«Постанова сорок четверта. Будь-яка самовільна діяльність, суть якої стосується Ордену, але не прямих обов’язків адепта й не узгоджена з наставником чи членами маґістрату, карається. Покарання визначається пропорційно до доведеної провини й завданої нею шкоди, матеріальної чи репутаційної», – голос лицаря свідомості тремтів на цій постанові щоразу, навіть тепер, коли він читав кодекс новобранцям вже понад півроку.
Інгвар ніколи не думав, що розпорядок може бути більш одноманітним, ніж той, який призначений новобранцям. Тепер йому було відомо, що порівняно з лицарями свідомості в житті новобранців є хоч трохи різноманіття.
Його організм довго звикав до хліба й води. В перші тижні хлопець неодноразово втрачав свідомість просто сидячи в камері – йому не вистачало такої скромної трапези. Він дивився на власні руки й за кілька місяців неможливість побачити себе в дзеркалі змінилася вдячністю. «Певно мене й бачити зараз страшно», – Інгвар торкався вен на своїх передпліччях. Сині судини під шкірою, яка обтягувала кістки й тонкий шар м’язової тканини. Він поспішно надягав світлий сірий одяг, брав із собою примірник кодексу, який зобов’язувався тримати в себе, й чекав десятої ранку.
Від десятої до пів дванадцятої щодня була його черга читати. Новобранці, позбавлені вибору, смиренно сиділи всі півтори години й вдавали, що їм неймовірно цікаво слухати це двічі на тиждень – групи щодня змінювалися, як і постанови до читання. Певно, це й було єдине змінне в його теперішному житті. З іншими лицарями свідомості Інгвар не бачився. Ця каста не мала жодного внутрішнього спілкування, тільки усамітнення й ідеологічне просвітлення майбутніх мисливців.
«Інгваре, сьогодні за вами спостерігають магістри», – зауважив вартовий, коли хлопець заходив до зали. «Дякую», – він вклонився, склавши долоні перед собою. Для нього ця новина не означала жодних змін у розпорядку читання. Єдине, що Інгвар подумки відмітив – не можна піднімати погляд на балкон. Дивитися на магістрів для лицаря свідомості було ознакою нахабності й неосвіченості. Підставлятися зайвий раз ніхто не бажав.
***
– І скільки я тебе не побачу? – невисока дівчина зі світлим каштановим волоссям стисла долоні княгині.
– Я їду на час наставницького служіння, – Ілінка погладила її передпліччя.
– До Різдва? – посумнішала вона. – Це ж так довго. Що, Рідво теж там святкуватимеш?
– На жаль, у мене є певні обов’язки, – княгиня поцілувала її в лоб. – Зокрема й обов’язок перед тобою, серце моє.
– Я не хочу обтяжувати тебе. Може чорт із ним, отим безсмертям? Будемо разом, доки суджено. Я не ображуся на тебе за те, що ти мисливиця, а я ні.
– Не смій говорити дурниць, Декієно, – Ілінка пригорнула її. – Навіть не думай. Я ініціюю тебе. Ми працюємо над цим. Глянь на себе – ти живеш ось так зі мною вже понад три сотні років. І все ще така прекрасна, як і тоді, коли я зустріла тебе.
– Але я втрачаю розум, – усміхнулася Декієна, ніби це її зовсім не тривожило. – Моєї свідомої присутності вистачає на якісь три-чотири години. Весь інший час я страждаю від приступів. Галюцинації все яскравіші й повернути мене до тями все складніше.
– Сильвія не може впоратися зі своєю роботою? – серйозно запитала княгиня. – Тоді може нам замінити її кимось більш компетентним?
– Ні, це ж не провина Сильвії, – лагідно промовила дівчина. – Просто вони щораз інтенсивніші.
– То я можу залишити тебе на неї? Чи нехай поїде зі мною замість Вікторії?
– Я не заберу в тебе твою улюблену офіцерку.
– Ти ревнуєш?
– Ні, просто не хочу так нахабніти й окрім твого часу забирати в тебе ще й найвідданішу піддану, – примирливо сказала Декієна. – Сподіваюся, що до твого повернення я ще зможу говорити з тобою принаймні дві години.
