«Нам відомо про те, що вам доведеться поїхати з Риму», – Естер ледь втрималася, щоб не викинути подалі лист, знайдений у поштовій скриньці зранку. Жінка зачинилася у ванній, опустилася на підлогу й, максимально безшумно відкривши конверт, почала читати. Перше ж речення свідчило про те, що замовникові відомо про прохання мессіра, хоч воно й було озвучене буквально напередодні.
Інгвар ночував у її квартирі – Естер не знала, наскільки чутливий у нього сон, тож поводилася настільки непомітно, наскільки могла. Вона не хотіла, щоб він допитував її через лист чи будь-що інше. Видихнувши, жінка продовжила розглядати аркуш.
«Щиро запевняємо, що зараз Орден не матиме інтересу переслідувати вас. У каральної системи є інша нагальна справа. На жаль, ми не можемо дати гарантій безпеки на всі сім років ваших переміщень – мусимо попередити, що на вас може бути відкрито полювання. Тим не менш, рано чи пізно ми з вами все одно зустрінемося – одразу як ваш організм буде готовий до зустрічі з нами. Оскільки ви поїдете, маємо прохання перевести наше спілкування у формат, не прив’язаний до фізичних адрес. Найоптимальнішим варіантом буде захищена електронна адреса. Зв’яжіться з нами перед від’їздом і майте на увазі, що ви можете звертатися до нас, якщо потребуєте фінансової підтримки в подорожі». Нижче – імейл і той самий, що й всі рази до цього, підпис.
«То вибору мені не лишили», – Естер на мить заплющила очі. – «Принаймні не доведеться брати гроші в Сандро. Та насрати», – вся тривога попереднього вечора змінилася нескінченною байдужістю.
Жінка вийшла з ванної й постукала в двері спальні. Не чекаючи відповіді, зайшла. Мисливець був надто зайнятий розминкою. Подумки вона відмітила його добре розвинені, як на шістнадцятилітнього, м’язи, дочекалася, щоб хлопець закінчив віджиматися й весело кинула:
– Збирайся, малий. Підемо до Кастільйоне, вкраду в нього твою сестру.
– Чекай, – Інгвар підвівся, повільно розтер свої долоні й перепитав: – Ти поїдеш? Точно вирішила?
– Ти й дві пляшки віскі мене переконали, – вона поплескала його по плечі. – Зараз зберу рюкзак, доки ти зберешся, і йдемо. Ти ж не проти снідати в «Нефелібаті»?
– Не проти. Про причини я не питатиму. Тільки підозрюю, Сандро з тебе все одно все витягне.
– Знаю. Позбав мене необхідності говорити те саме двічі.
– Та будь ласка, – хлопець вийшов зі спальні, вдаючи, що повірив їй.
***
Від обіймів Хеммінга було неоднозначно. Рейн не знала, чи можна так думати про обійми, але іншого слова крім «неоднозначно», ніяк не знаходилось. Він спав, пригортаючи її до грудей – без жодного натяку на секс після того, як вона сказала, що не має настрою. На її подив, магістр не став її переконувати чи ставити перед фактом.
«Хочеш чаю?», – абсолютно спокійно запитав Хеммінг, торкнувся губами її скроні й погладив плечі. – «Сподіваюся, твій настрій не пов’язаний із серйозними неприємностями?». З голосу дівчина розуміла, що він цікавиться щиро. Не тому, що не вірить їй, а тому, що йому не байдуже. У відповідь на запевнення, що все в порядку, магістр усміхнувся, налив у чашку ерл грею й простягнув їй половинку розламаного граната.
«В грецькій мітології це вважалося шлюбним плодом?», – запитала вона, пригадуючи довгі розмови з Птахом. «Аїд і Персефона», – кивнув він. – «Та я просто люблю гранати. Подумав, може й тобі смакують?», – його долоня обережно накрила її зап’ясток. – «Вони схожі на тебе. Теж не для всіх. Не кожен зрозуміє цей смак, але якщо вже станеться так, що йому відгукнеться – не зможе забути. Чи насититися».
«Тоді вони й на тебе схожі. Ти теж не для всіх», – Альда зазирнула в його очі. – «Ти жорстокий. Свавільний. Дикий, терпкий. Але я кохаю тебе і, ні, не те щоб не бачу цього. Я знаю, та теж ніяк не можу насититися», – дівчина легенько поцілувала його в губи. Магістр відповів на поцілунок зі звичною різкістю – може, просто не вмів по-іншому.
Вже вночі, не в змозі заснути, вона знову заплющила очі й прислухалася до того, як б’ється його серце. Її душа розривалася між бажанням дати дитині цей світ, не прирікати її з так-сяк свідомого віку на нескінченні воєнні вишколи й місії пліч-о-пліч із кимось, хто її дитя обере собі в учні, й нестримною любов’ю до цього жорстокого, але такого доброго з нею чоловіка.
