“Вітаємо вдома, лорде Аркеллсон!”, – мер Вотерфорда радісно потис руку Хеммінга. Магістр байдуже кивнув і пробурмотів щось віддалено подібне на подяку.
Далі була довга промова про те, як все місто в особі пана мера радіє поверненню спадкоємця леді Домініки, як родовому маєтку бракувало господаря і як добре, що тепер місто може розраховувати на підтримку ще одного давнього роду. Під “ще одним” малося на увазі те, що в міста вже був графський рід Вотерфордів, нині представлений матір’ю Інгвара. Графиня, щоправда, останні два роки жила в Монако, а до того ще в низці країн Європи, підтримуючи місто регулярними щедрими донаціями.
На екскурсію містом від того ж мера Хеммінг погодився виключно через те, що розмова його не вразила. Він сподівався, що поїздка між місцями, які жодного разу не зринали в пам’яті як щось хоча би не вкрай погане, допоможе не почуватися настільки чужинцем тут.
– Ну і як? – запитала Ілінка вже ввечері, коли Хеммінг переповідав їй події всього дня.
– Ніколи не почувався настільки недоречним, – рудий лежав поруч із ввімкненим на гучний зв’язок мобільним і вивчав поглядом стелю спальні. – Серйозно. На пів життя наслухався того, які тут всі в біса щасливі з мого приїзду. Тільки от вони щасливі тому, що клята дружина мого покійного брата дала по зйобах і не світить пикою по всіх заходах. А так – їбати, цілий лорд Аркеллсон, ох, ми так любили леді Домініку! Тільки леді Домініку любили всі, включно з тобою, сестро. А мене вони бачать втретє в житті в найкращому разі! Дурні лицеміри. Мер напиздів вже про все, де вони дуже б дякували за фінансування й підтримку. Та вони за ту співпрацю готові мені сраку поцілувати!
– А я б перевірила, – підкреслено легковажно кинула Ілінка.
– Це ще як?
– А отак. Шановний… Ні! Вельмишановний пане мер! Я з радістю профінансую реставрацію громадської параші в міському парку й навіть дам коментар на урочистому відкритті, але… – княгиня витримала драматичну паузу. – Але з вас – довгий і ніжний французький поцілунок у мою сраку! То як, згода? Отак. Отак йому скажи.
– Якось обійдусь без того, щоби мою сраку цілував по-французьки погано вбраний результат пролетарської демократії середніх літ, дякую.
– Погано вбраний? Невже гірше ніж ти?
– Й знову ти за своє. Так, гірше ніж я. У піджак і штани різного відтінку – піджак кольору п’яної риганини, а штани – нездорового дитячого гівна. Й все це щастя так недолуго на тій пародії на мера сидить, що в мене закладається думка, ніби в цьому місті законом заборонили кравців.
– Любий друже… – в голосі Ілінки звучала непідробна радість. – Яке щастя, що ти повернувся у Вотерфорд! У тебе з’являється смак в одязі, невже я до цього дожила?
– О ні, від щастя ти не вмреш, Ясновельможна. Я все ще не викинув із шафи спортивні штани й думаю завтра вдягнути саме їх.
– Ну що ж, не всі дива за один день, маєш рацію. Так от, про що ми там…
– Про недоречність. Я в цьому місті ані в тин, ні у ворота.
***
– Ну й чому ти так вирішив? – Нефтіс підпалила ще одну свічку й поклала її на край жертовника.
– Гляньте на мене. Я, ну… – Сандро лежав, згорнувшись калачиком у центрі жертовника. – Я не вписуюсь сюди. Я недостатньо майстерний у ближньому бою, я не вмію толком розмовляти мовою, яка всім зрозуміла тут. А ще… Біля сестер я просто схожий на нещастя зростом метр вісімдесят п’ять.
– Ну, можливо… Це вони тобі сказали?
– Ні, просто… Я мужчина, от у чім річ. Але найгірше те, що я починаю сприймати себе саме як мужчину. Це сумно, бо якщо раніше я собі дуже подобався, то зараз готовий подякувати Її Ясновельможності за те, що маска це частина форми.
– Якщо ти маєш на увазі шрам…
– Не лише. Розумієте, в мене… Як вам сказати… – він ледь почервонів, коли Нефтіс лягла біля нього.
– Так і скажи.
– Губи пересихають страшенно. А до міста поїхати зможу не раніше ніж за три тижні. Тобто купити бальзам я не маю де. І це, ну… Це страшенно сумно.
