– Думала, що позбудешся мене за допомогою свого страшного друга? Мила, я не з тих людей, котрі бояться небезпеки і готові втекти, як тільки помітять якусь небезпеку, – не можу сказати, що директор сильно мене налякав. Скоріше, я очікувала його приходу, бо розумію, що скоро нам доведеться зустрітися віч-на-віч.
– Не думаю, що зараз підходящі місце і час погрожувати мені. Я бачила лабораторію зниклої або померлої, як Вам завгодно це називати, викладачки біології. Сумніваюся, що після побаченого мною там Ви взагалі зможете мене налякати. – стараюсь говорити спокійно, але всередині все стискається від хвилювання.
– Я не збираюся тобі погрожувати чи лякати. Такі як ти все одно довго не живуть, тому твій смертний шлях мені самому доведеться скоротити. – директор дістає з кишені ніж, який зовсім недавно ще був моїм. Здається, між моментом мого потрапляння сюди пройшло декілька днів, а не годин.
Що мені робити? Бігти до виходу, залишивши Кирила? Залякати директора? Захищатися від ножа самими лишень коробками? Надто багато питань, Тетяно. Ти вже зі стількох бід виходила живою, що зараз повинна придумати хоч щось, аби врятувати свій зад і зад Кирила, який навіть не підозрює про те, що зараз відбувається нагорі. Однак навряд чи він мені допоможе. Він теж беззбройний і його зараз більше цікавить лабораторія, що часто приходить до нього у снах.
– То чого ви зволікаєте з моїм убивством? – блін, я навіть не хотіла цього говорити. Слова самі вириваються з мого рота.
– Коли ти відійдеш від ями, щоб я зміг її закрити. Нам не потрібні зайві свідки, правда? – директор робить кілька кроків у мій бік. Мені нікуди бігти, бо є величезна загроза того, що я впаду і можливо навіть зламаю собі шию. Такий варіант моєї смерті задовольнив би директора, але я маю намір боротися за своє життя чи існування, як вам завгодно, до переможного кінця.
– Ніколи і нізащо. Ти підеш тільки через мій труп, – а ось здоров’ям за свої слова я не хочу жертвувати. Та директора вже не зупинити. Він швидко наближаться і незабаром відчуваю холодну сталь ножа попри кофту. Тепер знаю, що він цілитиметься в груди. Туди, де серце. Дивлюсь у холодні очі свого майбутнього вбивці і ще раз дивуюсь, наскільки низько може впасти людина, щоб досягнути своєї цілі. Нехай навіть і не дуже хорошої.
– Не думав, що ти так швидко здасися. Я сподівався на ще один раунд, але не вийде, – директор усміхається. Тиск ножа поступово сильнішає. Тканина починає рватися і маленька цівка крові тече по шкірі, залишаючи за собою криваву доріжку. – Ти хотіла б померти ось так? Посеред пустих коробок, де ніхто не почує твоїх криків?
– Ну, на відміну від тебе, я почуваюсь героїнею, бо даю шанс втекти і вижити своїм друзям. А що хороше ти зробив за все своє жалюгідне життя? – маленький промінчик надії освітлює пітьму, котра непомітно пробралась у мою душу. Бачу Колю з дошкою в руках і з усіх сил намагаюсь зосередити свій погляд на ножі, який пробирається глибше, викликаючи у мене бажання закричати від дикого болю. Поки що я відчуваю як б’ється серце, але якщо друг не поквапиться, то рятувати буде нікого. Від мене залишиться тільки скляний погляд розплющених очей.
– Не тобі судити мої вчинки, стерво! – обожнюю цей дівчачий виск в голосі дорослого чоловіка. Це означає, що він дуже хвилюється і спробує зробити все швидко та акуратно. Та вийде все навпаки. Цього я й очікую. Помилки. Тішить, що до удару по голові директор не зводив з мене свого божевільного погляду.
– Дякую, – шепочу, коли переконуюсь, що Коля не вбив директора одним ударом дошки по голові. – Де ви були весь цей час?
– Шукали всі можливі важкі предмети, щоб врятувати вас. Де Кирило? – мовчки показую йому на яму. – Він не виходив? Боже, у тебе кров! – серйозно? А я вважала, що венами у мене Coca-Cola тече. Іноді хлопці стають такими дурнями, що хочеться взяти ту саму дошку і декілька разів постукати нею по їхніх головах. Вони не бачать очевидного.
У цей момент, коли я борюсь з невгамовним бажанням постукати чимось важким Колі по голові, з ями вилазить Кирило. Його очі та посмішка говорять, що він все-таки знайшов те, що шукав у тій клятій лабораторії.
