«Я тобі що, в срані няньки наймалася?», – Естер із розмаху опустила на барну стійку порожній келих. Бармен негайно налив ще пива – їй було достатньо лише кинути на нього похмурий погляд. Сандро не міг сказати, що така реакція на його прохання стала для нього сюрпризом. Він нахилив свій бокал, спостерігаючи за тим, як перетікає рожеве вино всередині, зробив ковток і знову повторив:
– Я наполягаю на тому, щоб ти поїхала з Альдою. Мені тривожно відпускати її саму.
– Тобто я маю зараз взяти і їхати чортзна-куди хуй знає наскільки просто тому, що ти довбаний параноїк? – Естер обперлася ліктями на поверхню стійки. – Ти не охуїв, пернатий?
Мессір повернувся спиною до бару, закинув голову назад і втомлено заплющив очі. Його самого зовсім не радувала перспектива відпустити своє пташеня у незвіданість. «Мої ж правила доля розвернула проти мене», – подумав він і замислено відпив ще вина.
«Гніздо існує на засадах доброї волі й безпеки», – проте зараз воно могло стати першочерговою ціллю каральних загонів навіть попри запевнення у тому, що рішення інспекції не оскаржуються. «Я гарантую вам захист будь-де й будь-коли», – він казав це кожному з постояльців і виявився неспроможним помітити загрозу в тому, що хотів вважати спробою не стільки зцілити душу магістра через любов юної Альди, скільки технічно відвести його увагу від сітки.
Протверезів він лише після новини про вагітність Рейн. «Їй треба їхати звідси. І змінювати місце проживання щоразу як вона попадеться на очі нашим», – Інгвар казав це властиво беземоційно і чи не вперше Птахові навіть не хотілося дорікнути йому за надто стриманий тон. – «Я б хотів сам супроводжувати мою сестричку, але мої переміщення привертатимуть більшу увагу, ніж будь-який з її перформансів. Ти ж знайдеш когось, кому ми зможемо її довірити?», – попри звичну відстороненість мисливця для Кастільйоне його прив’язаність до Альди була такою ж очевидною, як і те, що Земля кругла, а трава зазвичай зелена.
Людини, надійнішої за Естер, мессір не знав. Хоч він і розумів, що вона ніяк не зобов’язана найматися охоронцем до Рейн, альтернативних варіантів у нього не було. Кастільйоне ще якусь мить посидів із заплющеними очима, вслухаючись у гру кавербенду, що готувався до вечірної програми, після чого повернувся в реальність і повторив:
– Ти вже мала суперечки з Орденом, отже, досвід у подібних справах теж маєш.
– І ти пропонуєш мені знову ввійти в поле зору доблесних хранителів, генію? Хто цю хуйню взагалі вигадав?
– Есті, річ у тому, що вам якраз треба вийти геть з їхнього поля зору, – чоловік відклав порожній келих. – Розумієш, Альда молода й недосвідчена. Вона ж без тебе в перші три години попадеться.
– Вірю, – видихнула Естер. – Але якого чорта саме я? Невже на твоїй птахофабриці немає більше нікого, хто б сяку-таку зброю в руках втримав?
– Є, –- погодився Сандро. – Тільки от тобі я без сумнівів довірю власне життя. Тож кому ще довіряти своє пташеня?
– Професійній нянечці, – вона допила пиво. – Ти ж її у всякому разі не сьогодні відправляєш?
– За чотири дні думав.
– Мислитель хрінів, – Естер відійшла від бару. – Все, мені додому, тобі нахуй. Добраніч.
***
Коли Рейн з Інгваром прийшли до «Нефелібати», мессір встиг добряче випити. Він перебирав пальцями струни знайденої десь гітари, награючи нескладні акорди. На сцені грав квартет, гості активно перемовлялися між собою – дивно, як у такому шумі він взагалі чув себе. Час від часу в його руці опинявся келих із рожевим вином. Здавалося, чоловік не помічає нічого й нікого навколо себе.
Проте варто було Альді підійти ближче, як він відклав інструмент і, не кажучи ні слова, пригорнув її так, ніби вони не бачилися останні три декади. Дівчина відчувала запах вина й кориці. Вона заплющила очі, не бажаючи відсторонятися – її лякала сама думка про те, що найближчі сім років їхня зустріч буде, ймовірно, неможливою.
Інгвар залишився осторонь – не хотів втручатися в цю сцену. «Якби ж і я був для когось настільки важливим», – думка застала його зненацька. Щось подібне сформулювалося в нього чи не вперше – хлопець вважав, що такі геть не прагматичні речі його не цікавлять. Усвідомлення власної самотності стало таким раптовим, що він мимоволі обійняв себе за плечі. «Чому я взагалі думаю про це? Хіба я не знаю, що Орден – моя родина? Чи я вже так віддалився від нього, що й сам не впевнений в тому, хто я, чорт забирай, такий?», – до реальності його повернув дотик Альди.
