Слід темної червоної помади залишився на краю списаного аркуша паперу. Альда й сама не знала, що це – записка, лист, маніфест… Останнє слово вона вперше почула від Сандро, коли той надиктовував Маріанні щось вельми образне й метафорично-урочисте, що він назвав котримось-там маніфестом дому. Номер маніфесту, як і його тему, Альда не пригадувала. Саме творіння мессіра дівчина теж не читала – на відміну від чоловіка, англійської вона не знала. Ну як, знала, звісно, кілька фраз, але цього ніяк не вистачило б, щоб зрозуміти те, що Кастільйоне публікував на сайт Гнізда – іноді сам, іноді за посередництва Маріанни, яка мала більше посидючості, щоби той сайт оновлювався регулярно, а не залежно від натхнення Птаха. Рейн зізнавалася собі, що мессіра й рідною їй італійською було подекуди складно розуміти – що вже казати про іноземну англійську, яку вона щиро не любила й ця нелюбов була взаємною.
Про те, що в подорожі далеко не всі зрозуміють італійську, Альда не думала, як і про те, що взагалі робити далі. Бажання написати щось на прощання виникло спонтанно. Вона не хотіла поїхати так, наче нічого не сталося. Рейн залишила складений аркуш просто в дверях їхньої з Хеммінгом квартири й швидко вийшла з будинку. На годиннику була третя година п’ятдесят шість хвилин.
«До аеропорту десь годину їхати», – Естер чекала її на задньому сидінні таксі. Напівсонний таксист кивнув і продовжив дивитися на сіре полотно дороги – йому не було ніякого діла до того, про що там говорять його пасажирки. «То що ти там забула, кіндер?», – білявка розкинулася на сидінні. Альда натомість повернулася до вікна.
Будівлі змінювали одна одну, а десь на горизонті збиралося зійти сонце. Виліт, призначений на восьму двадцять вісім, наближався і з цим наближенням наростала тривога. До цього Рейн не доводилося покидати кордони Риму. Така потреба її лякала, в чому вона не наважувалася зізнатися Естер. Жінка скидалася на переконану космополітку, яка не бачить великої різниці між тим, жити їй в Італії, Швеції чи Зімбабве.
Всю подальшу дорогу до аеропорту вони мовчали. Альда не знала, що казати, щоб не розплакатися. Естер не знала, що казати, щоб Альда не розплакалася. Вже в приміщенні Конде звернулася до Рейн:
– Взяти тобі щось поїсти?
– Не знаю, – вона дивилася в підлогу. – Я вже нічого не знаю.
– Тоді візьму, – зітхнула жінка й вказала на кафе біля залу очікування. – Давай хоч сядемо?
– Як скажеш.
Естер замовила карбонару й чай – була не впевнена в тому, що вагітним можна каву. Альда навіть не дивилася на свою тарілку. За панорамними вікнами виднілося летовище. І птахи, кілька пташок у променях сонця. «Птах мене точно ненавидить і дуже добре робить», – подумала Рейн. – «Можливо, я була з ним надто різка? Так, мабуть, не треба було так реагувати на арсенал і на те все… Але я не можу зрозуміти, як ця його доброта й толерантність до всього сущого поєднується із тим, що він вбивав когось, як сам сказав, за необхідності. Хіба такий, як він, здатний взагалі побачити цю так звану необхідність? Чому в його уявленні вона взагалі існує?»
– Ти тут взагалі? – Естер клацнула пальцями десь біля обличчя дівчини, перериваючи внутрішній монолог. – Про що задумалася?
– Мессір зрадив мене, – Рейн все ж подивилася на супутницю.
– Он воно що, – Конде не стала допитуватися, повважавши цю заяву результатом якихось їхніх внутрішніх справ, питати про які не надто коректно. – То й пішов він тоді в дупу. В нас і крім пернатого є джерела фінансування.
– Якби ж проблема лише в цьому була…
– Але якби в нас цих джерел не було, було б гірше, – перебила її Естер. – А ти бери і їж. Тобі сили потрібні. А пернатий… Перебіситься, не вперше й не востаннє.
– Мабуть, мені не варто більше коли-небудь із ним перетинатися, – Альда пересунула тарілку з карбонарою ближче. – Розумієш, він сказав, що вбивав колись. Він зрадив мої уявлення.
– Навіть так? – Естер зробила ковток чаю, щоб не сказати нічого нецензурного. – Ти цей… Давай я ще десертик тобі візьму? Пасти явно буде замало. Хочеш десертик?