Рішення тікати не піддавалося сумніву навіть попри другий варіант вибору. Рейн свідомо забрала в себе цей вибір – розуміла, що якщо матиме хоч найменший шанс, залишиться з Хеммінгом. Її не зупиняло ніщо в його непростому характері – та віддати дитину було понад її сили. Вона слухала його серцебиття, ховала обличчя в його грудях, вдихаючи тонкий аромат гранатів і сигарет, і знала, що їм залишилося дві ночі. Про те, аж дві чи лише дві, дівчина старалася не думати.
***
«Привіт, пернатий», – Естер кинула рюкзак біля столика в барі, де снідав Сандро. Мессір підняв на неї погляд і, не приховуючи здивування, запитав:
– Ти ж мене вчора нахуй послала, ні? Я не ображаюся, тільки хвилювався, що образив тебе. А тут ти приходиш сюди і я вже геть не знаю, що думати, – він винувато всміхнувся й запросив її сісти поруч. Озирнувшись, чоловік помітив Інгвара: – І ти тут, юний графе? Радий бачити. Теж сідай, місця вистачає. То що ж привело вас сюди?
– Бажання світ побачити. Нонстопом, найближчих сім років, з ризиком попастися в руки Ордену. Це ж тут пропонують, правда? – Естер звернулася до офіціанта: – Добрий ранок, можна мені стейк і грецький салат? І цьому мужчині щось, – вона глянула на Інгвара: – Що їстимеш?
– Не знаю… Нехай яєчню з курятиною, – потис плечима він.
– Так, яєчню з курятиною. Дякую, – коли офіціант відійшов, Естер продовжила: – Куди для початку? Іспанія? Греція? Може Хорватія?
– Я думав про північ, – Кастільйоне зробив ковток чаю й продовжив: – Швеція? Там гарно.
– Швеція то Швеція, – кивнула жінка.
– Тільки мені не подобається така дивна безвідмовність, – мессір перевів погляд на Інгвара: – Друже мій, ти ж не перейшов межі ненасильницької комунікації?
– А я схожий на того, хто їх перейде? – лицар похмуро глянув на Сандро.
– Схожий, малий, схожий, – Естер взялася їсти салат, який саме принесли. – Тільки ні, він мене не бив. Ми випили, поговорили про життя, те-се, п’яте-десяте… Заграв у мене авантюризм у сраці, от і все.
– Ти впевнена?
– Слухай, ненависнику кущів, тобі, бляха, не вгодиш! Не їду – хуйово, їду – хуйово… Все йому хуйово!
– Ні, не х… не хріново, – Кастільйоне примирливо підняв руки. – Просто вчора ти мене послала нахуй, а сьогодні готова хоч вже їхати в аеропорт. Тут, насправді, складно не питати, чим обумовлене таке рішення. Але нехай, справа твоя. То як, Швеція?
– Нехай Швеція, – повторила жінка, доїдаючи салат.
– От і добре, – мессір підвівся. – Я вирішу питання з маршрутом, а тобі раджу познайомитися з підопічною ближче, коли вона прийде, – останнє він сказав тихіше й відійшов.
***
Йти до мессіра не хотілося. В Альди таке було чи не вперше – розлуку з Сандро вона переживала тяжко. Хоч її почуття до Хеммінга були сильними, між залишитися з ним у квартирі на площі Республіки й піти до Кастільйоне Рейн завжди обирала друге.
Цього холодного ранку присутність магістра не здавалася ворожою чи втомливою. Дівчина слухала його розмірений тон, яким він розповідав їй останні новини, і стримувалася, щоб не говорити з дитиною у своєму лоні вголос.
«Я ще не знаю, хто ти – дівчинка чи хлопчик. Але я така щаслива, що твій батько – найпрекрасніший мужчина, якого лише можна зустріти. Знаю, ти чуєш все, що тут відбувається. Він не знає про тебе, але – я впевнена! – точно-точно був би радий знати. Та я мушу тримати тебе в таємниці, дитя моє. Я б пояснила тобі все, але й сама багато чого не розумію. Знаю лише те, що не віддам тебе йому, хоч яким неймовірним він би не був. Він не здатний жити нормальним життям, якого я хочу для тебе», – Альда пила свою каву й подумки говорила з дитиною. – «Є й хороші новини – ти точно побачиш світ. Післязавтра ми кудись поїдемо – поки й для мене сюрприз, куди. Та батько-птах, – він теж чудовий, от побачиш! – точно відправить нас у якесь гарне місце. Я трішки боюся, що нас шукатимуть погані люди – себто, для нас погані. Вони робитимуть свою роботу, а ми – свою. Все вийде. Ми впораємося», – долоню Рейн стисли пальці Хеммінга.
– Тобі погано? Ти наче десь поза світом, – стурбовано промовив він, обережно торкнувшись її щоки.
– Ні, не хвилюйся, – вона глянула на нього. – Все окей. Насолоджуюся моментом, знаєш.
– Риторика Сандро, – похитав головою Хеммінг. – Якби не знав його особисто, подумав би, що ти його біологічна дочка. Пташенятко. Так він вас називає, якщо не помиляюсь. Якось він і мене так назвав.
– Для мессіра кожен – дитя його. Навіть якщо це мисливець на нечисть.