– До свого повернення я обіцяю знайти для тебе лікаря або хоча б препарат. Ми впораємося, віриш мені?
– Хіба ж можна не вірити?
Декієна відсторонилася, відчуваючи запаморочення. Вона опустилася у крісло, щоб не впасти. Ілінка відчинила двері й дала знак вартовій. Сильвія, – у цивільному житті вона була психіатринею, – взяла на руки дівчину й, ледь схиливши голову замість поклону, вийшла.
Княгиня залишилася сама. Якусь мить вона постояла біля столу, за яким і снідала з Декієною, зауважила, як мало та з’їла – лише чверть омлету й навіть не торкнулася кави. «Я не хочу залишати її ось так. Але й не поїхати не можу – що як все, що мені тут відомо, й справді не лише світські плітки, які встигли перебільшити до неймовірних масштабів? Що як тому хлопчині справді вдалося? Все ж справді вказує на те, що вдалося – якщо лише звіти не написані з повітря. Та зараз у мене є нагода побачити самого творця цієї формули – і, якщо його покарали до вироку, формули, вочевидь, ефективної», – жінка дала собі трохи часу, щоби впорядкувати думки.
***
«Я хочу, щоби ти супроводжувала мене в ротації», – Вікторія не наважилася відмовити княгині. Про те, що ротація триватиме півроку і ймовірність зустріти в штабі матінку хоча б раз більше існує, аніж не існує, вона намагалася не згадувати.
Годинник на екрані телефона нагадав, що до вильоту година – хоч вони й збиралися летіти приватним рейсом, у Її Ясновельможності були власні плани щодо того, коли вирушати. Дівчина зняла халат, залишившись у самій спортивній білизні. Невелика сумка з речима була зібрана ще напередодні – одразу після того, як Ілінка сказала про поїздку.
Вікторія поволі розчесала своє волосся – каштанове, довге, ледь хвилясте й вже не таке неслухняне як до початку служби. Вона зібрала його в хвіст, відкриваючи скроні й потилицю. На них, за традицією княжої гвардії, волосся зрізали до восьми-дев’яти міліметрів. Після преторіанської посвяти дівчина жодного разу не виходила до матері ось так, не розплітаючись. Від дня, коли вона потрапила до княгині, мати бачила в ній лише особу, через яку можна висловити Її Ясновельможності чергове прохання. Спершу Вікторія намагалася сказати, що вона не служниця, та зовсім скоро кинула ці спроби – вони просто лишалися непочутими.
Офіцерка вдягла широкі чорні штани, призібрані на щиколотках й прикрашені лаконічною срібною вишивкою, темну сорочку з тонкого шовку й рукавички. Закріпила на шиї маску, яка закривала половину обличчя, й неспішно розгладила тканину з особистим гербом княгині – традиційним солярним символом у концентричному колі. Далі – чорний мундир зі срібними орнаментами на манжетах і краях коміра, шкіряний пояс із ножнами й мисливський клинок. Тихий стук у двері. «Володарка чекає на вас за п’ять хвилин». Вікторія накинула на плечі довгий важкий плащ із еполетами в тон до форми й перетягнула на грудях тонкі ремені кріплень. «Не думала, що після останнього перебування в штабі повернуся туди, ще й ось так», – вона оглянула себе й надягла на голову каптур. Стук повторився. Служниця зайшла всередину й взяла багаж Вікторії. «Вам час іти».
***
Хеммінг вже ледь витримував свого в’язня. Не терпів тональностей його мови, які навіть за шість місяців щотижневих катувань залишалися тими ж вишукано-вальяжними, наче римський Птах досі в Римі, в своїй – магістр ще більше утвердився в цій вірі, – секті. Не міг бачити того, як Кастільйоне зустрічає його щоразу – з такою внутрішньою гідністю й спокоєм, ніби вони побачилися де-небудь на світському рауті, а не в застінках каральної гілки Ордену. Не зносив факту абсолютної його, мессіра, безсоромності. Буквальної, бо попри те, що рани на його тілі заживали, залишаючи по собі грубі шрами, – зокрема й через те, що Аркеллсон неодноразово використовував препарат, який нейтралізовув, хоч і тимчасово, дію давно завершеної й незворотньої ініціації, – Сандро не прагнув, як інші, з ким магістр вже робив подібне, заховатися. Бажати уникнути зайвих поглядів на власну шкіру, приховати ці видимі прояви слабкості, які для адептів Ордену вважалися чимось низьким і ледь не потворним.