***
«Мессіре, прошу вибачення», – Інгвар вийшов у сад о пів на п’яту ранку. – «Я не знав, що ти тут». Чоловік сидів просто на траві, схрестивши ноги. Його кросівки лежали, недбало скинуті, біля трояндових кущів.
Промені світанку пробивалися крізь легкий туман і освітлювали профіль мессіра. Той кивнув, запрошуючи Інгвара приєднатися до нього. Хлопець теж зняв взуття – просто тому, що це здалося йому логічним, – і ступив у прохолодну росу на траві. Кастільйоне невизначено махнув рукою кудись навпроти себе:
– Доброго ранку. Тобі теж не спиться?
– І не кажи, – Інгвар сів і обперся ліктями об коліна. – Зараз вони наче як їдуть в аеропорт. А далі Швеція і, певно, дохріна інших країн.
– Ти це так сумно сказав, – зауважив мессір. – Тобі, мабуть, теж хочеться кудись?
– Не в тім річ. Якби хотілося – поїхав би, це ж не Орден, де чи не на кожне переміщення потрібен рапорт, – закотив очі мисливець. – Власне, мене тривожать різні думки. Себто, ми ініціюємо дитину Альди, правда?
– Безсумнівно, – кивнув Сандро. – Хіба з цим можуть бути проблеми? Минуть роки, а наша… твоя методика вже ефективна. Нема причин хвилюватися.
– Ефективна, так… А хто крім нас із тобою зможе забезпечити коректне введення?
– Я ніяк не зрозумію, що ж тебе так непокоїть, друже мій.
– Ми з тобою можемо не дожити до моменту, коли дитині Альди знадобиться наше втручання, тепер зрозуміліше? – Інгвар ледь стримався, щоб не зірватися на крик, але Сандро залишився незворушним.
– Ми безсмертні, хіба ні? – ледь усміхнувся чоловік.
– Умовно безсмертні.
– Так, але ж там купа умовностей того, як саме нас можна вбити, і…
– І розтин сонної артерії й серцевого м’язу мисливським клинком – якраз така умовність! Гарна умовність, тобі не здається!? – хлопець все ж зірвався, після чого замовк і закрив обличчя долонями, не в змозі говорити далі.
Сандро чудово розумів, до чого веде Інгвар. Сприяння у втечі вагітної магістерської дружини, хай і не дружини офіційно, було тим, за що в Ордені страчували із ймовірністю в умовних сімдесят шість відсотків. Але якщо додати до цього ще й утримання контрабандистської сітки з підпільними ініціаціями, причому геть не поодинокими, а дуже навіть навпаки, ця ймовірність швидко зростала до ста шістдесяти п’яти відсотків.
Мессір не боявся страти. Він ставився до цього, як до будь-якої іншої ймовірності й був готовий вкотре повторити, що, значить, така його доля. Але Інгвар був зовсім іншої думки. Сандро не був останнім ідіотом, ні. Він знав, що граф, хоч і мислить геть не як підліток, все ще шістнадцятилітній, на якого опікун, як і всі інші, забив величезний хрін. Виявилося, що він готовий зрадити все, чого його вчили все свідоме життя, як тільки хтось проявить до нього хоч найменшу небайдужість. Цим кимось і став Кастільйоне – й отримав у свою сітку мисливця, який мав би цю саму сітку знищити.
«Під трибунал у разі викриття піду не лише я, а й він», – ця думка вперше набула конкретного словесного формулювання. – «Але його вина лише в тому, що я його спокусив», – Сандро нервово відкинув волосся назад. – «Винен. Але чи лише я?»
– Ти надто песимістично мислиш, – Кастільйоне провів кінчиками пальців по скроні Інгвара. – На нас вийдуть лише тоді, коли ми самі їм дозволимо.
– Я знаю, що Хеммінг все зрозуміє, раніше чи пізніше, – видихнув граф. – Орден завжди стане на бік магістра, тут і у Внутрішньому Колі не треба бути, щоб це усвідомлювати. Я сам став на цей шлях, тож боюся не за те, що мене стратять. Просто… Я не хочу, щоби в моєї Альди були проблеми. Чи в її дитини. Розумієш, а якщо нас все ж викриють раніше?
– Дитина буде почуватися, як всі інші в Гнізді до того, як прийшли до мене? Як я до зустрічі з тобою?
– Так. Але це не найгірший варіант. Без нас дитина все одно потрапить в Орден. І так, нас викриють у всякому разі, питання лише в тому, як швидко. І я можу лише сподіватися, що це станеться не раніше ніж за сім років.
