде, бо вирішую жити на зло всім.
Якось дістаюсь будинку бабусі і довго стою перед вхідними дверима, не знаючи, як повідомити їй таку новину. Але, наскільки я можу судити за її станом, вона також дивилася телевізор.
– Валерію віддадуть нам, щойно закінчать розтин. Таню, це був не нещасний випадок. Її хтось вбив. – розповідає бабуся.
Звісно, це зробив той чоловік, який дав мамі грошей на випивку взамін на саму дрібничку: бабусину адресу.
– Можна мені піти до себе? – питаю.
– Так.
Заходжу в кімнату. Вона ще ніколи не була настільки чужою. Але тут, слава Богу, немає нічого, щоб могло нагадувати Валерію. Всі фотографії, листівки, альбоми і решта дрібничок залишилися в квартирі. А зараз мені менше за все хочеться туди вертатись. Адже мама питиме вдвічі більше, а мені ще потрібні гроші на похорон. У бабусі пенсія немаленька, але і її може виявитися недостатньо, якщо збереться купа народу. А вона збереться, бо померла восьмирічна дівчинка.
Сідаю на ліжко. Занадто боляче усвідомлювати, що Валерії більше немає. Сльози, які я так відчайдушно намагаюсь стримати всередині себе, вириваються на волю. Від образи чи люті кидаю в стіну якусь книгу, а потім і свій неробочий телефон. Його не так шкода.
– Таню, я чула якісь дивні звуки з твоєї кімнати. У тебе все добре? – бабуся трохи прочиняє двері в кімнату.
– Так. Відносно, – відповідаю.
Бабуся зачиняє двері. Дивлюсь в пустку, намагаючись все забути. Однак не можу цього зробити. Перед очима стоїть образ Валерії, яка усміхається, біжить до мене з малюнком, ховається за моєю спиною від п’яної матері і розуміла у свої вісім років, що іноді нам дуже потрібні гроші.
– А знаєш, чому ми на Небесах? Тому що тато завжди нас називав янголами.
– Янголами. – шепочу, усміхнувшись несподіваним спогадам. Але ця усмішка виходить не такою як раніше. Вона більше нагадує гримасу.
***
Йде сильний дощ. У своїй чорній сукні встигаю промокнути, бо не хочу йти в машину, і замерзнути, хоч сильного холоду не відчувається. Навколо дуже багато незнайомих мені людей. Вони всі дивляться на маленьку труну і на мене. Чекають, коли я почну кричати і погрожувати всім присутнім? З такою поведінкою я б стала об’єктом обговорень на декілька місяців. Людям і без того є, що обговорювати. Адже моя люба мама не з’явилась. Вона знову запила. Як же мені хочеться піти за нею і притягнути її сюди силою, щоб вона бачила результат своєї розмови з незнайомим чоловіком за три тисячі гривень. Мені дуже боляче, коли усвідомлюю, що моя молодша сестра померла ні за що.
– Шкода, що вашої матері зараз тут немає, – до мене підходить одна із сусідок зі своєю дорослою донькою. Цій жінці ніколи нікого не шкода. Навіть власної доньки, психічний стан якої значно погіршився, ніж минулого року. Ось вона дійсно зараз може щось не те сказати чи зробити.
– Олю, ти себе добре почуваєш? – турботливо цікавлюсь. Краще, щоб вона все сказала, поки її не чують.
– Зі мною. Все. Нормально. Я відчуваю себе. Метеликом. Вмію. Літати. – хапаю її за руку. Ще не вистачає дівчини, яка стрибає по кладовищу і показує свої здібності.
Мій погляд випадково падає на руку Олі. Бачу там слід від уколу. Видно, перед похоронами їй дали заспокійливого. Краще хай вона веде себе наче маленька дитина, ніж почне буянити.
Дуже багато питань крутиться у мене в голові, але сусідка швидко розуміє, в чому справа, та йде разом з Олею до бабусі. Я також не залишаюсь сама. Інші сусіди підходять виразити мені співчуття і побажати удачі, віри в те, що поліція знайде вбивцю, і здоров’я.
Після закінчення всіх церемоній я навіть спати не хочу. Мої сльози давно закінчились і тепер я просто дивлюсь на стелю.
Але перед очима стоїть рука Олі. Може вона не така хвора, як розповідає її мати? Їй точно дають якісь сильні заспокійливі чи може вводять наркотики? Це не моя справа. Чому я так хочу дізнатися таємниці чужої сім’ї? Вони ж ніяк не пов’язані з моїм коледжем.
