З кожним днем мені стає все гірше. У цей час ніхто вже не заходив, навіть лікар, який сказав, що не знає нічого про цю хворобу. А я знаю! Ці симптоми певною мірою схожі на невідомий препарат, який я не в силах побороти. Свою душевну біль заглушую фізичною і від моїх ударів страждають стіни, що ще більше лякає мешканців дитячого будинку. Мені начхати на їхні почуття та страх. Вони не знають, що означає махати білим прапором після довгої та кривавої битви. Я не з тих, хто здається. Принаймні, так вважала. Боже, допоможи мені пережити ще один день. Більше мені нічого не треба. Щокою, залишаючи за собою мокру доріжку, котиться сльоза.
Не їм і не п’ю. Просто вирішую, що так швидше помру. Перед моїми очами стоять картинки, де моє худе тіло забирають звідси і везуть в морг. Таким чином можна легко втекти, але проблема у тому, що мені взагалі ніяких ліків не давали. Вихователька вважає таку дію, як принести таблетки, які мені виписав лікар, дуже щедрою зі свого боку і вона вимагає додаткової оплати. Стовідсоткова турбота про дітей. Браво! Аплодую стоячи.
У кутку біля шафи помічаю силует, що належить незрозуміло кому. Я ж сама в кімнаті. І хто б наважився зайти сюди без дозволу? Всі діти бояться монстра, у якого перетворилася новенька дівчина. Простягаю руку в надії, що там мій порятунок, але ніхто не виходить і я розумію, що це просто моя уява. Свобода була так близько. Вона так манила мене до себе, наче русалка. Не знаю, чому я зараз згадую саме про русалок. Це й не важливо. Щоб не плакати приймаюсь бити кулаком стіну. Цей звук ненадовго заспокоює мене. Розбиті у кров кісточки пальців тепер нічого не означають. Зі здивуванням спостерігаю, як з’являються червоні краплі.
– Чорт би тебе забрав! Ти можеш перестати так робити? Клянуся Богом, що скоро тебе заберуть у психлікарню! – вихователька забігає у мою кімнату з криками та погрозами, на які я реагую цілком спокійно. Мені просто все одно, бо скоро все закінчиться. Не відриваючи свого погляду від червоних крапель на моїй дуже блідій шкірі, чую як зачиняються двері у мою кімнату на ключ. Мене ізолюють від суспільства, тим самим прирікаючи на довгу та болючу смерть. Я вже не боюсь, бо в мені немає сил протриматися хоча б один день.
Злякавшись дикого бажання накинутися на двері з кулаками, хапаю ковдру і міцно її стискаю, випускаючи назовні тільки звуки, які нагадують гарчання і виття пораненої тварини. У цей же день на вікна ставлять решітки і я стаю, у прямому сенсі, піддослідною мишею. Дякую комусь там, що за цей час не приходить ніхто, крім виховательки. Вона відноситься до нещасної хворої дівчини на ліжку з відразою, яку не приховує, і страхом. Чому вона це робить? Мені просто потрібні ліки, що знаходяться у Кирила чи Колі, точно не пам’ятаю.
– Ну що, брудна обірванко? Тобі вже краще? – питає жінка під час свого чергового знущальницького рейду. Мені не стає краще. Цікаво, а ті студенти теж відчували те саме перед своєю смертю чи я одна така? Навіть Аня намагалася тримати себе в руках, коли препарат повільно проникав у її мозок і серце. Чому ж зі мною все так складно? Єдине, що мене справді насторожує, відсутність голосу викладача інформатики. Не думаю, що для кожної людини цей голос був би особливим.
Тепер на додачу до всього з’являється головний біль. Через нього майже не можу думати. Хочеться взяти у руки пістолет, приставити його до скроні і вистрілити. Тільки я ж у дитячому будинку. Звідки тут взятися взагалі якій-небудь зброї? Мені начхати на дітей. Бажаю тільки швидше покінчити з цими муками і нарешті звільнитися.
Час зупиняється. Здається проходить ціла вічність з того моменту, як я захворіла. Насправді – три дні. Заплющую очі в надії, що помру саме сьогодні. Та біль нікуди не зникає. Він приходить до мене у вигляді величезного молоту, що б’є куди попало, але аж ніяк у маленький горішок, який з кожним ударом наближається до молота.
Лежу, не маючи сил підвестися з ліжка. Очі постійно тримаю заплющеними, бо сонячне світло роздратовує сильніше. Вихователька каже, що такими темпами мені недовго залишилось. При цьому я чую її сміх та знущання. Чи це тільки у моїй голові? Я ж хочу жити! Хочу повернутися до своїх друзів. Чи живі вони? Знаючи директора, хочу, щоб їх просто змусили мовчати і все забути. Як можна забути декілька місяців життя під одним дахом ненависного коледжу?