– Річ справді лише в цьому? – вона торкнулася його губ. – Вони такі гарні, – кінчик її нігтя окреслив контур верхньої губи чоловіка. – Й усе інше теж гарне, – пальці вільної руки розпустили зібране у хвіст кучеряве волосся. – Прекрасний ніжний птах.
– Що ви маєте на увазі?
– Ймовірно, як мужчина ти теж прекрасний, птахо. Дай глянути на тебе.
– Дивіться, – Сандро відчув, як її рука послабила пояс його штанів. – Хен Нетер, чи є які-небудь шанси на те, що я сьогодні залишуся в штанях?
– Це так важливо? Ти вільний зупинити мене, – Нефтіс прибрала руку.
– Я… – він ледь почервонів. – Я не знаю, Хен Нетер. Хіба я зміг би вдовольнити вас? Хіба я взагалі зміг би вдовольнити пані?
– А ти хотів би?
– Хотів би, – його голос звучав зовсім тихо. – Проте я маю сумніви, що спромігся б. Це ж… Це страшенно непорядно.
– Чому? У вас так прийнято? В родині Кастільйоне не кохаються? – жриця погладила його скроню.
– Та певно кохаються, – він усміхнувся, все ще червоніючи. – Все ж у моєї матінки звідкись взялося троє дітей. Просто… Знаєте, магістр Аркеллсон сказав, що мене жодна жінка не повважає хоч трохи привабливим. Якби ви побачили мене так, як бачив він…
– Покажи. Обіцяю не спокушати, доки сам не спокусишся, – Нефтіс була на диво серйозна.
Сандро ще якусь мить сумнівався, проте зняв форму й залишився в самих трусах. Від цього факту його пробило на короткий смішок.
– Що таке?
– Згадав, як пані воєначальниця собі під ніс бурмотіла, що труси, певно, оскверняють вам святилище.
– Це ще в якому контексті? – Нефтіс виглядала вельми радісною від такого його коментаря.
– Я, чесно кажучи, не знаю. Вона якось на ранкове тренування прийшла й щось собі отаке казала… О Боже, сподіваюся, вона не покарає мене за те, що я це розказав, – розсміявся чоловік.
– Я їй не скажу, але ви мені підняли настрій. В її словах є певне раціональне зерно.
– То я можу це теж зняти? – він вказав на білизну.
– Якщо таке бажання є, я тільки за, – Нефтіс дочекалася, доки труси опинилися там само, де й форма, підвелася й зробила крок назад. – Ти не привабливий. Ти в біса розкішний. Я так хочу тебе…
– Беріть, – промовив Сандро, не дослухавши.
– Поцілувати, птахо. Ти думки читаєш чи мав на увазі…
– Мав на увазі. Я дуже хочу повірити вашим словам. Абсолютно не почуваюсь, як ви сказали, в біса розкішним. Та й просто привабливим теж. Але я мушу сказати, що понад усе на світі я б хотів коли-небудь пережити це з Марі. Проте зараз я дуже навіть не проти, аби ви взяли мене.
– Все добре, – жриця всміхнулася й спустила з плечей легку сукню. – Хочеш, я теж скажу, кого б хотіла понад усе?
– Допускаю, що Її Ясновельможність?
– Ні, з тих, кого не мала ще.
– Направду, я не дуже знаю, кого ви мали, тож не беруся вгадувати.
Нефтіс підійшла впритул і спустила руку на його сідницю – ту, на якій закінчувався один зі шрамів. Іншою погладила тонку ключицю Сандро, закинула підборіддя на його плече й прошепотіла:
– Вікторію Кастільйоне, офіцерку Її Ясновельможності. Я дуже-дуже кохаю твою сестру.
***
Він лежав на її оголених грудях і все ніяк не міг заспокоїти тремор по всьому тілу. З очей текли сльози, а в голові крутилося тільки одне. “Я взяв її. Я справді зробив це з живою пані. Я був між ніг у живої пані”.
Сандро не розумів, як сприймати те, що сталося між ним і Нефтіс. Він мріяв про Маріанну. Вона – про його сестру. Тим не менш, вони покохалися тут, на жертовнику серед храму Сехмет.
Попри все збентеження, тривогу й втому чоловік почувався прекрасним. Жриця цілувала його шрами, пестила ніжну шкіру й не припиняла повторювати десятки компліментів у його бік. Сандро обережно торкався її тіла, стискав її груди й сідниці, коли вона опустилася на його обличчя. В той момент його вже не хвилювали пересохлі губи чи будь-що інше. Він дозволив собі розчинитися в ній.
