«Хотів би я сам себе не знати». Тихий стук у двері спальні. Ключ у замку повернувся й Сандро впустив Маріанну. Вона оглянула звичний безлад на кавовому столику й у всій спальні загалом. Пом’ята ковдра лежала на підлозі, у вазі на підвіконні – давно зів’ялі квіти. Чоловік сів на край ліжка й склав руки за спиною.
Жінка сіла поруч із ним. Звичка його мовчання не була для неї чимось новим. Кастільйоне поводився так само ще тоді, коли вони вчилися в школі-інтернаті на околицях Загреба. В Італії, після переродження він став менш тривожним і привчив себе до постійного спілкування – так почувався краще. Проте наодинці з собою мессір залишився тим самим хлопцем, який жив у сусідньому крилі кампусу й з чиїх тремтячих рук Маріанна не раз змивала кров.
Її пальці торкнулися його сплутаного волосся. «Дозволиш?», – чоловік кивнув. Маріанна знайшла на столі щітку й взялася обережно розчісувати темні каштанові пасма. М’які, подекуди вигорілі під італійським сонцем локони трохи нижче плечей. Він нечасто заплітав його. Максимум, що міг зробити Сандро – зібрати волосся в низький хвіст.
Але Маріанна любила його волосся. Десь у глибині душі й свідомості вона здогадувалася, що оця любов стосується не лише цих пасем. Жінка любила мессіра. Ця любов була дуже ніжною, а сама думка про неї такою крихкою, що, здавалося, цей тонкий кришталь слів розіб’ється, як тільки вони будуть вимовлені вголос.
Вона задовольнялася перебуванням поруч із ним. Тихими розмовами, коли бар зачинявся і вони поверталися до будинку. Його мимовільними й усвідомленими дотиками. Довгими й вишуканими монологами, коли мессір проводив відкриті гуманітарні студії для всіх охочих. Насолоджувалася ним самим – таким живим у порівнянні з майже перманентною тривожністю й апатією у стінах школи, коли кожна з його, на її й не лише її думку, незрівнянно геніальних ідей, мусила визрівати по місячному циклу, щоб бути майже пошепки висловленою десь у коридорах, під сходами чи в кущах живоплоту біля житлових крил будівлі.
Маріанна боялася збентежити його. Вона висловлювала свою любов по-іншому. Записувала його спонтанні маніфести для публікацій. Приносила свіжі фрукти до його спальні. Наводила лад у його хаотичних записках і документах. Нагадувала йому про необхідність їжі й сну. Заплітала його волосся.
Сандро й сам не знав, у який момент почав його відрощувати. Усвідомлював, що точно в момент перебування в Римі. Здогадувався, що після того, як запросив Маріанну до общини. Вона приїхала дуже швидко – в перший чи другий тиждень, наче лише й чекала такої вельми сумнівної пропозиції. Тоді він геть не турбувався про те, який вигляд має – його ресурсу вистачало лише на те, щоб сходити в душ і поїсти, коли про це нагадає Естер. «Як же мені подобається твоє волосся», – сказала тоді Маріанна, раз за разом поправляючи пасма, все ще короткі, але вже достатньої довжини, щоби лізти йому в очі й всяко заважати.
Кастільйоне відчував до неї щось дуже трепетне. Щось таке, подібне до новонародженого кошеняти – почуття, схоже на крихітний теплий згорток, який тримаєш обома долонями й боїшся зайвий раз поворухнутися, щоб не потривожити його малесеньке серденько без потреби, лише з якогось власного бажання.
Він любив, коли Маріанна заплітала його. Любив відчувати її тонкі пальці на своїх скронях і потилиці. Любив говорити з нею про якісь геть неймовірні речі, за які будь-хто інший повважав би його несповна розуму. Любив, як вона змивала кров із його долонь після чергового припадку. Любив те, що вона знала його і жодного разу не виказала страху. Для неї він ніколи не був винуватцем чергової трагедії в школі. Сандро, мабуть, любив її – але сказати це було тим самим, що різко стиснути долоні, між якими тримаєш те кошеня. Він ніколи не був свідомим вбивцею – тому й у цьому випадку мовчав, не бажаючи, щоб його Маріанна почувалася некомфортно.