«Про що задумався, соколику?», – роздуми Хеммінга перервав голос Кастільйоне, нестерпно м’який і розмірений, як на його незавидне становище. Мессір сидів навпроти нього за металевим столом кімнати для допитів. Його руки, як і завжди, коли це був допит словесний, без сторонніх засобів, були міцно стягнені вже добре знайомою йому мотузкою із металевим волокном. Чоловік помітно схуд – харчування в’язня було не надто різноманітнішим за раціон лицарів свідомості. Волосся відростало рівномірно темним – сонячного проміння, під яким воно вигорало, тут не було. Пасма з нерівними, подекуди наче обірваними краями безладно спускалися трохи нижче підборіддя Сандро, кидаючи на його обличчя тіні під різким білим світлом ламп на стелі.
– Тобі геть не соромно? – втомлено запитав Хеммінг.
– А чого мені соромитися? – здивувався Кастільйоне.
– Ти не лицар свідомості й тобі не забороняється дивитися в дзеркала. Воно в тебе й в камері наче є. Невже не бачиш того, який ти?
– Бачу, – він усміхнувся, дивлячись в очі магістра. – І що маю там побачити? Все те саме.
– Воля мисливців, яких я карав ось так, як і тебе, ламалася, щойно вони розуміли, що ці шрами ніколи не минуть безслідно. І от ти – так спокійно реагуєш на те, що на твоє тіло неможливо дивитися без сліз? Об’єктивно, пташко. Жодна жінка не повважає тебе хоч трохи привабливим – це якщо ти ще сам себе таким вважаєш.
– Мені здається, зараз ти казав не лише про мене, соколику, – Сандро ледь нахилився вперед. – Не хочеш поділитися з батьком, пташеня?
– Схоже, я надто м’який із тобою. А ти надто свавільний, як на полоненого, – спохмурнів Аркеллсон. – Ти досі не сказав мені жодного слова по суті справи. Кожен допит перетворюєш у якусь гру. Це для тебе жарти, паршивцю?
– Зовсім ні, – спокійно відповів мессір.
Хеммінг мовчки підвівся. Він вже хотів піти, залишити Сандро наодинці з його ментальними іграми, здогадками й загадками, заповнити протокол зустрічі й переслухати запис розмови на своєму диктофоні з надією почути якісь деталі, які він міг упустити у всьому потоці думок.
Кастільйоне не зводив погляду з магістра. Аркеллсон не розумів, звідки в нього стільки нахабства. Він більше не бажав говорити з ним, але мессір перехопив ініціативу:
– Невже ось так і підеш? Нехай так. Але поговори з кимось, добре? Не лишайся наодинці з тією тривогою.
– Яке тобі в біса діло? – видихнув Хеммінг. Сандро всміхнувся:
– Я хвилююся за тебе, дитя моє. Моє пташеня. Мій прекрасний соколик.
Хеммінг розвернувся й за мить опинився біля столу. Кастільйоне дивися на нього знизу догори, але магістр міг поклястися, що відчуває цю непокору й це елегантне знущання ледь не фізично. Він уважно подивився на Сандро – той був вродливим, неземним, схожим на бунтівного античного бога.
Не до кінця усвідомлюючи, що робить, магістр вихопив з-за пояса клинок, замахнувся й різко провів лезом по обличчю полоненого. Все сталося блискавично – мессір не встиг ухилитися, та й не мав куди, тож лише рефлекторно заплющив очі й стис кулаки за спиною, пропускаючи крізь себе біль.
Аркеллсон обережно взяв його за підборіддя, повертаючи рану до світла. Тонкий поріз починався над лівою бровою чоловіка, розсікав її й спускався діагонально вниз, під вилицю. Хеммінг витяг хустинку й протер клинок.
– Маю надію, це все? – Кастільйоне перевів подих.
У двері кімнати для допитів постукали. Магістр прочинив двері так, щоби почути, що від нього хочуть. «Аудієнція? Яка ще? Я зайнятий. Хто?.. Он як… Дві хвилини. Повідомте, що прийду за півгодини», – Хеммінг повернувся до в’язня.