– Інгваре, дай Птахові глянути на себе, – Рейн взяла його за руки. – Сандро, подивися, хіба це не прекрасно?
– Вау, – мессір провів кінчиками пальців по його дредах і погладив потилицю хлопця. – Це неймовірно, юний графе. І ти неймовірний. Я не можу бажати своїй пташечці кращого брата, ніж ти, – він усміхнувся й обійняв Інгвара. – Взагалі я кликав вас не лише для обіймів, але зараз, на жаль, вже не знаю, чи маю хоч якісь новини.
– Тому ти вирішив напитися? – Альда стала на носочки й поправила неслухняні каштанові пасма Кастільйоне. – Невже все так погано?
– Радше невизначено, – його усмішка була водночас сумною й знервованою.
– В якому сенсі? Естер не хоче їхати? – сухо запитав Інгвар.
– Вона не знає, чи може так ризикувати. Я думав, що виїзд ми заплануємо через чотири дні, але зараз вже нічого не знаю. Есті людина… своєрідна, розумієш?
– Розумію. Де вона зараз? – все тим же тоном продовжив хлопець.
– Години дві як вдома, мабуть. Ну, йшла точно додому.
– Прийняв. Якщо не прийду до півночі, чекай зранку, – мисливець розвернувся й швидко вийшов із бару.
Сандро знову перевів погляд на Альду. Вона сиділа біля барної стійки, опустивши лікті на її поверхню. Чоловік сів поруч і легенько стис передпліччя дівчини. Він не знав, що казати, коли їхні погляди зустрілися. Слова здавалися недостатньо підходящими для того, що хотілося виразити – їх сенс став таким мертвим і обмеженим, що мовчання було найдосконалішою розмовою. Не в змозі сидіти він опустився на коліно й обережно поклав обидві долоні на живіт Альди. Так само мовчки мессір торкнувся живота губами, ніби просив благословення.
Рейн ледь нахилилася і залишила поцілунок трохи вище скроні чоловіка. Вона поклала одну долоню на йому плече, другою ж погладила його щоку. Він заплющив очі, дозволяючи гарячим сльозам стікати на її пальці. «Моліться їй, мессіре. Сакралізуйте її ім’я. Це мав на увазі магістр? Вважайте її святою покровителькою. Моя дівчинка. Моя Мадонна, моє найчистіше дитя. Я не зміг тебе захистити. Я хочу зізнатися тобі в кожному зі своїх проступків і навіть не мрію про прощення чи розуміння – просто маю якусь мізерну надію на те, що сповідь тобі полегшить тягар моєї душі. Нестерпно знати, що це наші останні вечори, Мадонно. Розуміти, що наші шляхи переплелися так міцно, але розійшлися настільки швидко. Пообіцяй мені, що пам’ятатимеш мене. Твого безумного птаха з Риму. Твоїх братів і сестер із Гнізда. Пообіцяй, що житимеш яскраво, бо ж ми не вміємо по-іншому. Пообіцяй, що доживеш до моменту, коли доля знову приведе тебе туди, куди ведуть всі дороги – до Вічного міста. А я пообіцяю, що доживу до дня, коли зможу ще раз побачити тебе й дитя твоє», – Сандро підняв очі на Рейн і зрозумів, що плаче він не сам.
***
«Місто це може й вічне, а от замки – ні», – мисливцеві знадобилося менш ніж дві хвилини, щоб відчинити двері під’їзду. Він піднявся на четвертий поверх, де знаходилася квартира Естер – адресу він пам’ятав ще з того візиту, коли ходив перевірити її стан після ініціації.
Інгвар прислухався до тиші на поверсі. Будинок виявився спокійним – о пів на дванадцяту ночі хлопець міг почути хіба дзижчання комарів. Ідилію порушив звук розбитого фарфору. Загострений слух підказав, що пролунав він із квартири, куди й прийшов мисливець.
Дзвінок у двері. Повільні, наче насторожені кроки по той бік. «Хоч би вона відчинила. Не хочу виносити двері, ще й серед ночі», – Інгвар видихнув і спокійо промовив:
– Естер, я хочу поговорити, – хлопець помовчав і продовжив: – Прошу. Що тобі втрачати?
– Твоя правда, малий, – вона відчинила й байдуже махнула рукою. – Заходь.
«Не думав, що буде так просто», – він не знав, з чого почати. – «Я йшов сюди з метою переконати її їхати з Альдою. А зараз підозрюю, що це далеко не її найбільша проблема». Жінка склала руки за спиною, демонструючи прес, маленькі груди й концентричні кола скандинавських рун навколо її сосків. Вона стояла на підлозі босоніж – легкі бавовняні штани ледве вкривали її п’яти. Естер у свою чергу байдуже розглядала синьо-бірюзові дреди хлопця, зібрані в хвіст нижче потилиці. «В ньому наче надто багато яскравого», – подумала вона. – «Візуальний шум, який так люблять у Гнізді».