Маріанна заплела косу від маківки до потилиці й довершила роботу скромною срібною заколкою, знайденою серед паперів на столику. Не втримавшись, ще раз пропустила між пальцями хвилясті пасма, зібрані в хвостик і спущені вздовж шиї чоловіка, мимоволі торкаючись його шкіри. Він перехопив її руку й залишив між кісточками пальців невагомий поцілунок.
– Сподіваюся, тобі краще?
– Так, дякую. Ти робиш дива, Марі, – всміхнувся Сандро.
– Я? Ні, що ти, – зашарілася жінка й глянула на підвіконня. – Давай-но я тобі свіжих квітів принесу? Хочеш?
– Хочу. Можна я піду в сад із тобою?
– Я рада чути це, Птахо. Дозволь спитати, що так підняло твій настрій?
– Моє пташеня не злиться на мене, – схвильовано промовив він. – Ми розмовляли з нею і це вийшло так… Майже як раніше. Я дуже щасливий від цього.
– Сьогодні спробуєш заснути? – з тривогою й надією запитала Маріанна. – Тобі дуже треба виспатися, справді.
– Марі, я… Це складно. Мене знову переслідують кошмари. Оті, ти й сама знаєш, які… Такі реальні, наче я знову повернувся у свої п’ятнадцять. Марі, мені незручно просити про це, але все ж якщо ти вже тут… Коли зберемо квіти, не йди, будь ласка.
– Побути з тобою?
– Будь ласка. Хоча б поки не засну. Мені дуже страшно знову залишатися наодинці з цим жахом, – на очах Сандро блиснули сльози.
– Тихенько, я буду поруч, згода? Хоч всю ніч, якщо це допоможе, – вона обійняла чоловіка, дозволяючи йому схилити голову на її плече. – Тільки поспи, прошу. Спробуй поспати, добре?
***
Сонний параліч щоразу обертався тим самим. Чорне пір’я, яке огортало його тіло й поступово відгороджувало хлопця від всього навколо – залишалося лише заплющити очі й чекати, доки дихання повернеться до норми. Щоразу йому ставало страшно від думки, що одного разу воно так і не нормалізується.
Інгвар вкотре прокинувся із чітким спогадом ночі – величезні пір’їни, як смоляно-чорний кокон, вкривають його жорстким щитом. Найтривожнішим у видінні був геть не той факт, що вони могли запросто накрити його з головою. Справді бентежним було те, що лицар жодного разу не бачив, чиї вони – розумів лише, що вони йдуть ззаду, наче за його спиною стоїть хтось чи щось, якому належать оці крила.
Про видіння він не казав нікому, навіть мессірові. Хоча варто віддати належне – вони з Сандро зблизилися за останні майже дев’ять місяців, відколи Альда покинула Рим, носячи під серцем дитя його наставника. З повідомлень їм було відомо, що розшук ведеться, ймовірно, силами самого магістра – себто, достатньо небезпечний для того, щоб залишатися в одній країні довше, ніж два місяці, але й достатньо гуманний, аби протягом тих двох місців жінки могли змінювати лише населений пункт у межах однієї країни.
На даний момент вони були в Фелешті. До Молдови доїхали залізницею й зупинилися тут, у районі, який межує із румунським кордоном. Їхати далі, як зрозумів Інгвар, Альда побоялася – передчувала, що скоро народжуватиме й не хотіла, аби це сталося в дорозі.
***
– Естер, мені страшно, – дівчина опустила долоню на живіт.
– Що таке?, – жінка зосереджено дивилася на полотно дороги, освітлене фарами. – Зупинитися?
– Ні, не зупиняйся, – Альда заплющила очі.
– Тільки не кажи, що ти вже народжуєш, – голос Естер став настороженим.
– Я не знаю… ОТ ЧОРТ! – від пронизуючого болю Рейн відкинулася на спинку пасажирського сидіння. – Я не знаю, як це відбувається! Я що, по-твоєму… – вона стисла долоню від ще одного приступу, – … щодня народжую?
– Та добре, добре…
– ЩО ДОБРОГО?
– Я зараз, зараз… – Естер глянула на екран навігатора, судомно пригадуючи карту з останнього імейлу. – До лікарні сорок хвилин їхати.
– Довго, що ближче?