– Все. На сьогодні все. В мене виникли термінові справи. І вмийся, пташко. До Геловіну ще далеко.
***
«Невже їй більше ніде зустрічатися зі мною? Наче крім учнівського корпусу в нас всі зали скінчилися. Хоче нагадати мені про кодекс? Я пам’ятаю про нього як ніхто інший». Хеммінг ретельно вмив руки – зокрема для того, щоби заспокоїтися. Він надягнув поверх чорної футболки піджак – не смів йти на аудієнцію в такому неформальному вигляді, як дозволяв собі під час роботи. Зачесав короткі руді пасма назад, відійшов на крок від дзеркала й прискіпливо оглянув себе – вона була єдиною, до якої він збирався із таким трепетом, наче школяр на перше побачення.
Одинадцята ранку. Магістр ввійшов до учнівського корпусу, швидко знайшов потрібний коридор і піднявся на третій поверх. Тут знаходився вихід на балкон зали, в якій відбувалися лекції, побудовані на читаннях постанов кодексу. Ще будучи учнем, Хеммінг ледь міг висидіти ті півтори години монотонного повторнення слів, які вже за якийсь місяць-другий заучувалися чи не напам’ять.
«Постанова сорок четверта. Будь-яка самовільна діяльність, суть якої стосується Ордену, але не прямих обов’язків адепта й не узгоджена з наставником чи членами магістрату, карається. Покарання визначається пропорційно до доведеної провини й завданої нею шкоди, матеріальної чи репутаційної», – слова звучали так, наче лицар свідомості зачитував вирок новобранцям. «Шкода тебе, малий», – Хеммінг дивився на Інгвара, обпершись на перила балкона.
– Добридень, магістре Аркеллсон, – він почув знайомий голос зліва від себе.
Його погляд ковзнув по строгому профілю княгині. Вона стояла, граційно склавши руки на поруччя. Трохи далі від неї – жінка з її преторіанської гвардії. Хеммінг негайно схилився в поклоні:
– Вітаю, магістерко Фегерашану. Маю надію, дорога тебе не надто втомила?
– Все добре, любий мій, – жінка повернулася до нього. – Рада бачити тебе.
– Навзаєм. Ти надовго сюди?
– Наставницька ротація. Почуваюся в силі сповнити цю частку нашого обов’язку. Хеммінгу, сонце моє, як ти? – вона на мить затримала погляд на світлому шрамі впоперек його гортані.
– Жити можна, – він відвів погляд.
– У твого племінника гарний голос. Лише дуже затиснутий, ніби він соромиться. Чи боїться чогось, – Ілінка торкнулася плеча магістра, який знову опустився на перила, ігноруючи всяку офіційність.
– Після того, як бив усі рекорди полювання у своїй віковій категорії, складно вдовольнитися щоденними читаннями, – Хеммінг навіть не намагався приховати свій щирий смуток. – Глянь на нього. Хіба ж йому місце тут?
– Твій вирок не передбачав такої кари?
– Вироку ще нема. Та й не я його покарав, – Аркеллсон зітхнув і відійшов від перил. – Пробач, я не хочу зневажити тебе, але більше не можу тут бути. Мені складно бачити його таким.
– Сподіваюся, ти не відмовиш мені в проханні випити кави в моїх покоях? – магістерка теж зробила крок назад.
– Із величезним задоволенням, – Хеммінг простягнув княгині лікоть. – Зробиш мені таку честь?
– Безумовно, сонце, – вона обережно взялася за його передпліччя. – Ходімо, – наостанок Ілінка озирнулася на новобранців, які смиренно слухали розмірене читання.
Інгвар, який чув, що магістри збираються йти, наважився підняти погляд. «Я лише гляну, чи й справді тут був Хеммінг і все. Ніякої нахабності», – хлопець глянув вгору лише на мить, але цього вистачило, щоби побачити спокійні блакитні очі, спрямовані на нього. Жінка ледь усміхнулася й пішла, тримаючись за лікоть Хеммінга. Лицар негайно зосередив усю увагу на сторінках кодексу. «Не варто було цього робити. Ким би не була ця пані, сподіваюся, що я не образив її».
Додати до улюблених