Цього мені тільки не вистачало. Але, може, він нічого не бачив.
– Адріан!? – Я обомліла, від нього одні проблеми – Якого біса!? Що ти тут робиш? – Почала кричати я. От дідько. Чому саме він?
– Ма-маринетт, я… Тут… – Злякавшись, почав мямлити хлопець.
– Що ти? Ну? О господи, давно ти тут сидиш? – Може, він нічого й не бачив…
– Ем… Ну, як тобі сказати, – зніяковівши, хлопець почухав потилицю.
Я заплющила очі і утробно загарчала. Ні, мої молитви не почули. Хоча чого ти хотіла. Молитви демона? Ну ну. Смішно звучить.
– Гаразд, вже пізно і тобі час додому. – Я заспокоїлася і подивилася на хлопця. – Йди вже. Чи тебе провести?
– Стривай. – Стрепенувся блондин. – Який додому? Який йди? Що то за чортівня була? – Почав допитуватись хлопець.
Я зітхнула, все ж таки, даремно я сюди приїхала.
– Давай не зараз. До того ж, не наживай собі зайвих проблем. Іди додому і забудь, що бачив. – Я розвернулася, збираючись іти.
– Як це “забудь”? Ну ні, ти мені все поясниш! – Підскочивши, блондин схопив мене за руку.
Я зашипіла, розвернулась і випустила ікла:
– Ще раз чіпаєш і рук більше не буде. – Вирвавши руку, я відвернулася. – Слухай уважно. Ти нічого не бачив. А якщо раптом, хтось дізнається про те, що сьогодні сталося, тобі кришка, Агресте. Все зрозуміло? – Крижаним тоном сказала я.
Обернувшись, я побачила, що він насупився. І він боїться, але не йде. Дивний він хлопець.
– Я погоджуся на це, якщо тільки ти мені поясниш, що це було. – Твердо відповів хлопець. – Інакше я розповім усім, що сьогодні бачив.
– І тебе запроторять у психлікарню, золотце, – милим голоском сказала я. – Хто ж тобі повірить?
– Гаразд, згоден, але я ж збожеволію. Розкажи мені.
– А мені що з того? Ну, зійдеш. Одним нахабним блондином менше буде. – Байдуже сказала я. – До того ж не потрібні тобі такі знання. Голова опухне і боліти почне.
– По-твоєму я тупий? І не зрозумію? Чи я егоїст і мене турбують тільки гроші та симпатичні дівчата? Я не можу бути добрим? Розуміючим та співчутливим? – Почав злитися хлопець. Ого, здається, я все-таки серйозно його зачепила. – Та щоб ти знала, я не завжди був такий. Життя не з усіма добре обходиться. Хоча, звідки тобі знати. Сім’я, робота, навчання, все є. Друзі теж хороші. А в моєму житті порожнеча. – Кричав він уже на весь провулок. Добре хоч ніч, нікого нема.
– Сім’я, кажеш? – Я спокійно подивилася йому у вічі. – А з чого ти взяв, що вона в мене є? Що ти взагалі про мене знаєш? Я хоча б не бігаю за кожним хлопцем із бажанням затягнути його до ліжка. Чого не скажеш про тебе. У твоєму житті порожнеча? У тебе є батько. У тебе є купа друзів та знайомих. Ти можеш відчувати. Відчувати злість, радість, смуток, потяг, любов.
Я більше не злилася. Не на цього дурного хлопця. Він не знає, про що говорить. Та й нещодавні події допомогли мені розслабитись.
– Загалом, мені час. Сподіваюся, більше не побачимось. – І я просто пішла додому.
***
Нарешті я у своїй кімнаті. І можна дати волю емоціям. Я гірко розплакалася. Я вже забула, що це таке.
Наплакавшись, я вмилася, попила води та лягла спати. Аля прийде з Ніно, тож за подругу я не хвилювалася.
Ранок почався дуже рано. У мене задзвонив телефон.