– Заправка. І… Але ні, туди не можна…
«Їдемо у Фелешть, біля вокзалу потрібна буде машина. Пологи скоро», – за два дні до цього Естер написала своєму замовникові черговий короткий звіт. У відповідь вона отримала детальну карту міста із позначенням будинку місцевого лорда-протектора.
Їхати туди, на думку Конде, було тим самим, що одразу здатися в руки тих вартових, яких ставало підозріло багато в кожному з міст, де вони зупинялися. Коли поява вартового в районі з випадковості перетворювалася на закономірність, жінки сприймали це за знак того, що час рухатися далі. Естер торкнулася плеча Альди, коли та знову закричала, й спокійно сказала:
– Ми можемо їхати на заправку. Або в дім лорда-протектора – просто по-людськи попросити якусь кімнату, теплу воду й кілька рушників. Тільки в другому випадку нам доведеться бути насторожі й розуміти, що в будь-який момент може прийти гвардія.
– Я пройшла ту ж ініціацію, що й мисливці, – з сумнівом промовила Рейн.
– Вторинну. Твоє чуття й реакції не такі гострі. А ще ти вагітна й от-от народиш.
– Але моє тіло працює так, як і їхнє. Тож ми зможемо втекти, якщо прийдуть воїни Ордену… ТА НАСРАТИ, – вона міцно стисла руку співрозмовниці.
– Добре. Дай мені свій клинок. Щось вигадаю, – зітхнула Естер.
Вона читала книги з акушерської справи – шанси Альди народжувати в лікарні складали п’ятдесят відсотків. Протягом всього терміну дівчина жодного разу не звернулася до жіночої консультації – і через ризик витоку інформації, і через постійні переїзди. Естер знала, що Хеммінгові, ймовірно, відоме ім’я з документів Альди. При народженні її назвали Аделаїдою. Проте прізвище, яким її записали в монастирі, було прізвищем, яким називали всіх дітей у притулках, чиїх батьків не вдавалось ідентифікувати.
Біля воріт маєтку Естер зупинила авто й вийшла. «Я швидко», – вона погладила Рейн по плечі й зачинила двері. Вартові – судячи із клинків на поясі, посвячені в Орден, – напружилися й були готові заговорити про приватний об’єкт, але Конде випередила їх:
– У мене в машині жінка народжує. Чи можу я поговорити з магістром Брашовяну-Россі?
– Ваше звання? – охоронець відмітив її цивільний одяг.
У її руках блиснуло лезо кинджала, яке вона продемонструвала вартовим, хоч і досі сумнівалася в тому, що це спрацює. Один із них схилився, щоб оглянути рунічний код. Зауваживши вже не раз бачені символи, схилився в поклоні:
– Для нас честь прийняти вас. Прошу, проїжджайте в двір, я негайно повідомлю магістра.
Естер кивнула й повернулася в машину. Ворота відчинился й авто заїхало на подвір’я маєтку. Жінка поклала клинок у ножни на поясі, вийшла надвір і допомогла вийти Альді. Перейми ставали частішими, утримувати дівчину було все складніше. З маєтку вийшов власник:
– Леді, дозвольте я вам допоможу?
– Дякую, магістре…
– Доріан. Для вас і ваших соратниць – просто Доріан, – він притримав Альду, допомагаючи їй піднятися сходами. – До гостьових кімнат, на жаль, не встигнемо піднятися…
– У вітальню можемо?
– Звісно, пробачте, що так спонтанно… Чому ж ви не попередили? – він говорив дуже стривожено. – Я б викликав акушерку, забезепечив би належні умови… До речі, як я можу до вас звертатися?
– Естер.
– А пані…?
– Філомена, – промовила Альда.
– Як скажете, – вони поклали Рейн на диван. – Що я можу зробити?
– Залишити нас. Я скажу, коли ми закінчимо.
– Добре. Я розпоряджуся приготувати вам спальню.
***
Пологи тривали майже п’ять з половиною годин, після чого Естер взяла на руки дитя й передала його Альді. Вона з полегшенням зітхнула й запитала:
– Хто в нас?
– Секунду… – жінка глянула між ніжки немовляти. – Дівчинка.
– Гарно… Я так хочу спати. І в мене стільки питань…
– Поставиш їх, коли виспишся нарешті.
