«Який чай тобі подобається?», – мессір підійшов до одного зі стелажів, завалених всім, що тільки може туди вміститися. «Зелений», – все ще оговтуючись від зустрічі з Інгваром, відповів Габріель. За кілька хвилин Сандро поклав перед ним на стіл велике горня запашного напою. Хлопець відчув у ньому солодку м’яту й присмак ванілі.
Чоловік опустися напроти нього, ковзнув поглядом по паперах, які приніс Харальдсон, і, склавши руки на столі перед собою, глянув на дезертира. Слово «дезертир», у всякому разі, здавалося йому дуже грубим для опису його співрозмовника. Він не бачив небезпечного порушника. Шістнадцятилітній підліток із м’якими, навіть ніжними рисами обличчя, коротким каштановим волоссям і світло-карими очима – зовсім дитя, на думку мессіра. Хлопець неспішно пив гарячий чай і невпевнено, розгублено оглядав приміщення. «Розповідай, дитя моє», – голос чоловіка нагадав йому, що він тут не сам.
– Що розповідати, синьйоре Кастільйоне? – з обережністю запитав Габріель.
– Все, що хочеш, – так само спокійно й приязно продовжив мессір. – І називай мене Сандро.
– Якщо я вам розповім, що зробив, ви відмовитеся від мене, а я ж наче як хочу тут залишитися.
– Твоя подруга вже сказала, що ти продав клинок на паризькій барахолці й тепер тебе, в перспективі, розшукує Орден. Я не візьму на себе відповідальність за твою страту, хлопчику мій. Але можу дати тобі місце, де тебе не знайдуть. Принаймні найближчим часом не мали б.
– Вони не знають про вас? – у голосі був сумнів.
– Знають, безперечно. Тут навіть живе місіонер із ваших.
– І ви кажете, що мене не знайдуть тут, водночас маючи під дахом орденського місіонера? – скептично перепитав Габріель.
– Абсолютно точно. Місіонер із нами заодно. Та й сказав, що ти – його друг.
– Ви ж не про… – в розум хлопця закрався здогад.
– Про Інгвара, – кивнув мессір. – І я сподіваюся, – він відкинувся на спинку крісла й уважно оглянув співрозмовника, – що ти вкрадеш у нього кілька речей. А ще навчишся деяким іншим речам.
– Про що це ви? – Габріелеві здалося дивним те, що сказав чоловік.
Той знову всміхнувся і, нічого не кажучи, обійшов стіл, попутно взявши легкий яскраво-жовтий шарф зі спинки ще одного крісла біля стіни. Підійшовши ближче до Габріеля, накинув тканину на його ліве плече.
– Якщо ти знайшов у собі відвагу позбутися того, що не вважав своїм, то сонце в тобі ще не згасло, – Сандро поклав долоню на його передпліччя. – Вітаю вдома, пташеня моє. Ходімо, покажу тобі кімнату.
***
«Привіт, кіндер-сюрприз», – Естер помахала рукою Альді, яка ледь ступила на поріг бару. – «Так-так, ти, ходи сюди», – вона відсунула ногою вільний стілець і попросила в офіціанта ще пива. Рейн обійняла себе за плечі й підійшла до столика, де сиділа жінка. Навіщось окинувши поглядом бар, сіла на край стільця:
– Привіт. Як ти?
– Збираюся в подорож, подалі від чувака, який ненавидить тих, хто грав у шкільному театрі кущі. А що, я образилася. Він ж хотів мене образити? От я й образилася. Але мені вже перейшло. А ти що?
– Я, власне, теж їхатиму. Кудись. Завтра, – вона вимовляла слова, розділяючи їх довгими паузами, ніби сама не вірила в те, що казала.
– Я от у Швецію для початку, – Естер відпила трохи темного пива. – Так, мала, сорі, тобі не пропоную, ти ж цей… кіндер-сюрприз, тобі не можна.
– Кіндер-сюрприз? – перепитала Альда.
