Звичайно, мені трохи лячно залишати Аню саму, бо в парку швендяють ще директор та фізрук, але іншого вибору немає. Хтось повинен стояти на чатах, а вона старша. Я хочу врятувати хлопців, щоб вони допомогли нам вибратися звідси, бо Аня підвернула ногу, коли бігла, і тепер не може нормально на неї ставати, але спочатку потрібно їх самих витягнути з підвалу гуртожитку.
Дорога у підвал мені невідома, бо мене туди занесли непритомною, але Аня дала детальну інструкцію, у якій я заплуталася. Чудово, допомогти нічим не зможу, коли таки знайду той сраний підвал. О, паніка! Давно не бачились. Проходь, чому стоїш на порозі? І чому в найвідповідальніші моменти до мене приходять іронія та сарказм, котрі довезуть мене у труну безкоштовно? Боже, як я стомилася від цього життя, коли прокидаюся серед ночі і перевіряю стіни своєї кімнати, шукаючи свіжі подряпини і сліди фарби на руках, коли боюся підходити до вікон на будь-якому поверсі, коли сняться кошмари, що я досі знаходжусь під дією того препарату, що випарувався одразу після стрибка, але залишив слід у моєму серці. Ви не зможете сказати, що розумієте мене, бо самі ніколи не знаходилися у подібних ситуаціях.
Так, мені страшно. Страшно і самотньо, але я намагаюсь цього не показувати. Там мене чекають друзі, котрим потрібна допомога. Не кожен ж день вас тримають замкненими у підвалі і випускають як жертву для викладачів, які кортять пополювати. Але зараз не час і місце себе жаліти. Це ж цей поворот? Так, Аня казала у кінці коридору поворот наліво і дійти до сталевих дверей з позначкою червоною фарбою. О, бачу двері. Сильніше стискаю в руках ніж, підібраний дорогою.
Стараюсь йти тихо, але все одно це погано вдається через могильну тишу, яку порушують тільки мої кроки. Більше ніяких звуків не долинає. Це лякає більше за все, бо зазвичай означає, що я тут не сама і зараз розпочнеться “найцікавіший” у світі урок виживання. Якщо, звісно, директор та фізрук не втекли звідси по смерті викладача фізики.
Нарешті доходжу до дверей, що ведуть у підвал. Відчиняю їх. Кирилу за цей час вдалось прийняти сидяче положення і тепер він намагається піднятися із землі, щоб хоча б до друзів дійти і допомогти їм.
– Що ви з ними зробили, тварюки?
– Їм вдалося втекти та вбити за допомогою тієї істоти викладача фізики. Аня залишилася стояти на чатах, бо поранена нога не дозволяє їй перелізти через вікно. Директор з фізруком втекли, але можуть у будь-який момент повернутися, тому мені потрібно зробити все швидко. – спускаюсь сходами вниз і дістаю кухонний ніж. – Боже, я ж тільки переріжу мотузки на ваших руках.
– Точно? Ти так йдеш сюди з ножем, що нам трохи страшно за наші життя, – Костя обертається до мене спиною першим. Через тупуватий ніж перерізання мотузки забирає трохи більше часу, ніж я планувала. Потім я підходжу до Колі. – Боже! Як добре знову відчувати свої руки. Мої дорогі!
– З тобою все добре? Ми сиділи тут від сили дві години, а ти себе так ведеш. – Кирило плутається у часі. Особисто я знаходилася тут дві години. Інші випередили мене ще на декілька годин. Точний час їхнього перебування тут не скажу.
– Почекай трохи. Зараз почнеться найцікавіше. Відновиться кровообіг. – Коля масажує свої руки. Кирило слідує його прикладу
– Ах, свербить. Ні, пече. Пече, пече, пече, – Костя розмахує руками наче крилами і починає намотувати кола у приміщенні. Трохи заспокоївшись, він підходить до дверей і починає смикати ручку. Потім знову спускається до нас і питає:
– Нащо ти двері замкнула?
Мовчанка… Я ж не зачиняла двері! Спеціально залишила їх навстіж відчиненими, бо думала, що впораюсь з мотузками за лічені секунди. Підходжу до дверей і хапаюсь за ручку. Мене наче вогнем обпалює. Ручка виявляється нагрітою до дуже високої температури. Шкіру мені пропалює до такого ступеню, що на долоні видніється м’ясо.
– А-а-а! Чорт, як же це боляче! – хлопці підбігають до мене. Вони не очікують бачити мою руку у такому стані. З очей течуть сльози, мені кортить кричати від болю. Хоч фізичний біль і не зрівняється з тим душевним, який я пережила зовсім недавно. Тоді біль був у декілька разів сильнішим.
Кирило знімає з шиї свою байкерську хустку і замотує руку.
– На перший час буде. Нам потрібно вибиратися, інакше нам зроблять якусь оригінальну пастку, з якої ми ніколи не виберемося. Може вдасться вибити двері?
– Ага. Вперед. Вони залізні. – махає рукою Коля, запрошуючи. Спускаємось назад і мене садовлять на коробки.
– Тут є зв’язок? – питаю.
