Засідання Внутрішнього Кола славилися своєю нестерпною затягнутістю – традиція вимагала дотримання повного церемоніалу. Порядок привітань, порядок висловлення, порядок місць у залі – все мало власне затверджене кодексом місце. Хеммінг не знав, як ставляться до подібного його найближчі колеги. Попри вельми тісну дружбу з Ілінкою він не питав про це навіть у неї.
Самого ж Аркеллсона подібне слідування традиції напружувало. Він відверто не розумів потягу до чогось, що було затверджено ще за перших хрестових походів. Він загалом не розумів про магістрат багато речей – особливо про магістрат Внутрішнього Кола. Чи траплялись ці моменти через надто молодий для його посади вік, через надто раптове, хоч і минуло вже понад десяток років, призначення, або ж через щось геть інше, чоловік і гадки не мав.
Хеммінг вкотре нервово поправив рукав чорного худі – промова міністра продовольства його не надто захопила. В голові крутилися слова, які він із разу в раз повторював чи не на кожному засіданні, хоч вже й не сподівався на хоч якийсь результат. Погляд Хеммінга на мить зупинився, коли перетнувся з поглядом Ілінки. Трансильванська княгиня, яка бувала на засіданнях особисто трохи частіше ніж ніколи, навіть у рідкісні моменти власної присутності не приховувала нудьги під час чи не всіх виступів. Як міністерка промисловості вона серед перших зачитувала короткий звіт, який складався із того, чи не сталось якоїсь масштабної аварії на котромусь із заводів з тих, що були в підпорядкуванні організації. Зазвичай нічого подібного не траплялось і у Внутрішньому Колі не обговорювалось – що її цілком і повністю задовольняло.
«Дякуємо за надзвичайно цікаву доповідь, брате», – Грандмайстер обвів поглядом зал. – «Чи бажає хтось ще виступити?» Хеммінг жестом попросив слова.
– Прошу вас, магістре Аркеллсон, – очільник Ордену ледь схилив голову на знак згоди.
– Дякую. Грандмайстре, браття й сестри, – він ледь помітно перевів подих. – Після завершення справи римської секти каральна гілка не отримувала жодних запитів на подібні рейди. Територія общини перейшла під контроль магістерки Фегерашану, про що ми всі чудово пам’ятаємо. Переконаний, що повторна перевірка не знадобиться. Проте тепер, коли справу, що займала чи не весь ресурс мого міністерства, закрито, я хочу вкотре подати на розгляд питання втечі матері моєї дитини. Дитині виповнилось сім, як я допускаю. Ймовірність того, що вона пробудиться як потенційний мисливець, неймовірно висока, тож прошу розглянути можливість оголошення й матері, й дитини в розшук. Так само прошу про сприяння з боку протекторів окремих земель. За справу візьметься каральна гілка, зараз ресурсу досить, аби провести операцію за місяць-два. Віддаю питання на ваш розсуд, перед Богом і Орденом, – Хеммінг опустився на місце.
Залою прокотився шепіт. Магістр знав, що зазвичай його запит отримував нейтральне «Рада не дійшла згоди» – на кожне «так» знаходилось категоричне «ні», а коли справа йшла до того що котрийсь бік все ж переважить, той чи інший член ради дипломатично утримувався. Він знову глянув на Ілінку – сподівався якщо не на їхню дружбу, то хоч на її прямолінійність. «Вона точно не утримається». Це давало надію, адже голоси всіх інших зазвичай лишались такими самими протягом всіх попередніх його спроб просунути справу. Княгиня ж була на обговоренні його питання вперше. Вона підняла руку й дочекалась, коли шепіт стихне.
– Я ставлю вето на питання магістра Аркеллсона, – спокійно промовила Ілінка. – Це не та справа, яку варто обговорювати у Внутрішньому Колі. Ми не оголошуємо полювань на цивільних без доведеної провини. Наш брат не має доказової бази – все починається й закінчується різної достовірности припущеннями. Перед Богом і Орденом.
– Спасибі, сестро, – Грандмайстер знову звернувся до присутніх: – Якщо всі охочі вже виступили, оголошую засідання закритим і запрошую вас до спільної трапези.