***
“Мій принце, я пізнав, що таке рай на землі”, – Сандро не придумав кращої відповіді на питання про справи, коли прийшов до саду на запрошення Інгвара. Той здивовано глянув на нього:
– Який я тобі в біса принц?
– Не знаю, але тут так кажуть, – потис плечима Сандро.
– Давай без цього. То що, в чому ти пізнав рай?
– Я… Вельми дякую, – він глянув на служницю, яка саме налила їм обом вина. На щоки знову ліг рум’янець. – Ну, я…
– Дівчата, можете залишити нас? Я покличу, якщо щось знадобиться, – Інгвар кивнув служницям. Зачекавши, доки вони відійдуть від альтанки, запитально глянув на Сандро. Той видихнув і промовив:
– У лоні жінки, яка мене не кохає, проте була така добра, що спромоглася повернути мене до життя.
– Ти зайнявся сексом чи що?
– Мгм… Із Хен Нетер. Я не планував цього робити, я просто прийшов до храму за заспокоєнням чи порадою… Але вона така розкішна, розумієш, вона така… А які в неї прекрасні груди, Господи, такі великі, м’які, теплі груди, між якими хочеться забутися й лишитися до кінця віків… Ах, я навіть трохи заздрю своїй сестричці!
– Це Вікторії? – Інгвар ледь підняв брову. – А їй чому?
– Ти ж їй не скажеш?
– Не скажу, звісно, – він відклав келих і нахилився ближче. – А що саме мені їй не казати?
– Що Хен Нетер її дуже кохає, – прошепотів Сандро й прикрив рот долонями. – Отак, уявляєш? Але вона не певна, що Вікторія має якісь почуття до неї, адже ніколи не лягала з нею на жертовнику.
– З того, що я чув, на той жертовник лягала половина гвардії. То це що, половина гвардії має якісь почуття до Нефтіс? Он ти лягав. Ти маєш щось до пані жриці?
– Боже збав, я можу думати тільки про Маріанну.
– Мм, то ти думаєш про неї у такому ключі? – Інгвар промовив це найбільш спокусливим тоном, на який тільки був здатний.
Сандро хотів обуритися, але раптом зрозумів що Інгвар радше має рацію, ніж меле несусвітню дурню. Проте він не бажав Маріанну просто аби бажати, як от Нефтіс забажала його. Ні, він все ще бачив її як неосяжно цінну й тендітну персону – прото зараз спромігся зізнатися самому собі що так, він був би щасливий (якби це слово позначало стан крайньої й безмежної ейфорії, вершини всіх прагнень), якби все ж зміг запропонувати Маріанні руку й серце і якби вона була такою великодушною й прийняла би його пропозицію.
– Я думаю про неї в ключі кохання всього мого життя. У всіх сенсах цього слова. Й ні, я не маю нічого до пані жриці. Окрім, певно, вдячності за це блаженство.
– Тоді чому пані жриця стверджує, що в неї нема певності щодо почуттів Вікторії тільки через те, що вона не лягала з нею на жертовник? У неї справді нічого нема до Хен Нетер? Ні натяків, ні нічого?
– Та мені звідкіля знати?
– Ну Вікторія ж твоя сестра.
– А ти з нею за сніданком стіл ділиш, це приблизно так само, – закотив очі Сандро. – Я ж солдат, а вона офіцерка. Тобто я з нею на такі теми можу говорити десь на такому ж рівні, як і ти, коли вона сидить за столом із тобою, Її Ясновельможністю й ким там ще.
– І з Нефтіс, до речі, – додав Інгвар. – Хен Нетер з нами снідає. Й у них із Декієною якась холодна війна. Закладаюся, що якби там не було Її Ясновельможності, вони б їжею кидалися. Проте… Знаєш, із того, що ти сказав, думаю, що мені варто краще спостерігати за Нефтіс і Вікторією. Я, чесно, навіть не думав, що між ними можлива якась драма – все основне дійство зазвичай між княжим подружжям і Хен Нетер. Але щоб Хен Нетер була безтямно закохана в офіцерку? Ні, я б сказав, що це натягування маленької нещасної сови на глобус діаметром в півтора метра – але не скажу, бо це, кажеш, сама Хен Нетер тобі сказала. Дуже, дуже цікаво. Я поспостерігаю за ними.
Додати до улюблених