– Як я й думав, там є інший вихід. Він веде у зруйнований кабінет біології. Такої ідеальної системи підземних ходів я ніколи не бачив. Знайти дорогу без карти майже неможливо. Забагато розгалужень. Але ще я знайшов журнал, в якому йдеться про те, що жертвами божевільної викладачки біології стали студенти, які у ваш час, Колю, були на старших курсах. Все це відбувалось кожен рік, крім двох попередніх. Тоді всім довелось на деякий час залягти на дно і випустити першу партію випускників, яким пощастило не повмирати дивними смертями. Там є ціла полиця з такими справами, – розповідає Кирило. – Найдивніше те, що коли тільки коледж відкрився, тут вчився мій старший брат, про якого мені нічого невідомо.
– Чим далі в ліс, тим більше дров, – промовляю тихим голосом. – Тільки цими дровами є діти, котрі бажали навчатися у найкрутішому коледжі.
– А де Костя? – роззирається Кирило.
Коля не відповідає. Він вибігає у коридор, паралельно кличучи друга. Той не відгукується. Ми так оббігаємо весь перший поверх, поки цей дурень не приходить разом з Анею, яка спирається на нього, наче на милицю.
– Нас попередити не міг? Тут ж десь фізрук ходить! Про що ти думав? – накидаюсь на нього з кулаками. Тільки з моїми ранами зробити йому боляче все одно не виходить.
– Що з твоєю рукою? І з грудьми теж, – Аня питає цілком серйозно, рятуючи при цьому чуже життя. У даному випадку – Кості.
– Нічого страшного не сталось. Просто обпеклась і директор намагався зарізати мене як свиню. Така відповідь влаштує? – треба забиратися звідси, поки ще є час. А його залишається не так багато, судячи зі звуків, що доносяться з підвалу. – Біжімо!
Цього разу нам щастить пробігтися стежиною, що веде у коледж. Ми не намагаємося сховатися, бо це даремно. Ніяких сторонніх звуків немає, що відмінно стимулює бігти і не зупинятися. Знаєте, що означає тиша в жахастиках? Але нам тільки серійного вбивці із сокирою не вистачає. Пробачте мене, друзі мої. Було приємно познайомитися.
Падаю на землю, сильно побивши попечену руку. Кров йде з подвоєною силою, тому подумки відмічаю, що Кирило в нормальному вигляді свою хустку не отримає. Кирило допомагає мені підвестись. Однак не встигаємо зробити й декількох кроків як лунає дивний звук, слідом за яким – крик Кирила.
Обертаємось і бачимо, що його нога застрягла у капкані на ведмедя. Бачу як сльози котяться по обличчю Кирила і як він намагається не рухатися. Довго він не протягне. Досить скоро навколо з’являється невелика калюжа крові, яка збільшується у нас на очах.
– Бляха, та зробіть ви що-небудь! Чого стоїте як стовби? – Аня приєднується до моїх спроб хоч якось послабити біль Кирила.
– Головне, не панікувати, – Коля відтягує мене рівно в той момент, коли я вже порізала пальці на своїй здоровій руці, намагаючись розсунути капкан. – Ти можеш самостійно трохи послабити тиск на капкан? – Кирило заперечливо хитає головою. – Спробуй порухати ногою вперед або в бік.
Він намагається, але ледве притлумлений крик видає, що це не допомагає.
– Гаразд, народ, шукаємо гілки або палиці. Чим товстіші, тим краще. Потім потрібно вставити палицю під механізм капкану і трохи натиснути. Зрозуміли? Костю, ти йдеш зі мною. Ви двоє шукаєте підходящі палиці недалеко від Кирила. – Коля роздає інструкції, а потім вони з Костею зникають з нашого поля зору.
– Ти тільки тримайся, гаразд? Усе буде добре, от побачиш, – сама не помічаю, як починаю плакати. Просто це так несправедливо. Чому ми повинні страждати? Звичайно, через мене. Цього б ніколи не сталось, якби не наша з Кирилом розмова у день першої смерті.
– Ти хоч сама в це віриш? – зціпивши зуби, щоб не кричати від болю, питає Кирило. – Якщо ми виберемося із цього пекла живими, то я поїду звідси. Давно мріяв відвідати Швейцарію.
– Голубки, я знайшла підходящу гілку! – Господи, коли ці жарти будуть неактуальними? Аня вірить, що ми з Кирилом будемо прекрасною парою. Хоч хто-небудь, скажіть їй, що ми просто друзі.
– Помовч. Чуєте це? – Кирило насторожується. Звуки барабанів звучать у парку і поступово наближаються до нас. Завмираємо, не в силах щось зробити чи втекти.
Додати до улюблених