Лезо клинка, призначеного, певно, для речей значно благородніших – жертвоприношень чи атентатів – ввійшло в тушу на всю довжину й легко ковзнуло вниз, відсікаючи ще шматок. М’ясо впало на грубу темну тканину, постелену на підлозі й вже наскрізь просякнуту свинячою кров’ю. З кута огляду з-за привідчинених дверей чорного ходу крамниці м’ясника спостерігачка бачила не так багато, проте їй було цілком досить того видовища, яке розгорталося перед очима.
Полуденне проміння, розсіяне напівтемрявою, окреслювало гордий профіль того, чиї тонкі пальці стискали в перев’язаній смужками полотна долоні клинок. Помічник м’ясника, який, схоже, зовсім не цурався своєї жорсткої роботи – чи, радше, помічниця. Дівчина років п’ятнадцяти з холодним пронизливим поглядом, досконалою поставою і не надто помітними, проте достатньо добре розвиненими м’язами. Ще один шмат м’яса падає до інших. Вона ледь повертає голову, ніби здогадується, що за нею спостерігають, і неспішно проводить язиком по скривавленому лезу.
Спостерігачка мимоволі робить крок назад – вона не чекала такого повороту. Ноги заплутуються в складках пишної спідниці й дівчині не лишається нічого крім як схопитися за одвірок – це вийшло майже безшумно. Вона тихо перевела подих і зосередилася на тому, щоби розправити складки сукні, подумки радіючи тому, що її таємна забавка залишилася таємною, коли почула спокійний, розмірений і такий незвичний для ремісників владний тон:
– Чи варто мені повторити, що це зовсім не видовище для благородних пані?
– Мені просто було цікаво. І я зовсім не очікувала, що ти тут отаке робитимеш.
– Отаке? – в голосі чулась несприхована насмішка. – Це моя робота.
Вона вийшла із крамниці, витираючи свинячу кров із рук вологим полотном. Не дивлячись на співрозмовницю, стала в затінок стіни й взялась чистити клинок.
– Невже не знайшлося більш підходящої роботи для жінки? У боярських домах часто шукають прислугу.
– Вміння застеляти ліжка й накривати на стіл не допоможуть захиститись.
– Захиститись? Від кого? Ми маємо достатньо воїнів, та й хіба нам щось загрожує?
– Вам? Вам, певно, ні. Хіба що нестача прислуги, якщо вже у вашім домі її весь час шукають.
– А це вже нахабно. Ти забуваєш, із ким говориш?
– Як я смію? Переді мною Її Милість Декієна Росетті, дочка боярина, який нині керує цими землями. Мені варто присісти в реверансі? – вона ні на мить не відволіклась від свого заняття, повністю зосереджена на висічених вздовж леза символах, подібних на перське письмо.
– Ілінко, ти цікавиш мене лише тому, що про тебе стільки чуток ходить містом… Що ти мала щось до тієї княгині-язичниці… Чи що стоїш за нападами на наших воїнів. А ти за весь цей час нічогісінько цікавого не робиш! – Декієна готова була негайно образитися на неї. – Стоїш он, свиней ріжеш…
– Складно повірити, що це моє єдине заняття? – Ілінка ледь всміхнулася сама собі. – Та це справді так, міледі. Ти чекаєш від мене чогось неймовірного, бо наслухалась кухарку чи когось ще охочого до ляпання язиком – місто ж в нас маленьке… А я просто ріжу свиней.
Декієна, вирощена в атмосфері постійної й абсолютної з нею, донькою боярина, згоди, повважала цю дивачку геть невихованою. Щоби зрозуміти, що мала на увазі Ілінка, знадобилося ще три роки.
***
«Пані, маю надію, ви вже з нами», – Сильвія незворушно стежила за її повільним поверенням до реальності. – «І сподіваюсь, що ви не бачили кошмарів сьогодні». Декієна напружилась, щоби пригадати сон. Якісь далекі відголоски минулого – за кілька століть до цього, коли Ілінка ще не була княгинею Фегерашану й насмішливо звала її «боярською дочкою» й «панянкою Росетті». Ця неприхована іронічність слів злила її, водночас притягуючи й змушуючи мовчки шкодувати, що нахабна помічниця м’ясника – простолюдинка, ще й не чоловік.
– Дякую за турботу, цього разу сон був напрочуд приємним, – усміхнулась Декієна. – Такий, від якого не хотілося прокидатись. Маю надію, у вас все добре?
– У мене? Про мене не хвилюйтесь, пані.
– Як Її Ясновельможність? Вона приїде після Різдва, правда ж? – у її голосі зазвучала якась надія. – Я б хотіла провести з нею ще трохи часу.
– Її Ясновельможність сподівається, що до її приїзду ви будете в порядку. Вона знайшла вам ще одного лікаря. Ми всі переконані, що йому під силу повернути вас до життя. Чи дозволите ви запросити його до покоїв?
– Вона така невиправна оптимістка, – жінка з усмішкою закотила очі. – Лише тому, що це її наказ і якщо я відмовлюсь, може постраждати ні в чім не винна людина.