А як мені вмовити сусідку відпустити Олю на декілька днів до мене? Правильно, ніяк. Краще мені взагалі в це не влазити.
Я прекрасно розумію, що живуча тварюка. Викладачка історії мені це пояснила. Щоправда, вона висловлювалась тоді грубше. Яскраво виражена ненависть.
А цікавість бере верх. Хапаю ноутбук і лягаю назад в ліжко. Вирішую пошукати більше інформації про те, що відбувається навколо мене.
– Двадцять другого листопада у коледжі зникла викладачка біології. Поліція досі не може її знайти, – читаю вголос. Цікаво. – Кабінет біології зачинений на невизначений термін.
А де цей кабінет знаходиться?
– Група, куратором якої була Юлія Ігорівна, викладачка біології, здійснила масове самогубство… Загадки масового самогубства в гуртожитку… Що це: терористична атака чи вплив на психіку? – заходжу на сайти, де любителі виставляють найрізноманітніші теорії. Версія з терористами мені подобається. Продовжую відкривати і закривати вкладки в Інтернеті, сподіваючись натрапити на правдоподібний матеріал. – Прибиральниця спробувала вбити свою доньку одразу після самогубств. – оце вже цікавіше. Дивлюсь на фотографію… На ній зображена моя сусідка. Відійшовши від шоку, перечитую інформацію. – Прибиральниця престижного економічного коледжу після самогубств намагалася зарізати свою доньку Ольгу. В результаті, у дівчини з’явилися серйозні психічні порушення.
Ось, що сталось з Олею. Але чому її тримають на заспокійливих чи на наркотиках? Турботлива матуся намагається добити доньку? Знаючи свою сусідку, можу з впевненістю сказати, що Оля тільки псує їй життя. А що? Може ця жінка вважає себе в розквіті сил? Не мені це вирішувати. Я знаю тільки те, що дівчина у величезній небезпеці.
Я заходжу в одну із моїх соціальних мереж. Кирило в мережі. Супер. На більше я й не можу сподіватися.
“Привіт. Я чув, що трапилось із твоєю сестрою. Прийми мої співчуття.” він пише мені першим.
“Дякую. Потрохи справляюсь. У мене є нова інформація, яка стосується тих студентів.”
“Правда? І що це?”
“Всі вони були з однієї групи і напередодні їх смерті зникла викладачка біології. Ти не помічаєш зв’язку?” швидко набираю повідомлення.
“Я знаю тільки те, що ти надто відкрито починаєш писати. Що буде, якщо наша переписка потрапить на очі сторонній людині?” приходить відповідь.
“Господи. Куди життя котиться? Мені навіть не можна написати про те, що мені ночами спати не дає! Нікому не потрібна наша переписка.” насправді я злюсь. Бо чудово розумію, до яких наслідків це приведе.
“Тільки не починай, гаразд? Хочеш повторити долю своєї сестри? Будь ласка. Я тебе попередив.”
“Налякав. Ні, дійсно. Мені так страшно, що…”
Ноутбук вимикається. Декілька хвилин дивлюсь на чорний екран нерозуміючим поглядом. “Що за фігня відбувається?” – вирішую спуститися до бабусі, щоб дізнатися, чи це тільки в мене щось з ноутбуком.
Не встигаю злізти з ліжка як ноутбук знову включається. Дякую Богу за таке диво і чекаю, коли завантажиться моя сторінка. Але в мого ноутбука, схоже, інші плани. На робочому столі висвітлюється фото з якогось фільму жахів. З переляку випускаю ноутбук з рук. Але на цьому дива не закінчуються.
У кутку кімнати чую дитячий плач. Доходжу до вимикача на тремтячих ногах і намагаюсь ввімкнути світло. Однак його немає.
– Це ти в усьому винна, – чую голос Валерії.
– Валеріє?
– Це ти в усьому винна. Це ти…
Закриваю ноутбук. У кімнаті стає тихо. Вмикаю світло.
– Таню, – підскакую з несподіванки. – Вечеряти будеш? – бабуся й не помічає мого переляку. Киваю і вона виходить з моєї кімнати. Завтра потрібно буде викинути ноутбук на вулицю. Мені й без нього прекрасно жилось.
Додати до улюблених