– Прошу вибачення, Грандмайстре, проте я наполягаю на голосуванні, – Хеммінг намагався говорити з покорою, але виходило погано.
– На вашому питанні вето. Ви просите мене зневажити слово нашої сестри?
– Ні, проте я не певен, що наша сестра достатньо добре ознайомлена з деталями справи й…
– Цю розмову завершено. Ходімо до трапези, брате.
– Я не голодний, – Аркеллсон вийшов із зали засідань.
«Бути без нагляду – привілей перебування в магістраті», – це Хеммінг чув не раз, і до вступу на посаду, й вже перебуваючи у Внутрішньому Колі. Попри все він знав, що це зовсім не так. За кожним із міністрів пильно стежили – чи не більше, ніж за полоненими чи новобранцями.
Камери в магістерському корпусі не слугували основним засобом спостереження. Значно більш ефективним був взаємний нагляд – кожен із міністрів Внутрішнього Кола брав на себе обов’язок дбати про братів і сестер перед Орденом. Кажучи цивільною мовою, магістрат найвищого рівня чудово контролював себе сам навіть без прямих втручань Грандмайстра.
Хеммінг безцільно йшов порожніми коридорами тієї частини корпусу, яка виділялась під діяльність Внутрішнього Кола. Спільна з рештою магістрату територія обмежувалась лише довгим переходом, стіни якого прикрашали старомодні, на думку Аркеллсона, олійні портрети міністрів, чинних і полеглих. Він всім серцем ненавидів цей перехід і ладен був спускатись у сад через вікно, наче якийсь недавно посвячений лицар, проте щоразу стримувався й долав його, не затримуючись.
Зараз він збирався зробити так само, проте ноги мимоволі сповільнили крок біля портрета його попередника. Барон Анрі Леруа, магістр-протектор Провансу, міністр внутрішніх справ, загинув при виконанні. Його наставник, який навряд чи схвалив би таку поведінку свого учня – він дивився на нього спокійно й розважливо. Направду Хеммінг не міг пригадати жодного разу, коли б той злився чи взагалі проявляв невдоволення. Аркеллсон не міг назвати себе найбільш сумлінним підопічним на світі, та навіть попри це барон демонстрував якесь нелюдське терпіння й раз за разом допомагав йому повернутись на шлях істинний. «І от я знову розчаровую вас. Простіть мені. Вкотре простіть, якщо можете», – магістр опустив погляд і прискорив ходу. Наступним висів його портрет, на який, як і на власне відображення, Хеммінг задивлятись не бажав.
В саду Аркеллсон нарешті дозволив собі збавити темп не з почуття провини. Він витяг з кишені джинсів портсигар, який так не личив до решти його образу – вишукана річ із позаминулого століття, подарунок барона. Байдуже закуривши сигарету з тих, які в часи перебування в общині страшенно дратували Сандро як «якесь лайно з найближчої ятки на зупинці», Хеммінг звернув із вимощеної бруківкою доріжки на газон, минув кілька рядів живоплоту, відходячи від будівлі магістерського корпусу, й опинився біля старої верби. Дерево посадили тут для того, аби його гілля мальовничо спускалось у декоративний ставок, а не щоб один міністр у стані близькому до екзистенційної кризи всівся під ним, скинув пару чорних кросівок і спустив ноги по коліно у воду, абсолютно ігноруючи те, як при цьому намокли його штани.
«Я можу сісти?», – не чекаючи на відповідь, Ілінка сіла на траву поруч. «От курва…», – вона глянула на Хеммінга, який, здавалось, геть не зважав на її присутність. – «Мій портсиґар у служниці, а повертатись до зали без тебе, любий мій, я не планую. Щоб ти розумів, мені страшенно хочеться курити після сьогоднішнього засідання».
«Без питань, сестро», – він простягнув їй одну зі своїх сигарет і клацнув запальничкою. Княгиня зробила затяжку й неспішно випустила дим. Подумки вона констатувала, що курить Хеммінг те саме, в що й вдягається – тотальний несмак, особливо для персони його статусу.
– Отже, брате, – Ілінка ніби ненароком наголосила на цьому звертанні, – чим тяжким тебе прибило в бібліотеці, що ти собі вигадав, ніби можеш отак взяти й замість сісти до трапези заявити, що не голодний, і втекти курити в сад?