– Ну ти ж сама ще дитина, а вже носиш дитину, – жінка поклала лікті на стіл і глянула їй в очі: – Не хвилюйся, я й пологи можу прийняти, якщо раптом щось. Та й взагалі… Прорвемося. Нема варіанту не прорватися, розумієш?
– Ти про що?
– В Швецію ти їдеш зі мною, – спокійно пояснила Конде. – Особисте прохання мессіра. Він боїться, що ти себе не захистиш і здасися в першому ж селі, де на тебе вийде каральний загін, очолюваний твоїм коханим магістром.
– Неправда! – хоч Альда й побоювалася цієї жінки, бажання посваритися було сильнішим. – От і не здамся! Та й не стане він мене переслідувати. Він же не знає, що я вагітна! Та й такий чоловік може знайти собі жінку, відповідну його положенню і в Ордені, і в суспільстві. Навряд чи він… Маю на увазі, навряд чи подібні йому воїни кидатимуть стільки ресурсів на пошук однієї неповнолітньої бездомної дівки. Нащо це, коли можеш мати будь-яку, яку лише захочеш? Ну, чи майже будь-яку. Та все одно багато! Тому мессір перебільшує загрозу.
– Але якби магістр таки очолив каральний загін, кинутий на те, щоби знайти тебе, ти б йому здалася, – Естер відкинулася на спинку стільця і зробила ще ковок із кружки.
– А от і не здалася б!
– Просто в руки би скочила.
– Зовсім ні!
– Ще б подякувала, що прийшов.
– Досить вже.
– Та йому досить лише попросити – і ти сама складеш присягу перед Орденом.
– Іди ти… – Рейн закрила обличчя руками.
– Куди? – всміхнулася Естер.
– Н-н… Н… Нахуй… – Альда мить помовчала і залилася слізьми.
«Бляяяха, що за кіндер… Навіть нахуй послати нормально не може», – жінка закотила очі. Вона допила своє пиво й, вставши з-за столу, присіла біля дівчини. Та не переставала плакати – так і сиділа, прикриваючись долонями. Естер обережно, проте наполегливо стисла її передпліччя:
– Ти чого, дитя? Не треба плакати. Я на няньку не вчилася, тому в голову приходить хіба дати тобі цицьку. Хочеш цицьку чи що?
– Яку цицьку? – від розгубленого тону й дивних слів жінки Рейн припинила плакати й прибрала руки з обличчя.
– О, диви, про цицьку почула й вже не плачеш. Добре… А чого плакала-то? – видихнула жінка.
– Ну… Я ж тебе взяла і… ну… послала… н-нахуй… – Альда знову ледь не заплакала, але Конде її випередила:
– Нахуй і нахуй, що бубніти? Ти що, ніколи нікого нахуй не посилала?
– Н-ні…
– О, то я перша. Маю честь.
– А можна про щось інше поговорити?
– Можна, – задумалася Естер. – Треба взяти в Сандро ключик від арсеналу й прихопити якусь зброю. Добре би вогнепальну, але нам що завгодно згодиться.
– Нащо нам зброя? І звідки в мессіра може бути зброя? – трохи налякано уточнила Альда.
– Ох, всьому вчити треба… – похитала головою жінка. – Тобто на нас із тобою можуть відкрити полювання під егідою чи не наймогутнішої мілітарної організації серед тих, що існують, а ти пропонуєш їхати із чим? З купальниками й гавайським вінком на шиї? Нам треба мати чим захистити себе. Сандро не буде проти того, щоб дати нам щось із арсеналу, він же теж не придурок.
– Але який стосунок до зброї має Сандро? – замість відповіді Рейн відчула пальці Естер на своїй долоні:
– Ходімо в будинок, треба знайти пернатого.
***
«Ця жінка говорить про абсурдні речі. В мессіра нема зброї. Він не такий. Навіть якщо б вона й мала рацію, навіщо йому це? Гніздо ніколи ні з ким не воює, а на нього ніхто не нападає – навіть знають про нього не так багато людей. Ні, він зараз має послати її н… подалі. Просто послати подалі й сказати, що ніхто на нас не нападе й нема від кого захищатися. Ми ж просто поїдемо. Хіба подорожувати стало незаконним? Я думаю, що ні. А Естер просто має параною і все. Саме так», – Альда йшла слідом за Конде, яка з чогось взяла, що Сандро зараз у своєму кабінеті.