Вартова відчинила двері. «Заходьте». Інгвар склав долоні перед грудьми, як звик дякувати вартовим у штабі. Ввійшов, уважно розглядаючи вишуканий паркет. Він вислухав коротку інструкцію від лікарки ще раз і махнув рукою:
– Залиште нас, якщо ваша ласка.
Сильвія засумнівалась. «Нехай так. Залиште нас, Сильвіє. Якщо Її Ясновельможність довіряє цьому юнакові, він не нашкодить мені». Вже наодинці з Декієною запитав:
– Я можу глянути на вас?
– Хіба Її Ясновельможність заборонила вам це? – тихий ласкавий голос. – Дивіться, чому ж не можна? Підійти також можна.
Інгвар підвів погляд. Вона лежала, склавши руки на грудях – притримувала ковдру, ніби та збиралася впасти нижче її оголених плечей. Вранішнє сонце гралося її не те темно-рудим, не те каштаново-мідним волоссям, заплетеним у довгі вільні коси. Теплі світло-карі очі вивчали візитера з лінивою уважністю.
Декієна усміхнулася й звільнила частину й без того великого ліжка. Все ще притримуючи ковдру однією рукою, другою вказала на місце біля себе:
– Прошу, сідайте.
– Просто біля вас? – це запитання було радше думками вголос.
– Так, а куди ж іще? Будь ласка. В мене так рідко бувають гості. Її Ясновельможність нікого до мене не пускає. Лише лікарів і вартових. Уявляєте, навіть мої фрейліни звітують перед преторіанками, – в очах Декієни промайнуло щось тепле. – Вона так дбає про мене. Цікаво, чи довго сумуватиме, коли мене не стане?
– Я тут, щоб цього не сталося, пані, – його дивувало те, з якою легкістю вона говорить про ймовірну смерть після кількох століть утримання її в доброму здоров’ї й відносній свідомості. – Запевняю вас, ми зробимо все, щоби…
– Ви такий милий, – розсміялася жінка. – Пробачте, але ви нестерпно наївне сонце. Не дивуйтесь, якщо не вийде, добре?
– Пані, я вивів метод…
– Шановний пане лікарю…
– Я хімік, пані. Лікарка – Сильвія.
– Шановний пане хіміку, – вона дивилася на нього все з тією ж ніжною усмішкою, – певна річ, ви вивели метод. Певно, неймовірно ефективний, якщо вже Її Ясновельможність наказала вам бути тут. Але між нами – ви ж здогадуєтеся, що до вас тут було вже достатньо вчених? Деякі навіть із Ордену. Та від кожної спроби того, що ви звете ініціацією, мені стає лише гірше. Боюся, що після тих сотень років і сотень варіативних доз я вже не сприйму нічого нового, навіть якщо котрісь ваші експерименти були успішними. Та не сумуйте, – вона змовницьки знизила тон, – ми їй не скажемо. Її Ясновельможності, маю на увазі. Ви залишайтесь, відпочиньте… В нас тут чудова природа, гори навколо… У місті архітектура гарна, екскурсії цікаві, сумувати не будете.
– Ага, а потім Її Ясновельможність підпише наказ про мою страту. Так би мовити, побачити Брашов і померти, – Інгвар і сам не зрозумів, звідки в його голосі цей скептично-іронічний настрій. – Прошу, вибачте, я не мав права так із вами розмовляти, – він негайно опанував себе.
– Нічого страшного. Навпаки – вам не личить покірність. Ви ж зовсім не такий. Принаймні, не були таким завжди, правда?
– Чому ви так думаєте?
– Мені далеко не двадцять п’ять, вельмишановний, – вона опустилася назад на подушки. – Ми можемо закінчити аудієнцію? Мені приємно говорити з вами, але я б хотіла покликати моїх фрейлін. Продовжимо завтра.
– Як забажаєте, – він вклонився й вийшов із покоїв.
***
«Так… Давай ще раз», – Вікторія знову кинула погляд на списані аркуші. Сандро зітхнув і вкотре повторив чотири відмінки іменника й чотири дієвідміни, дивом не переплутавши закінчення. Офіцерка похитала головою:
– Не те ще раз.
– А що? – закотив очі він. – Правила формування прикметника? Порядок слів у реченні? Що ти пояснювала, те я й повторив.
– Я не проте, що ти кажеш, а про те, як кажеш, – вона склала руки на столі перед собою. – Люди зазвичай не говорять отак як ти.
– То люди, а я – піструн на блюді, – він опустив голову на стіл. – Не вмію я вимовити оте все так, як треба. Нічорта не вмію й не знаю. Буду жестами спілкуватись. Жестами й матюками, он як. Все? Все, гарно, вирішили, дякую.
– Все сказав? – вона нахилилася вперед і погладила його потилицю. – Не страшно, навчишся. Он правила вивчив швидко. Швидше, ніж я.
– Я все ж філолог, – він не поспішав піднімати голову зі столу. – Тільки мені воно ніяк не допомагає. Я розумію, що ти маєш на увазі, але не розумію, як те зробити. Себто, як зробити мою мову менш, як ти сказала, театральною.
