Вартових у Римі побільшало. Вони були в будинках, сусідніх з общиною, в барі, на вулицях. Мессір бачив їх так часто, що дивувався більше їхній відсутності, ніж появі. Здавалося, що Орден хотів відігратися за ті майже шість років спокою – їхнього вимушеного невтручання в справи Кастільйоне. Весь цей час каральні загони магістра Аркеллсона стримував підписаний і затверджений ним ж висновок про те, що община не несе жодної загрози для діяльності організації і ніяк не порушує положення Кодексу своїм існуванням.
Окрім рішення інспекції були ще звіти. Щомісячні звіти від місіонера-добровольця Інгвара Харальдсона, в яких щоразу було одне й те саме. «Порушень не виявлено, число, підпис», – така лаконічна шаблонність звітів не викликала підозр у перший рік, можливо, два роки. Далі Хеммінг почав сумніватися – якщо все так чудово, чому його племінник, який так прагнув полювати, залишається місіонером у Римі, обмежуючи себе лише однією територією. Ближче до кінця терміну невтручання Аркеллсон вже був переконаний у тому, що жоден зі звітів не відображає реальної картини.
Пошуки Альди теж не були надто успішними. Майже всі його люди були задіяні в офіційних операціях, тож він не міг дозволити собі кинути більше ресурсу на власну примху – втрачати посаду Хеммінгові теж не хотілося. Магістр не знав, чи причетний Сандро до втечі Рейн, та це ніяк не заспокоювало його гніву. «Нехай лише спливе термін і я знищу цього сектанта», – він сприймав справу общини вже не як виклик Орденові, а як особисту образу.
***
«Ніщо не вічне», – з кожним днем, який наближував дату завершення дії рішення інспекції, Сандро все частіше просив залишити його наодинці. Він займався медитаціями, майже не з’являвся у барі, а за тиждень до заповітного числа й зовсім припинив спілкування зі всіма крім Інгвара й Маріанни. «Не хочу, щоб пташенята довго думали про мене, коли я помру», –- пояснював він жінці. – «Хай краще звикнуть до моєї відсутності зараз, ніж тоді, коли хтось із адептів Ордену встромить мені клинок у серце».
Маріанні було складно слухати ці його розмови. Нестерпно усвідомлювати, що він так спокійно каже про власну страту, не допускаючи навіть найменшого шансу лишитися в живих. Вона не вважала його надто песимістичним – лише не хотіла усвідомлювати, що може втратити його. Мессір просив її продовжити його справу – тільки не так явно, як він, щоб не наражатися на додаткові небезпеки. На його прохання Інгвар детально пояснив їй весь цикл ініціації й змусив вивчити напам’ять навіть попри те, що зробив для неї копію всіх нотаток. Щодня Кастільйоне говорив із нею все менше – хотів відсторонити, як і постояльців.
Ранок двадцять першого грудня. До ймовірної дати рейду залишалося два дні. Маріанна, як і раніше, прийшла до кімнати мессіра.
– Сандро, можна я зайду? – вона тихо постукала в двері.
– Заходь.
Він не дивився на неї і це тривожило ще сильніше. Жінка поклала перед ним сніданок, який його теж ніяк не зацікавив. Сандро сидів мовчки ще майже п’ять хвилин, після чого заговорив:
– У мене до тебе два прохання. Перше – як ми обоє розуміємо, на Рідзво мене тут не буде. Я передаю гніздо в твої руки й прошу, щоби на Рідзво не було ніякого трауру. Це світле свято, а не поминки, тож нехай мої пташенята радіють. За межами цього дому й так достатньо горя. Хай хоч тут буде щось гарне, добре?
– Як побажаєш, – їй знову стало складно дихати від почутого. – Ми будемо святкувати.
– Гарно, – всміхнувся він, все ж зустрівшись із нею поглядом. – І друге… – чоловік знову замовк, нервово пропустив між пальцями кілька пасем. – Ти казала, що любиш моє волосся.
– Люблю.
– Нікому буде заплітати мене перед стратою. То який тепер сенс, Марі? – його голос став твердим. – Зріж все до чортової матері. Це останнє, про що я прошу. І завтра я б хотів залишитися сам. Це наша остання зустріч у цьому життєвому циклі.
Сандро простягнув Маріанні ножиці, поклав лікті на стіл і опустив обличчя на долоні. Щоразу, як він принаймні збирав волосся в хвіст, його пам’ять підкидала спогад про її руки. «Я не зможу без неї там», – від Інгвара мессір знав, що адепти Ордену ніколи не страчують на місці. Страта в штабі вважалася благословенням – особливо після кількох місців допиту, які там були звичною процедурою. Як саме проходять допити, лицар розповісти не міг – Хеммінг ніколи не посвячував його в справи свого відділу аж настільки детально.
Маріанна не могла наважитися. Вона вкотре провела кінчиками пальців по його скронях й перебрала пасма, з останніх сил стримуючись, щоб не нахилитися ближче й не залишити поцілунок на цих неслухняних локонах. «Посягати на них – злочин», – думалося їй.