– В Ордені нема дітей, – слова прозвучали якось сумно. – Та я вже казав. Ніхто не ставиться до новобранців з якимись поблажками лише через вік. Та й хіба не дискримінація – вважати людину слабшою лише через вік?
– Їм лише сім, коли вони потрапляють до вас, – дівчина опустила очі. – Я вже казала, що вважаю вашу систему жорстокою.
– Вона ефективна. Жалість не має затуманювати розум, серце моє. Бачиш, якщо систему послабити, вона не зможе готувати таких сильних воїнів, яких ми маємо зараз. Глянь хоч би й на Інгвара. Досконалий продукт вишколу. Чи досяг би він своїх показників у шістнадцять, якби жив у цивільному світі? Глянь на його однолітків. Невизначені душі.
– Всі революції творить молода кров. Гаряча кров, – зауважила Рейн.
– Революцію творять одиниці. Гаряча кров… – чоловік усміхнувся із властивим йому сарказмом. – Знаєш, декому б цю кров остудити. Може моєму племінникові якраз цього й не вистачає. Якби він був не таким запальним… Знаєш, що я думаю? Якщо він навчиться тримати свої відчуття під контролем – його буде не зупинити. Знаєш, чому? Бо ніколи гаряча кров однієї людини не змусить кров іншої холонути від страху.
– Тоді чому в тебе не вийшло стати таким? – Альда сама здивувалася своїй нахабності. – Так, тебе бояться. Але не так. Тебе бояться як завойовника, який прийде на землі й випалить їх вщент за непокору. Ти ж описуєш інший страх. Це наче потойбічна, невідома загроза, розумієш?
– Я, кажучи грубо, силовик. Караю геть не потойбічно й не за потойбічне. З чого б мені бути невідомою загрозою? – Хеммінг потер скроні. – Та й про малого я так, лише в теорії допустив. Уявив його таким, знаєш… Як щось із старого кіно. Наше дитя теж колись буде воїном, кохана, – він поцілував дівчину в лоб. – Великим воїном, повір мені. От побачиш.
***
Габріель із Флейм зупинилися біля дому общини. Він окинув будівлю поглядом, у якому виразно читався сумнів. Дівчина підштовхнула його:
– Ти зайдеш сьогодні чи так і стоятимеш, доки тебе не почне шукати Орден?
– Заходжу я, заходжу, – похмуро відповів він і підійшов до сходів. – Та бляха, з твоїх слів воно звучить як довбана секта. Що я тут забув? Чому я не можу жити спокійно?
– Про це треба було думати до того, як втік із Ордену найдебільнішим способом, який лише можна вигадати, – закотила очі Флейм. – Все, йдемо. Сподіваюся, мессір не зайнятий.
– Кого я бачу! – вони розвернулися на голос. – Наша руденька австрійська пташечка! Доброго ранку, люба моя!
Чоловік здався Габріелеві міським божевільним чи наркоманом – він не звик бачити когось подібного в Ордені. «Начорта йому шарф, якщо тут спека, як у забитій маршрутці?», – хлопець перевів погляд на небо, коли той звернувся до нього:
– А ви, добродію, ким будете?
– А цей добродій – дебіл, який зробив одну неймовірну хрінь і тепер шукає спасіння під вашим дахом, мессіре Кастільйоне, – Флейм поклала руку на плече друга. – Знайомтеся, Габріель Хайс, ідіот. Габріелю, це Сандро Кастільйоне, власник цього дому і…
– І батько Гнізда, – всміхнувся мессір. – Привіт, Габріелю. Пропоную зайти всередину і познайомитися ближче. Йдемо? – він відчинив двері. – А вас, Флейм, я наполегливо попрошу поки що залишити нас наодинці.
Дівчина кивнула й відійшла. Габріель, все ще сумніваючись, зайшов у будинок. Сандро вказав йому на двері кабінету й негайно відволікся на невелику групу підлітків у коридорі. «Що за фрік…», – хлопцеві це не подобалося, тож він вирішив почекати його вже в кабінеті.
В тиші він просидів майже п’ять хвилин, після чого в двері постукали й майже одразу ввійшли.
– Сандро, я папери тобі на стіл кину, окей? – схоже, той, хто заходив, почув згоду від мессіра, бо, не оглядаючись по боках, переглянув щось у папці, яку тримав, і поклав її до інших паперів, у центр хаосу на дубовій стільниці. – Привіт. Ти в нас житимеш? – він кинув погляд на Габріеля, мить помовчав і видав: – Не чекав нашої зустрічі просто тут, Геб. Якими вітрами?
– Я… Чекай… А з тобою що… – колишній мисливець із шоком розглядав Інгвара. Той усміхнувся й перепитав:
– Ти тут житимеш?
– Якщо оцей ваш… мессір дозволить, то наче.
– От тоді й поговоримо, – він поплескав його по плечі й відійшов: – Scusami, справ стільки, що хоч сракою жери. І цей… Не дивуйся нічому в цьому Гнізді, побережи нерви. Все, залишаю тебе, – вже на виході він перетнувся з мессіром. – Не знаю, що тут робить мій друг, але знаю, що ти мені потім розкажеш, – Габріель залишився наодинці з Птахом.
Додати до улюблених