– Шість років у нас точно є, – Сандро ліг на траву й глянув у небо. – А до того рішення інспекції ж не оскаржують?
– Не знаю. Мені не відомі випадки оскарження. Та й дарма я все це почав, – Інгвар теж перевів погляд на хмари. – Багато всього сталося. Але ми з тобою партнери, а не матуся й дитинка.
– Хоч ти й не хочеш бути моїм пташеням, все одно можеш вільно ділитися зі мною тим, що непокоїть тебе.
– А як щодо тебе? Ти теж чомусь не спиш о цій порі, – мисливець вирішив перевести тему, доки не наговорив ще чогось, що б не хотів озвучувати. – Ви з моєю сестричкою розійшлися так…
– Негарно те все вийшло, – чоловік піднявся, обпершись на лікті. – Я не міг сказати їй неправду, а правда їй, як бачиш, не сподобалася. Знаєш, іноді мені самому складно з собою. Іноді мені шкода, що я не можу бути кимось іншим. Кимось, хто не засмучує тих, кого любить. Але це все така лірика, друже мій, що я й сам не можу до кінця оце висловити.
– Пробач, якщо зачепив.
– Не страшно. І маєш рацію. Наша страта – лише питання часу.
– Значить, така наша доля, – Інгвар ліг поруч із ним. – Я не боюся.
***
Острів зустрів магістра холодом. Той похмуро загорнувся в пальто – за майже півроку в Римі встиг забути, як рідко в цих широтах буває хоч видимість сонця, не кажучи вже про тепло. Вартові при вході в магістерський корпус відсалютували йому. Хеммінг байдуже махнув їм рукою й зайшов всередину.
На ходу скинувши верхній одяг – на відміну від вулиці, в приміщеннях утримувалася відносно стала кімнатна температура. Ще один вартовий у формі кольору хакі, ініційований лицар із тих, які не мали особливого таланту до полювання, зате мали щорічну відпустку й нормований робочий день, зустрів його на прохідній. Аркеллсон витяг з кишені джинсів посвідчення і недбало кинув на стійку перед охоронцем.
Пластикова картка разом із його цивільним паспортом у обкладинці з чорної шкіри – не найпоширеніший спосіб демонстрації цього документу в межах бази. Старші магістри – себто інші тринадцять членів Внутрішнього Кола, вважали за потрібне проводити межу між цим островом і рештою світу. Хеммінгові це здавалося зайвим – всі вони були особами відомими й надзвичайно впливовими, та й дані їхніх документів містилися у базі даних. Зі свого боку він не відділяв ці дві частини свого життя одну від одної, бо вважав це за ще один спосіб додати містицизму до їхньої діяльності. Навіщо в Ордені, який буквально винищує нечисть, ще й містицизм внутрішній, магістр не розумів.
– Ви надовго цього разу? – поцікавився вартовий, повертаючи йому документи.
– Як вийде, – намагаючись приховати знервованість, відповів Аркеллсон. – Що там з аудієнцією?
– Вам призначено сьогодні на чотирнадцяту, – лицар глянув на екран монітора. – Як і просили, одразу по прильоту.
– Дякую. Мої покої готові? – вже значно спокійніше запитав Хеммінг.
– Так точно, магістре. Накажете комусь віднести речі?
– Ні, сам впораюся, – із речей у нього була одна дорожня сумка. – Гарного дня.
***
Охорона Грандмайстра очікувала на цю аудієнцію в повній бойовій готовності. Так було щоразу, коли Хеммінг перебував у штабі. Грандмайстер міг лише собі зізнатися, що побоюється, – ні, навіть боїться, – свого міністра внутрішніх справ.
Найбільше в ньому лякала не жорстокість. Вона якраз і стала тим визначальним фактором, тією рисою, яка робила Аркеллсона досконалим у покладеному на нього посадовому обов’язку. Гіршим було те, що дії магістра не піддавалися жодній усталеній в Ордені логіці.
Грандмайстер вважав його дивним. Хеммінг спілкувався з Внутрішнім Колом, але не був із ним близький. Він не був інтровертом, але уникав необов’язкових прийомів чи раутів. Зрештою, у свої сорок дев’ять замість десятка-другого повій у кожному місті магістр вже давно міг мати дружину – тим паче, жінки його любили. І Грандмайстер, й інші його наближені могли без особливого напруження згадати принаймні по три-чотири імені пристойних мисливиць далеко не останнього рангу, які б не відмовилися від шлюбу з рудоволосим ірландцем.
