– Це мені потрібно заспокоїтися? Я спокійна, люди. Уявіть, Кирила немає вже п’ять днів, а я спокійна! – Аня тільки зітхає і береться далі спостерігати за студентами, які йдуть додому. Нам ще потрібно відпрацювати розбиту вазу у коридорі.
В пустій авдиторії трохи незатишно, бо викладачка так і не прийшла, від чого у мене складається враження, що її вже й не буде. Та надія завжди помирає останньою. В авдиторію заходить викладачка біології й дивиться на нас нещасним поглядом. Краєм ока помічаю на її руках сліди від чогось на кшталт наручників чи слідів від скотчу.
– Мене попередили, що ви розбили вазу директора в коридорі. На жаль, він не може зараз підійти і попросив мене затримати вас до тих пір, поки не звільниться, – викладачка нерішуче піднімає погляд, а потім знову переводить його на підлогу. Що там такого цікавого?
– Скільки він Вас катував? Місяць чи два? З особистого досвіду думаю, що приблизно місяць, – Костя теж звертає увагу на дивну поведінку викладачки, яка одразу ж починає все заперечувати, але я перериваю її:
– Ви були в гуртожитку? Там був хлопець? Може, ви його випадково бачили.
– Мене тримали у старій авдиторії біології. Там були всі необхідні умови для “катувань”. Ви уявлення навіть не маєте, що там зі мною робили. Це неможливо передати словами. Звісно, я бачила молодого хлопця, над яким знущалися не на жарт. Його крики тільки веселили всіх. Це кошмар! Ви б не змогли пережити цього! Ви б не змогли втекти звідти! Там тебе ніхто не почує! Ніхто не зможе допомогти мені! Це… Це… – промова викладачки обривається плачем і ми повинні були заспокоїти її та відвезти додому, хоча нас ніхто й не відпускав до приходу директора.
Ввечері я, як зазвичай останнім часом, гуляю у дворі. Мені хочеться побути наодинці зі своїми думками. Мимохіть починаю згадувати, з чого все почалося. Якби нікого з нас не зацікавила смерть тієї студентки, то нічого цього не було б. З іншого боку, я б ніколи не змогла підійти до Кирила першою. Що я до нього відчуваю? Він мій друг чи хлопець? Дайте мені сил пережити все це.
– Доню, ти не надто пізно вирішила прогулятися? – зустрічаю у дворі маму. Вона якраз повертається додому з роботи. Після смерті бабусі та вбивства сусідки вона остаточно кинула пити, але деколи з’являється оте бажання в її очах, коли вона бачить алкогольний відділ у магазині. Тепер вона намагається надолужити згаяне. Тільки я не хочу давати їй такого шансу. – Коли я була такою юною, то тільки кохання змушувало мене виходити так пізно на вулицю.
– Серйозно? І що ти мені можеш порадити? Довіритися серцю, яке саме не знає, ким саме хоче бачити об’єкт моїх страждань? Другом чи коханим?
– У таких випадках я згадувала всі його хороші та погані вчинки, а потім вирішувала. Тепер допоможи мені з цими пакетами. Хочеться чогось смачненького на вечерю, – мама вручає мені важку торбу із замороженими напівфабрикатами. Вона не фанатка готувати. Перші краплі дощу падають мені на голову і я кваплюсь слідом у під’їзд.
Можна мені випити якісь таблетки, щоб все забути? Чи мені не дозволяють мати таких привілеїв? Ага, все моє життя залежить від рук одного садиста, котрому мало самих тільки смертей рідних мені людей. Сльози течуть моїми щоками. Навіть не намагаюся їх зупинити. Мій настрій ідеально підходить під погоду. Дивлюсь на краплі дощу, які влаштовують перегони на склі вікна у кімнаті. Мені нічого не хочеться. Тільки лягти спати. Наче під гіпнозом заходжу у ванну кімнату, де беру декілька таблеток снодійного.
– Вечеря вже готова, доню!
***
– Костю, розбудіть свою сусідку по парті, інакше вона сьогодні отримає покарання, – блін, коли ж мені дадуть спокійно поспати на парах? – Сподіваюсь, панянко, ми Вам не дуже заважали, вивчаючи новий матеріал? Чи Ви вирішили, якщо вступили на юридичну спеціальність, то математика Вам вже не потрібна взагалі?
– Напевно другий варіант. Мені дуже погано і я не помітила, як заснула, – цей викладач мені подобається. Він новенький, тому з ним можна відносно спокійно поговорити на такі теми, чого неможливо зробити з іншими викладачами.
– Чому ж Ви мовчали? Це цілком нормально. Вчені навіть хотіли довести, що уві сні людина запам’ятовує краще, але це у них не вийшло.
– Чому ж? – цікавлюсь.
– Вони запросили на участь у цьому експерименті алкоголіка, який нічим не цікавився. Крім алкоголю, звісно. Тому він прокинувся та, ігноруючи всі питання, випив етилового спирту, який його і вбив. Ось така сумна історія, – математик повертається до дошки і починає виводити невідомі мені формули.
– Повчально. – шепоче мені Костя.
На перерві знаходимо Аню та Колю без значних пригод і одразу ж відправляємось на наше улюблене місце, де можемо вільно підслуховувати розмови старших. Ніхто й не підозрює про таке специфічне заняття. Іноді мені здається, що ми справжні шпигуни, які отримали завдання вивести на чисту воду одну велику й небезпечну організацію.
– Коли ми зможемо закінчити з хлопцем? Користі з нього ніякої. Він не здасть своїх друзів навіть перед самою смертю, – викладач фізкультури виглядає жалюгідно. В основному через зламану руку. Певне упав, коли рятував свою шкуру від моєї улюбленої істоти. І коли я встигла прив’язатися до неї?
– Зараз це неважливо. Імена всіх мені знайомі, а якщо нам вдасться переманити хлопця на наш бік, то вважай, друже, ми спіймали дуже велику рибину у свої сіті. – директор трохи перегинає палицю. Ця викладачка біології не знає рецептів таких сильних препаратів, а всі запаси Коля з Костею знищили п’ять днів тому, тож я хочу особисто подивитися на реакцію директора, коли він не знайде цінних пляшечок.
– Добре. Зараз попрошу когось спуститися у підвал, щоб дати дозу нашому “герою”. – фізрук йде. Разом із ним і хлопці. Може це все закінчиться вже до вечора? Адже якщо вбити фізрука чи просто спіймати його, то директор залишиться без основної підтримки. Проти нього забагато доказів і він це знає, тому ми з розчаруванням дивимося на папери, що їх він спалює, розуміючи, що наш останній шанс втрачений.
Ми з Анною повільно йдемо з нашого улюбленого місця й обертаємось до директора спинами уже біля будівлі. На пари йду мовчки, сподіваючись розповісти все Кості, якщо він до того часу повернеться, що дуже сумнівно. На щастя, він таки сидить в авдиторії, очікуючи на мене, і уважно слухає мою розповідь про документи, які спалював директор.
– У мене ще гірші новини. Ми не знайшли Кирила і майже одразу загубили фізрука. Надій на те, що він повернеться живим і нормальним майже не залишається. Вибач. Знаю, ми тобі обіцяли інше.
Разом із дзвінком на пару в авдиторію заходить Кирило. Він мило мені всміхається, коли підходить ближче, і намагається розбити мою голову об край столу.
Додати до улюблених