– Алло, – не дивлячись на екран відповіла на дзвінок сонним голосом.
– Марінетт, привіт, ти вже не спиш? – Почувся чоловічий голос.
– Сплю, – промимрила я. – Хто це?
– Вибач, це Лука. Я тобі пізніше зателефоную тоді. – Голос був знайомий, але я не могла згадати, хто це.
– Добре. – І я відключилася.
Очі різко розплющилися. Лука! Звідки він взяв мій номер? Я достеменно пам’ятаю, що не давала його нікому. Аля… Теж мені подруга. Я повільно встала з ліжка. Голова боліла так, наче я вчора весь вечір пила. Зайшовши у ванну, я подивилася у дзеркало. Як воно тільки не тріснуло? Обличчя запухле, під очима мішки, волосся розпатлане. Бррр, жах. Я почала приводити себе в порядок.
Поснідавши, я вирішила зателефонувати до Луки сама. А потім відчитати Алю, знає ж, що я не люблю, коли роздають мій номер без моєї згоди.
– Вітання! – Лука одразу ж узяв слухавку. – Вибач, що розбудив.
– Привіт нічого страшного. А де ти взяв мій номер? – Невинно поцікавилася я.
– Аля вчора дала. Я дуже переживав за тебе, і вирішив, що можу вранці зателефонувати і дізнатися як ти дісталася. – Веселим голосом обізвався хлопець.
– Ну, як ти вже помітив я жива і здорова, не варто було турбуватися. – Відповіла я.
– Це добре. Ем… Марінетт, ти не хочеш сьогодні погуляти? – Трохи зам’явшись, спитав той.
Ну ось ще один. Але цей хоч не чіпляється.
– Навіть не знаю. – Я сумнівалася, чи потрібно мені це.
– Та годі тобі, буде весело. Погуляємо, поспілкуємось, – почав просити Лука.
– Добре, можемо прогулятися, – я здалася, зрештою відшити я його завжди встигну, а так хоч розвіюся.
– Відмінно, тоді о сьомій я за тобою зайду. Тільки скинь адресу.
Я відправила йому смс із адресою будинку Алі. У що я знову вплутуюсь?
Сидячи за кухонним столом, я розмірковувала над тим, що сталося. Чи варто мені поговорити з Адріаном? Як він це сприйняв? Чи все ж таки не варто морочитися? Це так складно. Навіщо тільки він за мною ув’язався. Ні, я не розмовлятиму з ним. Не треба його вплутувати у ці проблеми. Зрештою, це моя справа.
Пролунав дзвінок у двері. Я здивувалась. Хто це міг бути? Аля пішла на роботу. Ніно про це знає. Невже цей блондин ризикнув таки прийти? Я відчинила двері і скорчила незадоволене обличчя. Все ж таки ризикнув.
– Вітання. – На порозі стояв Адріан.
– Привіт, Алі вдома немає, так що дарма прийшов. – Я почала зачиняти двері.
– Стривай. – Хлопець уперся у двері рукою. – Я до тебе прийшов. Впусти будь ласка. Нам потрібно поговорити. – Уже наполегливіше сказав він.
– Нам нема про що з тобою розмовляти. – Грубо озвалася я. – Тож йди додому, якщо проблеми не потрібні.
– А якщо потрібні? – Із викликом сказав блондин.
– Ти зовсім здурів, хлопче? – Я витріщила на нього очі. – Нудно жити?
– Будь ласка, Марінетт. Хоч би скажи, що мені вчора це не здалося. Я всю ніч не спав. Я ж не збожеволів?
– Ні, ти точно здурів. – Стомлено сказала я і пропустила його до будинку. – І що ти хочеш від мене почути? Що все це було правдою і ти не здурів? Тоді ти вимагатимеш пояснень, а я не зможу їх тобі дати. Або я скажу, що тобі все це здалося. Але тоді в тебе вже будуть проблеми з мізками. Тож у будь-якому разі не варто тобі в це лайно лізти.