Та боявся очільник не його абсурдних, на власний погляд, звичок. Оця непередбачуваність вкупі з жорстокістю й холоднокровністю, яку в ньому всяко підтримували й плекали, давала великий ризик того, що в гніві йому могло спати на думку різне. Наприклад, замах на Грандмайстра чи системний переворот – очільник не заперечував навіть найбільш божевільні варіанти.
Для того, щоб посилити охорону цього разу, йому вистачило почути запис дзвінка в штаб. Голос Хеммінга звучав так, як і завжди – завжди, коли його плани ставилися під загрозу. Тоді загрозою ставав вже він, найбільш ефективний міністр внутрішніх справ на пам’яті Грандмайстра, себто, за останні майже триста років його правління. Двері в кабінет відчинилися. Рівно чотирнадцята година.
– Мої вітання, Грандмайстре, – Хеммінг ледь схилив голову. Його не хвилювало, що це може бути сприйнято за неповагу. Він робив так не вперше.
– Добридень, магістре Аркеллсон, – Грандмайстер підвівся з-за столу й вказав на крісло навпроти себе. – Прошу, сідайте.
– Дякую, – магістр опустився на запропоноване місце й почав: – Якщо ви бачили мої звіти, то вам відомо, що останні п’ять місяців і три тижні я провів у столиці Італії.
– Саме так. Вам сподобалося місто?
– Непогане, – Хеммінгові, за спостереженнями Грандмайстра, не була властива емоційність чи образність ні в мові, ні в сприйнятті. – Я зустрів там дівчину. Ще зовсім молоду, неповнолітню…
– Вона досягла віку згоди?
– Так, їй сімнадцять. Я назвав її своєю дружиною. Я бачив у ній силу виносити моє дитя, продовжити мою кровну лінію. Я думаю, що мені вдалося зачати в ній дитину. Але є проблема – вона втекла.
– Мені шкода, – співчутливо промовив Грандмайстер. – Але чому ви вирішили казати про це мені? Думаю, вам краще допоможе професійний психолог.
– Не в тім річ. Хіба наш кодекс не регламентує цей аспект із дітьми й партнерами? Себто, хіба втеча дружини, ще й вагітної, не є неправомірним актом? Я маю в розпорядженні мої загони, але для пошуку на території, скажімо, Європи, потрібен особливий стан, щоб підвищити ефективність пошуку й уникнути можливих перешкод із боку протекторів земель і…
– Зачекайте, дайте прояснити одну деталь, – підняв долоню Грандмайстер. – Якщо пам’ять мені не зраджує, ви із вашою партнеркою не були пов’язані сакральними клятвами. То, може, ви взяли церковний шлюб? Чи принаймні маєте цивільне свідоцтво про одруження?
– Ні, вона цього не хотіла, – Хеммінг відвів очі до вікна.
– Отже, це не справа із втечею дружини. Від вас переховується цивільна коханка, але, кажете, вагітна. Довідки від лікаря, інші фізичні свідчення її вагітності?
– Немає. Та я переконаний, що вона носить моє дитя, наше з нею дитя, – Аркеллсон розумів, до чого все йде, і це йому зовсім не подобалося.
– Отже, вона вам не дружина. Факт того, що дівчина – мати вашої дитини, теж не факт, а лише допущення, – спокійний голос Грандмайстра дратував ще більше.
– От знайду її, тоді й дізнаємося, мати чи ні, – видихнув Хеммінг.
– Дозволю собі дати вам пораду. Відпустіть її. У цьому Ордені стільки гідних наречених, які готові прийняти від вас пропозицію… Такий, як ви, може взагалі не перейматися через втечу однієї молоденької коханки. Зараз прошу вибачення, але маю справи. Вам краще відпочити й подумати над моїми словами.
Хеммінг кинув на Грандмайстра повний злості погляд і, не кажучи більше ні слова, вийшов із кабінету. Пройшовши кілька метрів, він із силою вдарив кулаком у стіну. «Такий, як ви, може взагалі не перейматися… У цьому Ордені стільки гідних наречених, які готові прийняти від вас пропозицію…», – для Аркеллсона було нестерпно чути подібне, ще й від цього чоловіка. Від Грандмайстра, схожого, як і решта тринадцять магістрів, на античне божество. Хеммінг сприймав це як тонку, але геть неприховану насмішку. Як особисту образу, яка зачепила те, що бентежило його щоразу, як доводилося засідати із Внутрішнім Колом в одному залі. В стіну прилетів ще один удар і магістр відчув на своєму плечі чиюсь долоню.
– Чому б тобі не скласти мені компанію в моїх покоях? У мене є вельми непоганий чай.
Додати до улюблених