Читаючи щоденник, не помічаю невеликого вогника, який знаходиться надто близько до мого вікна. Проте запах диму відчуваю дуже добре. Хтось запалив документи, які я забрала з будинку Григорія. Звідки знаю? Роблю правильні висновки, коли бачу шматок паперу, який не до кінця спалився.
Незабаром вогонь перекидається на дерева. Саме тоді я його й помічаю (чи це було раніше?), коли одне дерево валиться, слідом за ним інші, що знаходяться поблизу, які тягнуть за собою дроти, що відповідають за світло, Інтернет і мобільний зв’язок. Я за всім цим спостерігаю, залишаючись біля вікна.
Бабуся стукає в мої двері й кричить, що нам необхідно тікати звідси, поки ще є така можливість. Вона мені каже, що перший поверх у вогні, але ж не можу я ризикувати щоденником своєї сестри та ноутбуком разом із телефоном.
– Я тебе наздожену, обіцяю! – кричу у відповідь, збираючи необхідні речі, без яких мені у цьому світі не вижити.
Перший поверх дійсно загорівся швидко. Коли я вибігаю з кімнати з рюкзаком на одному плечі, то розумію, що живою мені не вибратися, якщо не постаратися, звісно. Яка ж прикрість очікує нашого директора і викладачів, коли я помру так тупо. А може це все вони підлаштували через ті документи? Найбільша моя помилка – я недооцінила їх можливості і бажання вбити мене. Боже, тільки б вони не чіпали моїх друзів, які не винні, що я народилася такою, якою є. Повертаємось у реальність.
Сходи довго не витримають, тому потрібно діяти швидко. Але хто казав, що я так вмію? Бігти з усіх сил, щоб на останній сходинці спіткнутися і впасти обличчям вниз? Так, це я вмію. Одна справа бігти до сходів, бо вогонь починається з другого поверху, інша – бігти і розуміти, що коли вогонь добереться до першої сходинки доведеться стрибати. Взагалі-то цей другий варіант можливо зробити тільки в кіно, в якомусь бойовику чи фільмі, де головний герой відправляється назустріч пригодам. Я ж не є героєм. Проста така собі дівчина, яка залишилася сама в палаючому домі. Доля, якщо я повинна померти, то чому повинна страждати? Краще померти швидко, ніж повільно.
Повільно, але вірно вогонь добирається до першої сходинки. Зібравши волю в кулак, біжу і навіть встигаю спуститися до того, як вогонь починає пожирати сходи, але те, що сталось потім змушує мене зупинитися посеред вогню і почати панічно шукати інший вихід.
Вхідні двері завалені. Тай вогонь там сильніший, ніж в інших місцях. Видно, це джерело. Мені не вистачає повітря, бо воно просякнуте димом, і до речі, якщо довго тут знаходитися, то можна побачити перед смертю поні та єдинорогів. Дихати все важче. Скоро я втрачу свідомість тут і ніхто не знайде мене вчасно (хіба все не так заплановано?). Коли сюди приїдуть пожежники, від мене залишиться купка попелу. Невже все закінчиться саме так? У вогні і на самоті?
Раптом одна дуже геніальна думка приходить мені в голову, точніше ця думка прийшла в голову різним режисерам, які не розуміють, що в житті можна й поранитися. Тут є великі вікна, які можна розбити і таким чином врятуватися. Біжу знову, стараючись обходити вогонь. Здається, виходить. На перших декількох кроках.
Перша пляшка з коктейлем Молотова летить саме в те вікно, яке повинно бути стати моїм спасінням. Її сюди вкинули спеціально. Значить, мене намагаються вбити досить оригінальним способом. Такі коктейлі летять у кожне вікно, посилюючи вогонь, який вже був у будинку. Починаю молитися про чудо і воно відбувається.
З найтемнішого кутка вискакує давно знайома мені істота, але я все списую на галюцинації, бо вже починаю втрачати свідомість. Воно підхоплює мене і вискакує у вікно, якимось чином проминувши небезпечний вогонь.
Істота схожа на людину. Принаймні на обличчя точно. Правда, воно стоїть якось дивно, наче не може нормально стати на обидві ноги і одне коліно воно згинає, щоб не втрачати рівновагу.
– Дякую, – шепочу перед тим як відключитися.
І знову мене переслідує директор. Тільки сьогодні він вирішує прихопити з собою фізрука та інших. Остаточним є те, що там ще була наша викладачка математики. Вона з’явилася з усмішкою на обличчі, а рукою тримає горло, з котрого тече кров.