– У підвалі? Ти жартуєш? – Коля дивиться на мене з нерозумінням. Його обличчя осяює. – Якщо ти вирішила зателефонувати Ані, то її телефон у мене.
– Так чи інакше, вам слід думати швидше, бо я ось-ось втрачу свідомість, – попереджую хлопців. Біль стає нестерпним.
– І чому тільки тебе знаходять різні пригоди? – питає Кирило. Він стоїть недалеко від мене, готовий в будь-який момент прийти на допомогу. Дуже дивно бачити його таким турботливим.
Трохи сунусь у бік, щоб дати йому можливість сісти біля мене. Тільки ось коробка не витримує нашої спільної ваги і ми провалюємося у якийсь прохід, де жахливо тхне несвіжим м’ясом. Зверху бачимо обличчя наших друзів, які стараються знайти достатньо міцну і довгу мотузку, аби витягнути нас.
– Це тупик? – питає Кирило. – Ні. Бачу дорогу, яка веде в нікуди. Ідемо?
– Ми подивимося, куди веде цей прохід. Може знайдемо вихід! – кричу іншим.
– Піти з вами? – питає Коля.
– Ні, бо Аня може відправитися нас шукати. Дочекайтеся на неї.
Оскільки мені не залишається іншого вибору, йду за Кирилом. Запах м’яса поступово посилюється. Незабаром дихати стає неможливо, але ми все одно йдемо. Ось і світло в кінці тунелю. Виходимо до величезної морозильної камери. Двері не замкнені і Кирило першим заходить туди. Мало того, що там холодно, ще й м’ясо розміщене на найвиднішому місці у великих прозорих контейнерах. Лиш би воно належало тваринам. Лиш би воно належало тваринам…
– О Господи! – який чорт штовхнув мене зазирнути в один із холодильників? Там знаходжу людські органи. Від такого видовища різко зачиняю дверцята і притулююсь до них спиною. Ледве тримаюсь, щоб не виблювати всю свою вечерю. Коли мені стає легше, йду до Кирила, якого не зупиняє це огидне видовище. Не звертаючи уваги на приступи нудоти, рушаю за ним.
– Дивись. Після цього я не здивуюсь, коли скажуть, що викладачка біології, яку вже три роки не можуть знайти, померла, – Кирило стоїть у кімнаті, дуже схожій на морг у детективних фільмах. Тільки от ми знаходимось не у фільмі. Кирило стягує біле покривало з лежачої фігури.
Під нею виявляється істота, дуже схожа на мого рятівника. Спочатку мені здається, що воно міцно спить, але, підійшовши ближче, бачу, що воно мертве. Цікавість перемагає і я уважно вивчаю тіло. Величезний зріст надає йому якогось незграбного вигляду, сильні руки і такі ж ноги говорять про те, що воно колись могло швидко бігати, якщо хотіло, а ось його голова справді лякає мене… Вона вовча. Таке відчуття, що голову тварини пришили до людського тіла.
– Мені погано. Підемо звідси, будь ласка, – хапаю Кирила за рукав, але він починає пручатися. – Слухай, ми зараз у ситуації гірше нікуди. Там нас чекають друзі. Ми їм можемо все розповісти і разом вирішити, що з цим робити. Кириле, прошу!
– Ти нічого не розумієш. Мені здається, що я був тут раніше, – він підходить до шафи, де лежать медичні інструменти. – Я хочу знати напевно. Мені це місце ночами сниться, розумієш?
– Не хочу розуміти! Мені тут страшно, тому я йду! – темний прохід ще більше лякає мене, коли йду сама без супроводу.
Взагалі, мені цікаво як на це відреагує сам Кирило. Він хоче знати те, що знати взагалі не обов’язково. Цьому мене навчив коледж. Подеколи бувають таємниці, настільки жахливі, що психіка навіть супер здорової людини не витримає. Мені погано від цих секретів і нових небезпек, що їх нам готують викладачі.
Нарешті доходжу до місця, звідки ми впали. Його знайти вельми нескладно, бо цей прохід прямий і немає ніяких відгалужень. Принаймні не з того боку, де я водила рукою. Хлопці знайшли невелику драбинку, яку опустили у цю яму. З її допомогою легко вибираюсь нагору. Тільки ось у підвалі нікого немає.
– Коля! Костя! Це вже не смішно! Хлопці, ви де? – обходжу весь підвал, але нікого не знаходжу. У відчаї сідаю біля ями, міцно обійнявши руками коліна. Мені потрібно дочекатися Кирила, щоб він придумав, що робити далі.
Дивлюсь гіпнотичним поглядом на діру і помічаю у ній дещо дивне. Її краї нерівні, а один із них взагалі вище інших. Від нічого робити починаю потихеньку колупатися у цьому краї. Там виявляється маленький клаптик паперу, пожовтілий від часу.
– Дорога моя… – ім’я заплямовано, тому його не вдається прочитати. – Директор вважає Вас терористкою. Сьогодні я чула це від нього, коли він розмовляв з викладачем інформатики. Вони ще згадували новий препарат, який Ви винайшли, щоб змушувати студентів вчиняти самогубства. Прошу, скажіть мені, що це все неправда. Ваша Анна.
У цей момент відчиняються двері.
Додати до улюблених