– Марі, їх обріжеш або ти, або я. Та я не хочу брати до рук гострі предмети зараз. Боюся власної слабкості, бо матиму надто велику спокусу покінчити з життям, не чекаючи гвардійців, – не піднімаючи голови, промовив він.
– Тоді пробач мені цей вандалізм.
Її руки тремтіли. Лівою вона обережно зібрала волосся Сандро на потилиці й взялася зрізати його. Жінка намагалася не торкатися лезами його шкіри, щоб не завдавати зайвого дискомфорту дотиками холодного металу. Темні каштанові локони лежали біля її ніг. Не дивлячись вниз, Маріанна перейшла до його скронь і, зрештою, до маківки. Коли вона закінчила, найдовші пасма ледь сягали його вилиць.
– Пробач, більше не можу, – жінка відклала ножиці й сіла навпроти нього. – За що ти так зі мною?
Сандро якусь мить дивився на неї мовчки. Не в змозі отак просто спостерігати за тим, як її очі наповнюються слізьми, легенько торкнувся її щоки:
– Що, невже це настільки жалюгідне видовище?
– Навіщо?
– Хочу, щоб ти не сумувала за мною. Моє волосся було тим, що ти в мені любила. Тепер у тебе нема причин плакати через мою страту.
– Який же ти… – «Дурень, мессіре», – … передбачливий, – «Ні до чого йому тепер це знати. Я мала сказати раніше».
– Не треба плакати, пташечко. Нічого страшного не станеться. Помру лише я. І все, всі інші тут житимуть далі. Віддаю їх тобі. У твої благословенні руки, – він взяв її долоні й залишив на них довгий ніжний поцілунок. – Дякую тобі, Марі. За все. Прощавай.
Він підвівся й відчинив двері. Ледве тримаючись на ногах, Маріанна вийшла, наостанок затримавши погляд на Кастільйоне. Зараз він знову нагадував їй себе ж, але в п’ятнадцять – тільки тепер вона усвідомила всю невимовну величину своїх почуттів до нього – величину, якій так і не судилося бути сказаною.
«Вона ніколи не дізнається, як сильно я прив’язаний до неї», – Сандро підійшов до дзеркала й поправив кілька пасем, які спадали на його обличчя. – «Та ні до чого їй це зараз. Навіщо? Щоб зайвий раз згадувати про мою смерть? Ні, не хочу. Нехай живі живуть – а я доходжу до свого закономірного, як на мою діяльність, кінця».
***
Останні години перед світанком стали для Інгвара суцільним потоком холоду й страху. «Мені всього двадцять один. І я, і мессір – ми обоє знали, що ця справа доведе нас до страти. Тільки він не боїться смерті. Я так не можу. В мене не виходить просто прийняти за факт те, що я зішов зі шляху так далеко. Мені пророчили магістрат до тридцяти, а я зміг дійти лише під трибунал до двадцяти п’яти. Невже це й справді все, що мені вдалося?»
Лицар знову відчував за спиною присутність. Оту містичну, потойбічну присутність, не відображену ні в дзеркалі, ні у віконному склі. Він не противився їй. Інгвар вперше так чітко зрозумів річ, яка вперше проявилася ще в часи орденського новіціяту. «Я не сам».
***
Хеммінг зупинився біля входу в дім. Він перезарядив револьвер і, кивнувши членам загону, зайшов всередину. В общині було тихо – за часів, коли він жив тут, пригадати такої тиші не міг. «Будівля під контролем Ордену Хранителів», – його голос ехом пролунав у холі. – «Наполегливо просимо всіх зберігати спокій і не перешкоджати обшукам. І пам’ятайте, спротив карається».
Магістр одним ударом вибив двері спальні Сандро. Той ніяк не зреагував на це. Він стояв біля вікна, спостерігаючи за тим, як сходить сонце. Як світла стає більше, як промені грають на тонкому шарі снігу, який вкривав асфальт і зовнішній бік підвіконня.
Кастільйоне тримав руки за спиною. Двоє адептів із загону Хеммінга зв’язали передпліччя мессіра тонкою мотузкою. Він не намагався вириватися чи хоч якось показувати свій протест. Аркеллсон дав знак одному з вартових. Той вдарив затриманого батогом по ногах. На темному полотні штанів проступила кров. Ще один удар і Птах опустився на коліна.
– Що, навіть не привітаєшся? – Хеммінг грубо взяв його за підборіддя.
– Вітаю, – чоловік усміхнувся, дивлячись на магістра знизу вгору. – Радий тебе бачити, пташеня моє.
– Як ти мене назвав? – перепитав Аркеллсон.
– Пташеня моє. Невже соколик повернувся до гнізда? Гарний, гарний соколик… – його перервав ляпас Хеммінга.
– НЕ СМІЙ ГОВОРИТИ ТАК ЗІ МНОЮ! Ти, сучий сину, догрався. І відповіси за все, що робив стільки років. Особливо за мого племінника, – він хотів вдарити ще раз, але притримав руку біля кобури револьвера. – Виведіть його.