– Бачиш, що ти зі мною зробила? – таким невинним голосом питає вона.
– Таню, що я з тобою зробила? – звідкись з глибини моєї свідомості чую голос Анни, яка, певно, прийшла навідати мій труп у місцевому рівні. Але трупи не розмовляють!
– Що? – питаю. Знайомі стіни. Я коли-небудь перестану сюди потрапляти? Це ж наша рідна обласна лікарня.
– Ти говорила, що я з тобою щось зробила, – відповідає мені моя подруга.
– Тобі всього не зрозуміти. Де мої речі? – зіскакую з ліжка і з полегшенням сідаю назад, побачивши свій рюкзак цілим та неушкодженим.
– Всі твої речі в порядку. Правда, сам рюкзак трохи постраждав, але ж можна купити собі новий, – заспокоює мене Аня. – Ти знаєш, хто це зробив?
– Ні. Думаю, директор чи хтось із його компанії. Найголовніше, що вони проникли в мій будинок, забрали документи, які належали одному з убитих футболістів. Потім їх спалили надто близько до дерев, вони теж загорілися і вогонь перейшов на будинок, це я все сама бачила. Коли намагалася вибратися із будинку, почали кидати коктейлі Молотова. Ти ж знаєш такі. Кожен їх робив у дитинстві на звалищі чи за будинками. – розповідаю. Тільки б мені не довелось пояснювати, що це за штуки.
– Ні. На пустирі краще. Там звук якісніший і сусідів немає, які пообіцяють, що наступного разу засунуть тобі ті штуки в зад, – усміхається вона.
Я й сама згадую своє дитинство. Ту частину, яка пов’язана з “козаками-розбійниками”, в які грали всі пацани та дівчата з мого двору. Але там зброєю були в основному палиці та сміття, що знаходили на вулиці. Про коктейлі Молотова нам розповідав мій батько, тільки він збирав у дітей обіцянки, що ми ніколи такого не робитимемо, і не “зливатимемо” бензин з чужих машин. Повірте, й такі умільці серед нас були. Тепер їх немає. Всі кудись пороз’їжджались. З бойової банди дівчат залишилася тільки я.
– Г’юстон, у нас проблеми. – Аня дивиться на чоловіка, який стоїть у дверях. Директор.
– Чув, що у Вашому будинку сталася пожежа, тому ми з іншими викладачами вирішили допомогти Вам і Вашій бабусі матеріально. Скільки потрібно гривень, щоб відбудувати Ваш будинок? – ввічливо цікавиться він у бабусі, котра стоїть у нього за спиною. Вона дає йому аркуш, на якому, схоже, записана необхідна сума. – Це багато, але ми зробимо все можливе, щоб, ще раз нагадаю, відбудувати ваш будинок.
Бабуся усміхається. Тільки ми з Анею відчуваємо напругу у всіх м’язах. Вона до болю стискає мою руку. Я ж готова вбити його прямо зараз.
– Ви зможете нам допомогти, якщо скажете, хто винен у пожежі. – бідний мій язик. Кажу це на автоматі, бо думки мої розташовуються саме в такому порядку. Я хотіла задати таке питання.
– Звідки мені знати? Чи ви хочете, щоб я викликав сюди поліцію і ми разом у всьому розібрались? – помічаю позаду нього ще й лікарів і нарешті розумію, чого він хоче. Переманити всіх на свій бік. Зробити з мене хвору дівчину, зі смертю якої за нею ніхто не плакатиме.
– Ти раніше не здавався таким хорошим. Особливо коли гнався за мною та моїми друзями по парку, тримаючи в руках пістолет! А що ти відчував, коли катував Костю? Не переживай, я все про тебе знаю! Ти можеш здаватися таким невинним вовком в овечій шкурі перед другими людьми, але не переді мною. – знаю, що починаю злитися і повністю втрачаю контроль над собою.
– Та що ти кажеш? Ви бачите, яка вона хвора? – голосно питає всіх присутніх директор. А до мене потім звертається пошепки:
– Тільки спробуй ще комусь про це розповісти і цілком можливо, що на Різдво ти отримаєш голову когось із своїх друзів у подарунок.
Ковтаю. Мені ніколи не доводилося так сильно хвилюватися і починати шукати підтримки у друзів. Аня дивиться на директора і лікарів, які сильно переймаються за мої подальші слова. Вони ж повірили, що у мене проблеми з головою.
– Добре. Ви мене заспокоїли. Але про ваші брудні справи будуть всі знати все одно, – шепочу у відповідь.
Додати до улюблених