– Не бачу в сьому проблеми.
Вони не помітили, коли княгиня зайшла до кімнати Вікторії. Офіцерка негайно підвелася й схилилася в поклоні:
– Ваша Ясновельможносте, раді вас бачити.
– Ти вчиш нашого птаха мови? – жінка сіла на вільне місце біля столу. – Як успіхи?
– У нього немає проблем із граматикою, пані, проте йому складно дається вимова. Те, як говорить він, не властиво воїнам.
– Немає проблем. Йому бракує досвіду. Важливо, щоб його розуміли, – вона перейшла на італійську: – Александре, як ти? Чим займаєшся?
– Я… – він неохоче підвів погляд і відчув, як його щоки спалахнули рожевим. – Ну, я… Eu încerc să nu mor, – речення румунською далося йому непросто.
– Ти неймовірний оптиміст, – усміхнулася Ілінка. – Вікторіє, я вкраду його ненадовго? Хочу поговорити.
– Мені піти з ним?
– Ні, думаю, мого нагляду йому вистачить, – вона знову звернулася до Сандро: – Ходімо до мене, вип’ємо кави.
– А так можна? Я ж ваш васал… І, ну… – чоловік подивився на Вікторію з надією. – Хіба я можу залишати свою офіцерку і йти пити каву?
– Твоя офіцерка, Александре, – дівчина наголосила на його імені, – займеться тим, що почне своє тренування й обов’язково чекатиме тебе одразу після бесіди з Її Ясновельможністю у спортзалі. Питання, заперечення?
– Одразу після бесіди? – з розгубленості Сандро взявся розглядати стелю.
– Так-так. Але якщо говорити не бажаєш – то підемо просто зараз. Пані ж не змушуватиме тебе пити з нею каву?
– Навіть не подумає, – втрутилась Ілінка. – Якщо вже у вас тренування, я, звісно, почекаю. Се не так терміново.
– Знаєте, пані… Мені раптом дуже схотілося кави.
Сандро підозрював, що рано чи пізно йому доведеться тренуватися з Вікторією. І, звісно, він здогадувався, що вона не буде з ним дуже церемонитися – особливо враховуючи той факт, що в цьому буквально полягала її робота.
В покоях княгині чоловік сів у одне з крісел і мимоволі впіймав власний погляд у відображенні навпроти. Він старався не думати про те, як некомфортно почувається, коли згадує про свою нинішню роль. «У камері я мав більше волі», – потік свідомості, який вже був готовий початися, перервався словами Ілінки:
– Ти все ще боїшся мене?
– Так, Ваша Ясновельможносте, – його щоки все ще палали. – Та це неважливо. Ви хотіли поговорити зі мною?
– Хотіла. Мені цікавий твій перехід. Як ти переродився?
– Переродився у сенсі прийняв речовини?
– Ти перероджувався ще якимось чином? – Ілінка подивилася на нього з не те доброю, не те саркастичною посмішкою. – У всякому разі, яку каву ти любиш?
– Цікаві у вас запитання, пані, – Сандро остаточно заплутався. – Яку каву я люблю?
– Ми ж прийшли до мене пити каву?
– Буквально?
– Александре, якщо ти палаєш бажанням йти на тренування до Вікторії – я зовсім не проти, – підняла руки княгиня. – Проте ти ж хотів кави. Але кажеш, що боїшся мене?
– Боюся, – впевнено кивнув чоловік. – Але залишитися сам на сам із Вік… із Вікторією, коли в неї буде мета надерти мені зад… – він закрив собі рот долонею. – Себто, тренуватися із вашою офіцеркою з моїми-то нікудишніми бойовими навичками я боюся більше.
– Ти ж розумієш, що тобі все одно доведеться се робити?
– Розумію. От я й подумав, що краще пізно, ніж рано. Та й взагалі все це… Складно все це.
– Складно?
– Все ніяк не відкину життя, яке мав. Весь час думаю про мою Марі. Я ж любив її. Й досі люблю. А зараз наче зраджую – хоча й не знаю, як можна зраджувати, коли вона навіть не здогадується про те, що я щось мав до неї.
– Коли я вінчалася зі своїм військом, переймаючи владу, Декієна сприйняла се саме так. Так, ніби я її зрадила. Хоч ми й говорили раніше – близько рік знали одна одну, вона навіть не постаралася зрозуміти. Було боляче. Їй знадобилося багато часу. Та се був мій вибір, у той час як ти ледь не силою навернений до нас. Та дати тобі загинути було тим самим, що дати загинути їй, – Ілінка замовкла, глянула у вікно й знову повернулася до Сандро: – То яку каву ти любиш, Александре?
– Будь-яку, яку можна пити. В сенсі, де води більше, ніж кави, – швидко промовив він, намагаючись приховати те, що уважно вислухав спонтанну відвертість княгині. – Себто, не таку, як…
– Як варить Хеммінг? – усміхнулась вона, вже без насмішки. – Я постараюсь. То ти розкажеш про той день, коли переродився?
Додати до улюблених