На робочому місці – хоч робочим його можна було назвати дуже й дуже умовно – чоловіка вони не знайшли. Ті ж підлітки, що досі сиділи на сходах, допустили, що він міг піти в сад. «А нащо тобі взагалі зараз Птах здався, Естер?», – запитав найстарший у компанії хлопець, якому було щонайбільше п’ятнадцять. – «Ти його вчора й так довела, що він бухав до пів четвертої ранку й дивом дійшов до кімнати».
Жінка повільно розвернулася й підійшла до хлопця. Його ремарка була зовсім не тим, що вона хотіла почути. Особливо її лякала реакція Альди – дівчина багатозначно подивилася на неї, наче хотіла щось запитати, натомість теж наблизилася до підлітків і сіла на сходи поруч із ними.
– Мессір вчора пив після того, як я пішла? – Рейн пригадала, що коли повернулася до квартири, на годиннику було трохи за одинадцяту вечора. – Маю на увазі, після півночі?
– Ще й як, – кивнув хлопець. – Кажу ж, десь у пів четвертої прийшов і ледь стояв.
– Який жах…
– Й не кажи, який жах, діти о пів на четверту ранку не сплять! – втрутилася Естер. – А от якого чорта ти не спав?
– Не хотів і не спав, – закотив очі він. – Та й взагалі, ти його довела. Коли Маріанна його проводила, він весь час говорив про те, як йому шкода, що ти образилася і який він жахливий, бо на щось там тебе прирікає.
– Це все? – невдоволено кинула Естер.
– А, ще казав, що якби був на твоєму місці, сам би себе нахуй послав, – із почуттям виконаного обов’язку договорив підліток.
– Естер… Ти послала Сандро нахуй? – із жахом у голосі запитала Рейн. – За що?
– За все хороше. Не такий святий твій пернатий, яким ти його уявляєш, – вона відійшла. – Йдемо?
– Так, але… –Альда встала й приєдналася до неї на виході з загальної вітальні дому. – Чому він пив вчора? Коли ми з Інгваром прийшли в бар, він вже був нетверезий. І я боюся уявити, скільки взагалі з його організмом треба випити, щоб хоч трохи сп’яніти. А тут люди кажуть, що ледь ходити міг. Естер, що ти йому сказала?
– Сказала, що не бачу особливого приколу для себе зараз їхати до пизди на пасочки просто тому, що він сраний параноїк, – потисла плечима Конде. – Але ж ні, він до мене докопався, бо ж як так, цицькову дитину саму пустити! Тобто, я мала на увазі… – жінка раптом зрозуміла, що каже це цій самій «цицьковій дитині».
– То він випив стільки через мене? – Рейн опустила очі. – Чорт… Естер, вибач, що ти мусиш зі мною водитися, як нянечка. Я… Я можу й не їхати. Зрештою, – вона погладила живіт, – не я перша, не я остання не хоче віддавати дитину в Орден. Може це тому, що я для них цивільна й всі розповіді магістра про їхнє виховання для мене лиш одне суцільне варварство. Та це не твоя проблема, – дівчина витерла сльози, які мимоволі потекли по щоках. – І тим більше не проблема мессіра. Це я винна. Я ж із Хеммінгом сексом займалася, а не ви…
– Та Боже упаси мені з ним сексом займатися! – не втрималася Естер. – Ти мала й наївна дитина, яка побачила умовно красивого чоловіка, який не втрачає свідомість при згадці слова «піська», ще й може два слова якось галантно зв’язати. Ясне діло, що ти його захочеш!
– Фу, ти так кажеш, наче я готова з першим-ліпшим переспати… Бляхааа… Чому я така дурепа? Вибач, ти не мусиш нікуди зі мною їхати. А мессір не мусить про все це думати. Я маю з ним поговорити! – Рейн побігла в бік саду.