– Чого тобі треба? – всміхнувся він сам до себе й потягся за другою сигаретою. – Ніби не ти двадцять хвилин тому поставила вето на питання, яке я намагаюсь просунути понад сім довбаних років?
– То й що? – знизала плечима вона. – Це ти вважаєш причиною пропускати аґапе?
– Ще й якою.
– Думаєш, що дуже покараєш цим мене, решту міністрів і Ґранда?
– Не в тім річ. Мені не хочеться ділити з вами трапезу.
– Мені теж не завжди хочеться ділити з ними трапезу, проте це частина нашого обов’язку.
– Ні. Мені не хочеться ділити трапезу й з тобою. Ти не уявляєш, що для мене значить ця справа. Й нехай сьогодні ти не дала їй ходу – я спробую ще раз. Доти, доки не вдасться. Ти не уявляєш, в якому я стані всі ці роки. Й не уявляєш, яке полегшення мені дала б хоч якась певність у чомусь. Та чорт забирай, я навіть не знаю, чи маю я дитину!
– Якби дізнався – заспокоївся би?
– Так! І для цього я намагаюсь отримати клятий дозвіл на кляте залучення сраних ресурсів Ордену до розшуку, про що казав тобі приблизно кількадесят разів! – Хеммінг викинув недопалок у озеро.
– Візьми себе в руки, – голос Ілінки став таким, ніби вона відчитувала за проступок власного учня. – Нема потреби залучати Орден. Дитина в тебе є. Дівчинка. Первинно ініційована нещодавно. Я утримую їх – її й ту твою коханку з моменту їхнього від’їзду. Про те, хто вони, щоправда, дізналась під час твого слідства в справі тієї римської секти, довга історія. Нащо я кажу це тобі, знаючи твій геть неадекватний запал? Не знаю. Хочу, аби ти сів із нами до трапези й не здіймав бурю в склянці. З дитиною все буде добре. Чи зустрінешся ти з нею чи її матір’ю ще колись? Маю надію, що ні. Їм так буде краще, бо ні мати, ні дочка не привчені до наших порядків. Вони не заслуговують на те, щоби стати ціллю твого джихаду. І, зрештою, це відвертий мезальянс. Тобі ж це теж на користь. Я не змушую тебе брати в дружини Джельсоміну чи будь-кого з адепток, з яких ти сміливо можеш зібрати порядний гарем. Проте хоча б спробуй розібратись у собі.
– Що… Охуїти… – чоловік потер скроні, намагаючись усвідомити все щойно почуте. – Чекай. Я… Мені потрібен час. Проте як ти взагалі це собі уявляєш? Яким чином я повинен все забути й, як кажеш, розібратися в собі?
– Перш за все, підіймаєш свій зад і йдеш до з нами трапези. А потім… Потім дай собі час. Їдь на батьківщину – ти ж, чорт побери, лорд. Купи собі якогось порядного одягу, поголись…
– Оце вже зайве.
– Хто знає, – вона підвелась і поправила поділ сукні. – Вставай, сонце. Аґапе не починають, допоки не зберуться всі, тож не будемо чекати, аби наші браття й сестри поздихали з голоду.
– Як скажеш, княгине, – Хеммінг витяг ноги з озера й присів, аби взути кросівки.
– Як пояснити їм мокрі штани, придумаєш сам. Хоча з оцим, – її жест мав значити весь одяг магістра, – складно зробити щось ще гірше, ніж вже зробили, прости Господи, дизайнери, які оце вигадали.
***
Він знову був тут, хоча Інгвар був би значно щасливіший, якби він не повертався. Хто такий оцей «він», хлопець не знав. Не знав і того, хто або що там направду – він, вона чи воно. Займенник виник сам – чомусь здавалось логічним вважати його, власне, ним, а не нею. Інгвар не поспішав дізнаватись його ім’я чи принаймні породу. Краще б він лишився там, у майже забутому житті до його довічної спокути.