Віддавши наказ, Хеммінг розвернувся і вийшов зі спальні. Ще один вартовий, який вже встиг оглянути поверх, вказав йому на двері кімнати Інгвара. Магістр хотів вибити й ці двері, але стримався, пам’ятаючи про якусь мисливську солідарність. Він спокійно відчинив і зустрівся з поглядом племінника.
Міністр внутрішніх справ Ордену, той, хто відповідав за всю каральну систему, той, кого боявся навіть Грандмайстер, вперше відчув зачатки страху перед Інгваром. Лицар дивився просто йому в очі – спокійно, відсторонено, з гордістю й навіть, як здалося Хеммінгові, зневагою. Племінник не чекав покарання – він оглядав наставника так, наче сам збирався карати його.
«Якби йому його гарячу кров остудити, він міг би викликати страх іншого порядку», – Аркеллсон згадав власні слова, промовлені шість років тому до Альди. Щоб повернути собі відчуття контролю, він зачинив двері за собою й зробив крок уперед:
– Нічого не хочеш мені сказати, малий?
– Нам нема про що говорити, – його голос звучав значно впевненіше, ніж той, який пам’ятав Хеммінг.
– Он як… Зараз я зв’яжу тебе й ми покінчимо з цим. Сектанта цього проклятого ми вже взяли, – магістр відвернувся, щоб оглянути папери на столі.
В руці Інгвара блиснуло лезо кинджала. За долю секунди Хеммінг відчув, як клинок поволі розсікає шкіру його гортані – зовсім неглибоко, але достатньо, аби залишився слід. Аркеллсон міцно стиснув зап’ясток племінника і, розвернувшись, вибив із його руки зброю.
– Тебе відсторонено, – з холодною злістю промовив магістр.
Він зв’язав руки лицаря так само, як його підлеглі Кастільйоне. Інгвар спробував розірвати мотузки, але зі здивуванням виявив, що волокна впиваються у шкіру навіть крізь тканину гольфа.
– Що, не подобається? – Хеммінг зауважив кров на тканині. – Пощади себе, не смикайся сильно.
– Що це таке? – тихо запитав Інгвар.
Із болем реальність моменту проявилася втричі яскравіше, ніж все до цього. Лицар відчув за спиною порожнечу. Того потойбічного вже не було – він лишився наодинці з Хеммінгом.
– У мотузку вплетені волокна металу. Здогадуєшся вже?
– Сплав клинка?
– Не такий ти й дурний, якого вдаєш.
– Мені боляче.
– Ще й як, – магістр взяв зі столу записник і погортав його: – Формули твої?
– Хіба є сенс щось казати? – опустив очі Інгвар.
– Тоді чому отак на видному місці лежать?
– Ви б і так знайшли. Не хотів, щоб інших постояльців тривожили. Ще дуже рано.
– Вражаюча доброта й людяність, – іронічно всміхнувся Хеммінг. – Ти ж знаєш, що якщо оце, – він підняв руку з записником, – потрапить до Внутрішнього кола, тебе стратять без особливого слідства, бо провина сама по собі перевищує можливі причини?
– Знаю.
– Все ти знаєш… То чому ж так тупо попався? Що такого ця секта дала тобі? Що такого, чого не міг дати Орден? Чи я? – магістр підійшов до каміна й розпалив його, не кажучи більше ні слова.
Інгвар не знав, як реагувати на наставника. Той сів біля вогню, обперся ліктями об коліна й опустив голову. Лицар не знав, про що думає Хеммінг, але він здавався напрочуд зосередженим на тому, що крутилося в його голові.
«Невже це я зробив?», – Інгвар дивився на тонку рану на шиї дядька. Кров виступала маленькими крапельками, які повільно стікали нижче по гортані. Лицар знав, що цей поріз заживатиме довго й не факт, що безслідно. «Як я взагалі підняв руку на нього? Чому?», – відповідей він не знав.
Хеммінг уважніше переглянув сторінки блокнота. Детальні розрахунки формули на кожного з підпільно ініційованих – з іменами, датами й пропорціями. «Якщо я принесу таку інформацію, Грандмайстер зрозуміє, що мій розум не затуманений, як він вважав. Отож, можливо мені вдасться переконати його дати дозвіл на пошук моєї дружини. Так, це не здається таким вже нереальним проханням після такого результату… Тільки тоді і сектанта, і мого племінника стратять. До того ж, указ підпишу я. Та до чорта це все!»
Магістр кинув записник у вогонь. Папір миттєво зайнявся полум’ям, яке знищувало основний доказ провини Інгвара.
– Ніяких записів у тебе не було. Принаймні я їх не знайшов, – Аркеллсон дочекався, коли папір догорить і загасив камін. – Вставай. Повертаємося на острів. І не підставляйся зайвий раз.
– Я постараюся. Дякую.
– Це було моє єдине втручання на вашу користь. Далі на якусь особливу прихильність не сподівайтеся. Слідство відбуватиметься згідно з кодексом.
–І за це спасибі.
– Може ще побачимося, – Хеммінг передав Інгвара вартовим і мовчки сів у своє авто. За десять хвилин в общині знову запанувала тиша.
Додати до улюблених