– Я ж теж до нього йду, божевільна жінко! Нащо ж летіти? – вигукнула навздогін їй Конде, але марно. – Та хрін із тобою. Ну типу. Я зараз буду! – про всяк випадок попередила вона, хоч і знала, що Альда її вже не чує.
***
Як і допускали підлітки, мессір був у саду. Попри те, що почула Рейн, він не здавався розчарованим чи бодай засмученим. Чоловік говорив про щось із кількома постояльцями – якщо Альда почула правильно, йшлося про якийсь із заходів у барі з тих, що мали відбутися наступних вихідних. «… тож якщо вдалося б притягти той рояль, я був би лише за», – весело договорив Сандро й пішов вглиб саду. «Ні, не піду до нього. Ще якраз мене йому не вистачає. Він же мене точно ненавидить», – Альда знову не помітила, як почала плакати.
– Пташеня моє, я ще довго чекатиму? – Кастільйоне підійшов до неї, чого вона, звісно ж, не зауважила. – Бачу ж, що ти чогось хотіла. То далі будемо мовчати чи як? Що сталося, дитя?
– Я знаю, що було б дуже тупо просити в тебе пробачення за те, що я завагітніла й принесла тобі купу проблем. І тобі, й Естер… І взагалі, я знаю, що тобі потрібен дуже вагомий привід, щоб аж так напитися, як мені сказали діти, які тебе на світанку бачили. Ось. Тому так, не треба вирішувати мої проблеми. Я так подумала, може й не треба мені нікуди їхати. Орден… Мені не подобаються ті методи, але Інгвар казав, що якщо в дитини є той ген, значить, без речовин і мисливської ініціації буде дуже погано, а я ж пам’ятаю, як мені було погано, доки ти не зустрів мене й я не почала жити тут, і ти дав мені щось таке, через що ті приступи припинилися, але ж я все одно не можу бути як мій чоловік чи брат, тож може краще віддати дитя, вони ж всі так роблять… От Хеммінг теж там ріс і наче нормальним виріс, і…
– Он воно що, – всміхнувся Сандро. – «Наче нормальний» це неймовірно гарне визначення. От наче й нормальний, а наче й ні. Чудово, дитя моє, неймовірний потік думок… Ти випадково не родичка Джеймса Джойса? Він отак цілий роман написав, уявляєш? Багато-багато сторінок отакого потоку свідомості. Не думала про те, щоб написати алюзію?
– Окей, просто вибач, але я зараз прошу забагато, знаю. І так, тупо мені тут лишатися, ти ж мене бачити не хочеш…
– Я? – здивувався він. – Альдо, пташечко, я не злюся на тебе. За що мені злитися?
– Але вчора…
– Вчора мене Естер послала нахуй. І я… Я дуже хвилювався, що образив її. Вона дорога мені, як і кожен мій друг чи подруга. От і вийшло… Те, що вийшло. А щодо дитини… Не хвилюйся про це. Якщо піде в батька – привезеш сюди й ми це вирішимо. Не кожен ініційований обов’язково мусить бути в Ордені й полювати. Я ж теж кровно мисливець і вводив собі те саме, що вони. Але чи полюю я? Мені це нецікаво.
– До речі, про полювання, – Естер нарешті знайшла їх і втрутилася в розмову. – На нас із твоїм кіндер-сюрпризом рано чи пізно відкриють полювання. То може ти б пустив нас у свій арсенал і дав щось серйозніше, ніж мій швейцарський ніж, який в умовах бою проти адептів Ордену згодиться хіба на нарізку ковбаси на канапки для наших із нею… ні, чекай, вона ж їм потрібна… для фуршету на моєму похороні?
– Ох, геть із голови вилетіло, – з усмішкою відповів Сандро. – Так, без питань. Йдемо.
– В сенсі «йдемо»? – розгублено запитала Альда. – Сандро, в будинку є арсенал? Типу, ти весь цей час мав зброю?
– Ти ще багато про нього не знаєш, мала, – Естер глянула на мессіра, який гарячково намагався придумати, що відповісти. – Так, пернатий мій друже, на місці розповіси. Мені набридло на сонці стояти, ще й в полудень. Май совість.
Додати до улюблених