– Я навіть сам не знаю, що хочу від тебе почути. Може, правду? – Адріан був розгублений. Що ж, я можу зрозуміти його.
– Вибач, але й правду ти від мене не почуєш. А тепер пробач, я хочу сходити прогулятися. – Сказала я.
– Можна мені з тобою, красуне? – Одразу посміхнувся хлопець.
Вау, та він безсмертний. Або ідіот.
– Ти так і не зрозумів? Тобі нічого не світить. Ні я, ні моя правда.
Ні, ну він і справді хоче мене роздратувати?
– Та гаразд тобі, Марінетт. Я обіцяю не чіплятися. Все ж таки краще прогулятися в хорошій компанії. — Так само посміхався Адріан.
– Саме тому я й іду сама. – Єхидно сказала я. – Гаразд, так і бути. Одного разу ми з тобою прогуляємось. – Поблажливо відповіла я.
Чого брехати, симпатичний хлопець. До того ж, я дещо хотіла в нього дізнатися.
– Я пішла переодягатися, а ти чекай на мене тут.
Для денної прогулянки я обрала червону коротку спідницю трохи вище за коліно, легку білу футболку. Волосся я заплела в косу і взула балетки.
– Марінетт, ти впевнена, що це хороша ідея? – Почувся голос Тіккі.
– Не хвилюйся, Тіккі, якщо він мене не боїться, значить ідіот і йому вже нічого не допоможе. А якщо боїться, то не полізе. Та й мені є що в нього спитати. – Я посміхнулася і вийшла.
Адріан сидів у вітальні і терпляче чекав на мене. Як тільки я увійшла до кімнати, він тут же піднявся.
– Чудово виглядаєш, Сахарок. – Посміхаючись, сказав блондин.
То як він мене зараз назвав? Я блиснула очима:
– Ще раз мене так назвеш – пошкодуєш.
– Тихо ти, – хлопець виставив руки перед собою. – Я лише пожартував.
– Давай без твоїх безглуздих жартів. Щоб я не пошкодувала, що погодилася на це. – Спокійно сказала я. – Ідемо.
Прогулюючись парком, ми розмовляли на різні теми. На мій величезний подив хлопець поводився більш ніж стримано. Мило посміхався, розпитував про роботу та навчання. Я навіть розслабилася. Все-таки він може бути милим, якщо захоче.
– До речі, мені сказали, що раніше ти тут мешкала, чому ти поїхала? – Поцікавився Агрест.
– Це важко пояснити. Давай не будемо про це. – Одразу відповіла я.
– Як скажеш. Тоді таке запитання, якщо ти живеш у Алі, то твоїх батьків тут немає. Вони кинули все та поїхали з тобою? – Продовжував розпитувати хлопець.
Я зупинилася.
– Давай так. Я розповім про свою сім’ю, а ти про свою. – Різко сказала я. – Один раз. І більше цю тему ми не підніматимемо. Іде?
Блондин аж поперхнувся від мого холодного погляду.
– Якщо не хочеш, можемо не говорити, – відповів він. – Я просто спитав, заради цікавості. Вибач, якщо образив.
– Можемо й поговорити. Все одно я теж хотіла розпитати тебе про твою родину.
– Ну добре. Що ти хотіла дізнатися? – Спитав хлопець.
– У тебе є брати?
– Вже ні, – відповів хлопець. – У мене був старший брат. Але коли мені було дванадцять, він загинув. Що небудь ще?
Я почала рахувати. Значить десять років тому… Або це збіг, в який я не вірю, або він бреше. Хоча не схоже. Може, він просто не знає.
– А як він виглядав? – Поцікавилася я. Якщо вже почала, то я дізнаюся про все.
– Як і я. Ми з ним дуже схожі. Тато каже ми як близнюки, лише різного віку.
– І останнє запитання. Як його звали? – Я затамувала подих.
– Фелікс. Фелікс Грем де Ванілі. – Сказав Адріан – Коли він народився, батьки ще не були в офіційному шлюбі. Тож у нас різні прізвища.