Естер покликала магістра. Він взяв Альду на руки, щоб віднести до спальні.
– Я викликав лікарку. Дозволите їй помити дитину й оглянути вас? – Доріан кивнув у бік жінки біля дверей.
– Дитину… Так, але потім хай буде зі мною… А я… Я хочу спати, – виснажено промовила Рейн.
– Звичайно. Все добре, пані Філомено. Пані Естер, для вас теж є покої…
– Я буду з нею, дякую. Лише переведу подих і скористаюся вбиральнею, з вашого дозволу. Приєднаюся за кілька хвилин.
Коли лікарка з дитиною і лорд з матір’ю дитини піднялися нагору, Конде лягла на диван, де нещодавно народжувала Альда й спитала вартового, який стояв при вході на випадок, якщо їй ще щось знадобиться:
– Курити тут можна? Я пологи щойно прийняла, – охоронець кивнув у відповідь. – Добре. Дякую. Залиште мене, будь ласка.
Естер зробила першу затяжку й повільно випустила дим. Запах наповнив вітальню і допоміг жінці на мить забути про те, якою дивною вийшла ця ситуація. Вона опустила вільну долоню нижче, до пояса штанів, у які були вшиті ножни з клинком. Конде витягла його і поклала на стіл. У широкій внутрішній кишені її куртки лежав ще один – той, який належав Альді.
«Хто ж твій творець? І що такого у цих рунах, що люди, до яких я серед ночі приїхала з проханням дати приміщення для пологів, мені ледь не в ноги кланяються?», – вона глянула на свій кинджал. Як і в Альди, рукоять із темного матового металу з платиновими вставками. Проте на відміну від аскетичної традиції, якої дотрималися ковалі Сандро, коли робили копію графського клинка, поверхню і рукояті, й леза її зброї вкривала тонка орнаментальна різьба. – «У всякому разі, тут досі немає гвардії. І Доріан сказав називати його на ім’я, для мене й моїх соратниць. Знала б я цих соратниць, подякувала б за те, що за якісь їхні заслуги перед лордом-протектором ми маємо такий неймовірно теплий прийом».
– Ваша супутниця заснула. Дитина здорова, – чоловік прочинив двері. – Маю надію, не завадив?
– Ні. Все добре. Можна запитання?
– Безумовно, – Доріан зайшов до вітальні й сів у крісло навпроти.
– У вас цікаве прізвище. Россі – італійська частка, хіба ні? Пробачте мою цікавість, просто я сама італійка й, щиро сказати, не очікувала зустріти когось із наших країв у Молдові, – їй захотілося якоїсь спокійної розмови, яка б не крутилася навколо місій, безпеки, втечі чи Ордену.
– Я італієць, як і ви, – усміхнувся лорд.
– Невже?
– А що, не схожий?
– Та схожий, чому ж ні? По мені теж не скажеш, італійки ж звично темноволосі. Просто Брашовяну мені якесь не надто італійське прізвище.
– А, ви про це… Я служив у Брашові, коли був лицарем. Потім, при посвяті в магістрат і призначенню сюди протектором, отримав у дар привілей зватися лордом і носити це прізвище. Та я й Россі залишив. Як нагадування про ті землі, знаєте…
– Знаю. Дякую за відповідь.
– Будь ласка. Я радий поговорити з вашою формацією. Соратником назватися не посмію, але принаймні прихильником… – опустив очі він. – Мені справді дуже цінна оця причетність.
– Хотіла б я розуміти, що таке та причетність, – зізналася Естер. – Поки не вдається.
– Ви недовго в формації, – Доріан взяв до рук її клинок. – Метал майже непорочний, клинок зроблений недавно. Я маю рацію?
– Йому десь півтора місяці.
– Ось, власне. Ви ще відчуєте. Обов’язково. Якось мені дозволили побачити, як складається довічна присяга – це й описати складно.
– Присяга? – якось розсіяно уточнила вона.
– Так. Щиро бажаю вам швидше відчути це на собі, – лорд говорив із великою повагою до того, про що йшлося.
– Дякую вам. Мабуть, я піду до Філомени, – жінка поклала свій клинок назад у ножни, схилила голову в поклоні й вийшла, розуміючи, що його слова заплутали все ще більше.
Додати до улюблених