Хлопець намагався прогнати цю істоту чи видіння молитвою й постом. Будь-хто, кому не доводилось нести службу лицаря свідомості, вважав би постом його щоденний раціон – хліб і воду, та останній тиждень він відмовлявся й від хліба й був готовий повірити, що такий спосіб і справді ефективний, якби не побачив ці прокляті крила знову. Зусиллям волі перервавши сон, Інгвар підвівся й відвернувся від дверей – не знав, котра зараз година й коли саме його покличе Сильвія. Переривати молитву, як і читання кодексу, заборонялось і це він засвоїв дуже добре, тож не хотів дати собі ні найменшого шансу на те, аби відволіктись.
Цього ранку служниця принесла йому пів хлібини й склянку води. «Певно, підходить час ініціації пані», – він пригадував, що просив перервати його піст за кілька днів до процедури, аби мати сили й ніде не помилитись у розрахунку. – «Скоро все скінчиться. Я проситиму права повернутись в Орден як лицар свідомості. Або ж…» – Інгвар спромігся відігнати думки, проте не саму ідею.
Безумовно, він знав, що Орден може як прийняти його назад, так і виключити остаточно. Розумів і те, що геть не пристосований до життя поза Орденом – міг би, звісно, навчитись, проте не бачив у цьому сенсу. Не бачив сенсу у власному існуванні поза Орденом. Інгвар все ще лишався мисливцем. І якщо в ролі лицаря свідомості він не покидав келію й вважав, що повністю вгамував інстинкти, зараз, думаючи про майбутнє, розумів, що надчутливість без права полювати просто виснажить його – а він житиме, житиме доти, доки хтось не примудриться вбити його. Вбити мисливським клинком, перетнувши сонну артерію й пробивши вістрям серце – так, як страчували адептів-відступників.
Інгвар придивлявся до клинка Сильвії. Це, безсумнівно, була зброя для полювання. Так само були озброєні й жінки з княжої гвардії. Якби після ініціації пані й переконання, що все пройшло вдало, вдалось вкрасти в когось із них кинджал, замкнутись у себе й покінчити з життям… О, так, це було б вельми й вельми добре. Та якщо вже брати гріх самогубства на душу, може, варто буде востаннє вийти надвір? Замок, як він пригадував, був серед гір – тут мав би бути розкішний краєвид, задивлятись на який було чимось недопустимим для лицаря свідомості, але якщо вже прагнути вкоротити собі віку, то можна й…
Він щосили дав собі ляпаса. Бентежні думки. «Що я собі дозволяю? Спершу доведу до кінця справу, для якої приїхав. Потім – подам прохання в магістрат. Якщо буду покірним і не проявлятиму недозволених пристрастей – цілком можу повернутись. І там, у служінні, не буде його. Не буде цього… Та ким або чим б не був – проявився в день відсторонення. Байдуже. Ще кілька днів і все залежатиме лише від магістрату. Мені не дозволено думати про це».
***
«Прошу пробачити мою нестриманість, я дозволив собі зайвого», – з голосу Хеммінга не можна було сказати, що він дуже шкодує, проте ці слова були лише формальністю. Такою самою формальністю, як і весь інший церемоніал Внутрішнього Кола. Магістр не вважав за потрібне якось пояснювати свій вигляд – зрештою, всі його браття й сестри в раді давно звикли й однаково вважали його диваком.
Він хотів злитись на Ілінку, але не міг. Княгиня накрила його руку своєю під столом – таку моментну видиму ніжність сприйняли б ледь не за доказ інтимного зв’язку між ними. Будь-кого іншого Хеммінг би смертельно зненавидів за настільки пряме втручання в його справи. За недомовки протягом семи років, за приховування справи, для якої він був ладен повстати проти Ордену й проти Грандмайстра особисто – магістр вже не ставився так скептично до чуток, які ходили про його друга Аделаріо.
Проте Її Ясновельможність була для нього надто цінною, щоби зректись її уваги, за яку добра половина магістрату й лицарства ладна була принести в жертву будь-що, про що вона лиш подумає. Зрештою, в словах Ілінки не було нічого такого, з чим він би не погодився в притомному стані. «Мені справді необхідно розібратися з собою», – Хеммінг легенько стис долоню княгині й врешті-решт взявся за трапезу.
Додати до улюблених