Я не могла повірити своїм вухам. Це все-таки він. І Адріан його брат. Мені не здалося, що вони схожі. І це далеко не збіг. Я була в повному шоці. Вони гадають, що він загинув?
– Вибач, що торкаюся цієї теми, але не міг би ти розповісти як він загинув? – Тремтячим голосом попросила я. Я маю дізнатися що ж тоді сталося.
– Навіщо тобі це? Що взагалі довкола тебе відбувається? – Сумно запитав блондин. – Спочатку вчорашня подія, тепер ти ставиш дуже дивні питання. І я так розумію, що безпосередньо пов’язаний з цим усім.
Я зітхнула:
– Не знаю, на пряму чи ні. І не знаю точно, що відбувається, але мені дуже потрібно знати як загинув твій брат. – Я взяла Адріан за руку і подивилася йому у вічі. – Будь ласка, Адріане. Мені справді важливо знати. Потім я відповім на будь-які твої запитання.
Він глянув спочатку на свою руку, потім мені в очі. Я не знаю що він там побачив, але, глибоко вдихнувши, все ж таки зважився сказати.
– Я вже точно не пам’ятаю подробиць. Але знаю, що вони з дружиною та донькою збиралися кудись їхати. Щойно вони сіли в машину та вибухнула. Їх збирали по шматках, – у нього затремтів голос. – Їх ховали у закритих трунах. Винуватого так і не знайшли.
– Мені так шкода, Адріане. Вибач, що змусила тебе це згадувати. – Сказала я тихо. Він замовк, а в його очах я побачила біль. Але як це можливо? Інсценував свою смерть? Адже п’ять років тому він убив моїх батьків. І він убив колишню мене.
Адріан мовчки дивився на мене. А я не могла все це осмислити. Я почала згадувати ті події і в мене сльози навернулися на очі. Хлопець обійняв мене. Ні, я зітхнула. Не час плакати. Потрібно триматися. Адже ще відповідати на його запитання.
Усередині почав зароджуватися холод. Що за дивне почуття?
***
І навіщо цій загадковій дівчині знати про мого брата? Так багато запитань. Але після безсонної ночі я зрозумів одне: я її не боюсь. Згадуючи про брата, я трохи засмутився. Так, мені було його шкода, але ми були не найкращі брати. А ось Марінетт чомусь почала плакати. Їх щось пов’язувало? Але як?
Я мовчки обійняв дівчину. Їй також важко. У неї теж щось трапилося. І їй потрібна підтримка. Підтримка, якої не було в мене.
– Все гаразд, Сахарок? – Посміхнувся я, дивлячись їй у вічі.
– Я ж просила мене так не називати. – Пробурчала дівчина відсторонюючись. Дивно, минулого разу вона відреагувала різкіше. Я посміхнувся.
– Ну що, твоя черга відповідати на мої запитання. Хоча якщо ти не хочеш, я не наполягаю. – Після того, як я їй це розповів, дивлячись на її реакцію, я розумію, що їй набагато гірше.
– Ні, я відповідатиму. Запитуй, що ти хотів дізнатися? – Зітхнувши відповіла дівчина.
Тільки я відкрив рот, як у нас за спиною пролунав голос:
– Миловидні голубки. – З ненавистю в голосі промовив незнайомець. – Ти таки вижила.
Я обернувся і всередині все похололо. Якого..?
***
– Миловидні голубки. – З ненавистю в голосі промовив незнайомець. – Ти таки вижила.
Я не могла повірити в це. Повільно обертаючись, я вже знала, хто стоїть у мене за спиною.
– Я таки вижила. – З такою самою ненавистю промовила я. – А ти посмів з’явитися переді мною після всього, що накоїв?
На Адріана було боляче дивитись. Він же думав, що його брат загинув десять років тому. Бідолаха. Тепер точно доведеться йому все розповідати. Дідько.
– Кохана, а де ж пристрасні обійми та вигуки “Ріднесенький мій, я так сумувала”? – З глузуванням промовив блондин.