Усе надто заплутано. Уві сні мені дають таблетки від болю, але у реальності – тільки насміхаються над моїм становищем. Нікому я не потрібна і цим все пояснюється. Дійсно, нащо витрачати свій дорогоцінний час на мене? Це боляче і несправедливо. Мені кортить знову бити стіни, дряпати їх, залишати у щілинах свої нігті, щось робити. Тримаю себе в руках, бо й так налякала більшість дітей у цьому дитячому будинку.
Остаточно перестаю розрізняти реальність від вигадки. Одного разу прокидаюсь від криків виховательки, але це не по-справжньому, бо крики миттєво стихають, варто мені прислухатися. Залишається тільки ехо у моїй голові. Спробувавши заснути, мені доводиться класти подушку зверху на обличчя. Вперше відчуває непереборне бажання покінчити з собою. У голові лунає тихий шепіт, але голосу не впізнаю. Негайно! Моя рука мимохіть тягнеться до стіни і я починаю шкрябати нігтями дивні візерунки, значення яких сама не знаю. Ця дія трохи заспокоює. На мить біль та бажання вчинити самогубство зникають.
Скільки вже днів пройшло? Перестаю отримувати їжу від виховательки, хоча вона завжди приносила мені тарілку з незрозумілим вмістом. На смак воно певно ще гірше. Одного разу спробувавши, після голодування, мене цілий день нудило і я не могла злізти з ліжка. Більше не бажаю куштувати те, чим годують інших дітей. Тому така ситуація змушує відірвати свій погляд від того, що колись було стіною. У дальньому кутку щось ворушиться, але я не звертаю на це уваги, списавши все на головний біль, і підходжу до дверей, які виявляються незамкненими.
Тривога зростає з кожною секундою. “Вікно на третьому поверсі. Час смерті – одинадцята година ночі,” – ось і я чую голос викладача інформатики у своїй голові. Наче за командою наближаюсь до сходів. Один крок… Другий… Зупиняюсь.
– Чому я повинна тебе слухати? Ви з директором убили мою сестру. Чому я повинна тебе слухати? – шепочу. Мені потрібно зібрати в кулак всю свою силу волі, щоб протистояти цьому голосу, а він починає обіцяти свободу і безтурботне життя. Каже, що незабаром і моя мама приєднається до родини. Нагадує, як сильно я хочу побачити свого татка. Знову побачити його усмішку, його добрі очі. Він завжди розумів мене і турбувався, давав дорогоцінні поради.
Йду далі. Ось воно – те вікно, яке стане місцем моєї погибелі. Відчиняю його. Прохолодний вітер б’є в обличчя, я вдихаю свіжий нічний запах. Така бажана свобода. Залізаю на підвіконник. Залишається зробити всього одне. Позаду чую швидкі кроки.
– Таню! Стій! – обертаюсь і бачу Кирила з Костею, які з усіх сил біжать до вікна. Я їм усміхаюсь і зісковзую з підвіконника.
Все життя пролітає перед очима. Мені вже не смішно. Повертається здоровий глузд і я усвідомлюю, що мені залишаються лічені секунди. Треба ризикнути. Схопитися за гілку. Краще зламати руку, ніж розбити голову, але дерева всі далеко. Згадую про Кирила з Костею, які хотіли запобігти такому дурному вчинку. Чорт, чому все сталося саме так?
Внизу бачу Колю з Анею, які розтягнули біле простирадло, щоб зловити мене, але їм воно не знадобилося. Збоку бачу темну тінь, яка хапає мене. Нарешті можу нормально роздивитися обличчя рятівника. Точніше те, що від нього залишилося. На ньому видніються численні шрами, крізь тонкі губи прозирають заточені зуби, щоб можна було краще роздирати горлянки жертвам, та очі належать людині, яка розуміє, що відбувається, і від того страшенно страждає. Зростом ця істота не відрізняється від звичайної людини, але достатньо сильна. Істота ставить мене на землю у декількох метрах від друзів і біжить, залишивши на прощання маленький букетик квітів. Такого я від нього не очікую.
– Що ти таке?
Першими до мене дістаються Коля з Анею. Трохи згодом з дитячого будинку вибігають Кирило і Костя. Я так і стою з тим букетиком різноманітних трав і дивлюсь у тому напрямку, куди втекла істота.
– Ти жива! – зітхає Кирило і міцно мене обіймає.
Додати до улюблених