– То про що ти хотів поговорити? – жінка перервала мовчанку, яка затягнулася. – Тебе наш пернатий друг послав?
– Я сам прийшов.
– Тобі зайнятися нема чим? – скептично закотила очі Естер. – Чи Кастільйоне й до тебе доїбався?
– За що?
– Та хуй його знає! От може ти цей, ну, кущ у театрі грав? Він на таке тригериться, – жінка глянула на нього й зітхнула: – Ну серйозно, якого хріна ти тут?
– Сандро не любить кущі? – відсторонено запитав Інгвар.
– Кущі любить. А тих, хто грав у театрі кущ – ні, – пояснила жінка. – Ти не дивуйся. Я в лайні. Тільки от пернатому цього знати не треба. Сратися в мене сил нема. Тому якщо тобі не підходять ці дві умови – була рада бачити, до нескорої зустрічі, – вона вказала в бік дверей.
Інгвар усміхнувся сам до себе, підняв погляд на стелю і секунд десять вивчав колись білу штукатурку. Зараз її колір наштовхував на варіанти. Найімовірнішими з них видавалися ті, які допускали любов власників цього приміщення до старого доброго гранжу чи простого людського «йой, та хай буде». В одному куті помітний шмат штукатурки встиг відпасти, в іншому виднілися сліди неодноразового затоплення з боку сусідів зверху чи надмірної вологості в будинку – за десять секунд Інгвар міг лише допускати, про що могла свідчити текстура стелі у передпокої квартири, яку винаймала Естер.
Та в нього й не було мети дізнатися щось конкретне. Пауза була потрібна для того, щоб надати сцені більшої театральщини – все ж мисливець перейняв від Сандро більше, ніж збирався. Хлопець скинув з плеча на лікоть невеликий рюкзак і витяг звідти дві пляшки ірландського віскі, після чого невинно уточнив:
– Хіба я прийшов би з цим, якби мене послав Птах? Він, яка нам обом відомо, надає перевагу продукції виноробних мануфактур, чи не так?
– Вау, – ледь всміхнулася Естер. – Довго над оцим думав?
– Не довше ніж пригадував те, як наставник вчив обирати віскі, – мисливець скинув кросівки, пройшов до вітальні, сів на диван, поклав пляшки на стіл і закинув туди ж ноги. – То що ж тривожить твою душу, моє любе пташеня? – запитав він, наслідуючи інтонації Сандро.
– Ой бляха… – вона знову награно закотила очі. – Не тривожить нічого. А от хуйовить багато. Спочатку пройди ініціацію, не здохни, зараз їдь до пизди на пасочки няьчити сімнадцятилітнє немовлятко, яке вже носить іншого бейбіка – сраний кіндер-сюрприз… І хуєві відомо, чи не здохну я потім, коли замовник захоче розшифрувати ту довбану формулу, хоча листів вже кілька тижнів ніяких, тому маю якусь малу надію, що пронесе…
– Яких листів? Замовник контактував з тобою? Хто він? – Інгвар відкинув напускну манерність і звично напружився. – Мені відомо лише те, що він існує.
– Не повіриш, графе, – вона одним ковтком висушила чарку. – Та я теж у душі не їбу, хто він. Я отримую листи. Іноді відповідаю на них – тоді відправляла на одну адресу на околицях Ре ді Рома, але там нічорта нема – квартира та теж здається, причому подобово. Я вже не знаю, що думати. Заспокоювала себе тим, що не може ж це бути якась, не знаю, хуйня хтонічна. А потім згадую – я ж тепер, бляха, ініційована мисливиця на нечисть. Кажу ж, обклало мене життя піструнами.
– Покажи листи, – хлопець глянув їй в очі. – Будь ласка.
– Та нема в них нічого. Вони ж не від руки навіть писані. Про що я хотіла… А, точно, – Естер налила собі ще. – Мені вже страшно, що мене вб’ють нахуй. От серйозно, як розшифрувати формулу в крові без зразка крові до введення?
– Так, щоби з мінімальними похибками – ніяк, – похмуро промовив Інгвар, відпиваючи з чарки.
– От і я про те. Та блять, я не хочу вмирати так тупо. Аде якщо і вмирати, то хоч у місці якомусь гарному, а не в цій хаті зі всратим ремонтом часів…
– Часів розквіту родини Медічі, – він кинув погляд на вікно і додав: – То в тебе виходить якась хуйова ситуація. Або сидиш на сраці й чекаєш продовження екперименту над тобою, або їдеш кататися Європою, попутно захищаючи від Ордену мою названу сестричку.
– Що те, що це… – вкотре за розмову зітхнула жінка. – Який хоч план у пернатого?
Додати до улюблених