– Та пішов ти до біса, Фелікс. – Тихо промовила я з погрозою в голосі.
Відразу Адріан підскочив з лави, на якій ми сиділи.
– Фелікс!? Але ж ти загинув! – Вигукнув Агрест. – Як це можливо? Я на власні очі все бачив.
Бідолашний, бідний Адріан. Мені стало його шкода.
– Ох братику. – Похитав головою Фелікс. – Ти багато чого не знаєш про мене. І про цю юну леді також. – Кивнув він на мене.
– Забирайся зараз же. – Прошипіла я. – Якщо твоє паршиве життя тобі дороге.
У мене почала збільшуватися зіниця.
– Марінетт, ні. – Підійшов Адріан. – Заспокойся. Я, правда, нічого не розумію, але якщо ти зробиш це тут, тебе побачить дуже багато людей.
Сказавши це, хлопець узяв мене за руку.
– Будь ласка, зупинись. – Прошепотів він мені на вухо заспокійливо. Я глибоко вдихнула і повільно видихнула. Не хочеться визнавати, але він має рацію. Не тут.
– Що тобі потрібно? Вбити мене? – Звернулася я до Фелікса вже спокійним голосом. Хоча всередині мене вирувала буря. – І віддай мені мою кінцівку! – Обурилася я, дивлячись уже на Адріана.
– Якби я хотів тебе вбити, я вже зробив би це. Ні. – Повільно і тихо промовив Фелікс. – Завдяки моєму юному братику, я тепер знаю, де мешкає твоя подруга. Тож готуйся.
З цими словами він розвернувся і пішов геть.
У мене всередині все обірвалося. Аля. Яка ж я дурна. Я ж знала, що він живий. Знала, що вона тут і все одно жила в Алі. Я підставила її під удар. Потрібно терміново щось вигадати.
– Так, а тепер будь добра, поясни. – Повернувся до мене Агрест. – Що за чортівня довкола відбувається? І що то вчора з тобою було? І чому, чорт забирай, мій брат живий, та ще й тебе коханою називав?
Так, ситуація, однак. Обстановка звісно… У пеклі холодніше, ніж зараз тут.
Я зітхнула і зиркнула на блондина. І куди ти вплутуєшся?
– Добре, але давай не тут. – Я трохи подумала. – І спочатку мені потрібно придумати, куди сховати Алю. Не дивись на мене, як на божевільну, я знаю на що здатне це чудовисько, а моя подруга тут ні до чого. Я й тобі казала не лізти, але в тебе самозбереження, як у самогубця. Вітаю, Агресте, тепер ти теж по вуха у цьому лайні.
Я дивилася на блондина, що нічого не розуміє, і посміхалася на всі тридцять два зуби. Як же паршиво. Я подзвонила подрузі.
– Аля, привіт, ти на роботі? Чудово. Чи можеш на деякий час переїхати до Ніно? Не знаю на скільки, це дуже важливо… – Почала тараторити я в слухавку.
– А що трапилося? Що за терміновість? – Нічого не зрозуміла подруга.
– Я тобі трохи згодом все поясню, обіцяю. Мені зараз взагалі ніколи. Але це питання життя та смерті. Все дуже серйозно. І по речі не заїжджай, я сама тобі їх передам, скажеш тільки, що тобі потрібно.
– Добре, Марі, ти мене лякаєш. – Серйозно відповіла подруга. Я лише посміхнулася.
– За те мене вже нічого не лякає. Напишеш мені, що зібрати. Я люблю тебе! – І я швидко поклала слухавку.
– Добре, тепер можна йти до Алі додому, там я тобі все розповім. – Я подивилася на хлопця поряд із собою. – Як же ти до біса схожий на брата… Не знаю, як ти це сприймеш, але тепер у тебе немає вибору. Тому що полювання відкриється і на тебе.
Адріан глянув на мене довгим поглядом:
– Мені вже не терпиться…
Додати до улюблених