Варто було здивуватися, коли я бачу у квартирі розгардіяш, але не роблю цього, бо знаю, що до мене у гості приходив сам пан директор в надії відшукати зниклі документи, з якими я ношусь уже цілий день у рюкзаку. Судячи зі стану моєї кімнати, відсутність важливих доказів дуже сильно його роздратувало.
– Боже! Що тут сталося? – це в квартиру заходить мама, яку я не очікую побачити раніше десятої години вечора, якщо вже вона після обіду, не дочекавшись на мене, кудись звалила. Що ж, тепер мені доведеться пояснювати їй, чому ідеальний порядок у квартирі був порушений одним психом.
– Крадії. Не переймайся, нічого цінного не забрали. Я перевіряла. – мені доводиться збрехати, бо немає іншого виходу. Мені не вистачає тільки мами у лікарні. Достатньо, що там Аня лежить.
Наступного дня йду в коледж раніше. Не хочу, щоб мама почала цікавитися вчорашнім безладом, який прибирала я сама. Ще потрібно прослідкувати за директором, який намагався викрасти мої речі, точніше речі Ані, але йому про це знати не обов’язково. Звісно, стеження не вдається. Ну, а як інакше? У таких фільмах героя-шпигуна помічають одразу ж. Так і зі мною.
Директор йде з Костею і щось обговорює з ним. В одній руці він тримає портфель, з яким, до речі, ніколи не розлучається, а у другій – довгий пакет незрозумілого походження. Вони завертають за кут та йдуть в бік промзони, що не менш дивно, оскільки там постійно тусуються не найкращі люди: алкоголіки, наркомани, крадії та інший незрозумілий контингент. Мені трохи страшно слідувати туди, але цікавість бере верх і я йду, приховуючись за деревами і випадковими перехожими. Таке враження, що я в якомусь крутому бойовику, де стану свідком перестрілки чи навіть Апокаліпсису.
– Тримай. Ця річ належатиме тобі. Найголовніше, що ти повинен навчитися нею користуватися до певного моменту, а коли він настане… – директор раптом замовкає. Попри них проходить дивний на вигляд чоловік, який і зовсім не звертає уваги на двох чоловіків. Він просто п’є з брудної пляшки, час від часу горланячи п’яні пісеньки.
– Не звертайте уваги. Він цього недостойний. Просто продовжуйте. – Костя на секунду дивиться на мене. Боже, мені здається, що зараз і директор гляне у той самий бік. Серце божевільно калатає всередині, у горлі застрягає ком. Я дивлюсь в очі зраднику, який відвертається, щоб не бачити мого спопеляючого погляду.
– Отже, на чому ми зупинилися? Ах, так. Ти зрозумів для чого це тобі? – директор весь цей час дивиться на п’яного, який таки цікавиться ними обома і починає пильно дивитися у відповідь.
– Так. Коли прийде час, я повинен вбити когось, точніше когось із моїх колишніх друзів. Скоріше за все, це буде Таня, бо вона доволі небезпечна серед них усіх. Та якщо Ви дозволите, я б хотів спочатку розібратися з Анею. Вона надто тиха і майже не висовується. Тут може ховатися щось значно більше. – Костя говорить голосно, даючи мені можливість почути і попередити. Не знала, що він здатен на таке після переходу до директора і викладачів. Чи це просто моя уява?
Тихо йду геть, стискаючи в руці телефон і нервово поправляючи рюкзак. Сьогодні мені пощастило залишитися в живих. Але де гарантії, що й наступного разу мені пощастить так само?
В авдиторію забігаю одразу після першого дзвінка. Кирил невимовно радий, що я таки з’явилася на парах після вчорашнього. Розповідати про промзону і розмову, яку підслухала там, спеціально не хочеться. Погрози директора та інших починають потихеньку діяти. Мені стає страшно і я розумію, що кінець зовсім близько.
– Щось сталось? – він виглядає дуже стурбованим, коли я сідаю.
– Абсолютно нічого. Всі подробиці розповім, коли ми всі разом будемо в Ані. Добре?
А де викладач? Пара вже десять хвилин як почалася. Невже тепер прибирають таких свідків, як нормальні викладачі? А ні. Він запізнюється через нараду, на якій директор вирішив влаштувати невелику вечірку в честь Нового року. До нього ще двадцять дев’ять днів. Запрошені абсолютно всі студенти коледжу.
– Сподіваюся, що ця інформація не завадить вам наступні два тижні добре навчатися і ще через два тижні успішно закрити вашу першу зимову сесію. Вам ж потрібні оцінки і зимові канікули? – обожнюю цього викладача. Хоча й у нього є підозри, що тут відбувається щось погане, як я розумію з його наступних слів… – Правда, на вашому місці я б не йшов на подібні вечірки. Ви ще надто малі для алкоголю, який обов’язково принесуть студенти старших курсів. Якщо не гірше…
А ось з ним варто поговорити після пари, що ми, власне, робимо. Коли лунає дзвінок, всі вибігають з авдиторії, щоб поділитися гарною новиною зі своїми друзями. До речі, тепер я починаю помічати, що все більше студентів спілкуються між собою. Приємно усвідомлювати, що це все через нас.
Кирило обережно зачиняє двері, переконавшись, що поблизу нікого немає. Я ж сиджу за першою партою, уважно спостерігаючи за поведінкою математика. Нарешті він піднімає голову і дивиться мені в очі.
– Ви щось хотіли дізнатися? – Боже, цей невинний погляд.
– Як давно Вам все відомо? – викладач нервово переводить погляд з мене і на Кирила. Спостерігаю як він переймається і витирає піт зі свого чола. Мені стає його шкода, але викладач інформатики теж здавався, на перший погляд, невинною людиною.
– Я не розумію, про що ви говорите, – він забирає свою теку і рушає до виходу, але дорогу йому закриває Кирило. – Якщо ви мене не випустите, то вилетите звідси вже завтра.
– Ми тут і так трупи. Нас не залякати такими словами. Повторюю своє питання. Як давно Вам все відомо? Якщо Ви скажете, то ми Вас відпустимо.
– Чого ви добиваєтесь? Я нічого вам не скажу! Вони пообіцяли вбити мене, якщо я почну з кимось із вас розмовляти! Говорили мені, що сюди йти працювати собі дорожче, але ні! Директор так спочатку радів новому викладачу математики! Він сказав, що попередній поїхав у відпустку на декілька років…
– Звичайно, вона поїхала у відпустку. Сумніваюся, що її поховали. – каже Кирило. Математик падає на підлогу непритомний.
– Тобі потрібно було це говорити? – зітхаю і приймаюсь піднімати викладача. Кирило допомагає.
З величезним запізненням помічаю тоненьку цівку зеленого диму, котрий проникає в авдиторію. Намагаюсь попередити Кирила, але не встигаю, оскільки втрачаю свідомість раніше, ніж встигаю повернути до нього голову. Крізь пелену туману помічаю ноги, власники яких забирають викладача та Кирила. Мій світ поглинає пітьма.
Додати до улюблених