– Всі розійдіться! Швидше! – з будівлі вибігає викладач в спортивному костюмі. – Я до кого звертаюсь? Тут вам нічого робити!
– Йдемо, – Кирило сіпає мою руку і ми розчиняємось в натовпі. Ніхто не розмовляє.
– Їх взагалі не парить, що зараз відбулось? – я на межі нервового зриву. На моїх очах щойно вбили людину. Її кров застигає на моєму обличчю. Витягую із рюкзака вологі серветки і починаю витиратись.
– Ні. Два роки тому те саме було. Директор навіть не хотів викликати міліцію, тому це зробив Коля. Чому ви такі здивовані? Я перша, хто з вами заговорив? – до нас підходить незнайома дівчина.
– Ти ж Аня! – вигукує Кирило.
– Ми знайомі?
– Я чув про тебе від свого батька. Він розслідував самогубства студентів.
– Попрошу в моїй присутності ніколи не згадувати, що саме відбулось два роки тому, – починає махати руками Аня.
– Пробач. Ти перша почала цю розмову. Мені здалось, що від тебе ми можемо почути багато цікавого, – червоніє Кирило.
– А що ти хотів почути? Студентів нічого не поєднувало. Просто спрацював колективний розум, як нам сказав директор.
– Кириле, вона ж нічого не пам’ятає. – пошепки говорю. – Напевно, їй добряче мізки промили.
– Аню, ти пробач, але ми все ж хочемо поговорити. – усміхається Кирило. На моє зауваження він просто відмахується.
– Ти Маша? Ні. Цього не може бути! Ти померла! Ти померла! Що ти хочеш від мене? – раптом Аня кидається на мене з кулаками.
– Асю, заспокойся. Цю дівчину звуть не Марія. Вона першокурсниця. Її ім’я… – хлопець, який підбіг до Ані, дивиться на мене.
– Таня. Мене звуть Таня. – простягаю Анні руку.
– Пробачте, – хлопець відводить її від нас.
– Ти це бачила? Вона не розбирає, де реальність, а де спогади. Марія була її подругою. Вона також серед жертв. Ти все ще думаєш, що тут нічого не відбувається? – Кирило дивиться на парочку.
– Я вже не впевнена в цьому. Мені страшно. – це правда. Те, що сталось з Анною, лякало. Я не хотіла б опинитись на її місці. Як вона це терпить? Чому не звела рахунки з життям?
– Вона надто налякана. Не хоче повторити долю подруги. Заради якоїсь маленької цілі Анна продовжує жити, – ніби прочитавши мої думки, каже Кирило.
– Моя подруга хоче, щоб про ті події дізнався весь світ. Коли вона звідси вибереться, то піде в редакції газет, – до нас повертається Коля. Він набагато гарніший, ніж на фото по телевізору.
– Мене звуть Кирило, а це Тетяна. Ми хочемо знати, що тут відбувається.
– Я не впевнений, що вам потрібно знати правду. За неї готові вбити. Ви ж хочете залишитися живими?
– Особисто я цього дуже хочу. – кажу.
***
– Таню, подивись на мій малюнок! – Валерія повертається зі школи і бачить мене, тому, щиро посміхаючись, біжить сюди.
– Що тут у нас? Вау, яка краса! – Валерія дає свій аркуш.
– Ось це ти і я. Це – наші батьки. А знаєш, чому ми на Небесах? – я заперечно хитаю головою, а під шкірою пробігає мороз. – Тому що тато називав нас янголятами.
Так і було. До того дня, коли мамі зателефонували і сказали, що він помер. Потрапив в аварію. Саме тоді мама й почала періодично пити. Нам з Валерією доводиться нелегко. У мене навчання й робота в ті проміжки часу, що вона йде в запій, а у сестри поки тільки навчання.
– Багато домашки задали?
– Ні. Мені потрібно сказати мамі, що наступного тижня батьківські збори. Збиратимуть гроші на ремонт школи.
– Велика сума?
– Ага. Дві тисячі за два семестри.
– А в школі хоч знають про наше становище? Якщо у мами поганий настрій, то ми збиратимемо цю суму дуже довго. – а у мене вже не залишилось місць, де ховати гроші. Мама все знаходить і пропиває. Одного разу я забрала Валерію і пішла з дому, коли в мами був період “поганого настрою”. Мама переживала тільки за гроші. Адже вона не могла купити собі випити!
– Їх це не хвилює. Кажуть, що моя мама офіційно працевлаштована і за нами соціальні служби не наглядають. Я думала, у мами хороший настрій, – вже тихіше додає вона.
– Був, до того новинного сюжету. Прийдемо додому і дізнаємось напевне, – останній такий період у неї був кілька місяців тому. Тоді я побачила маму коло своїх картин, які роблю на замовлення. Це мій спосіб заробити трохи зайвих грошей і оплатити принаймні перший рік навчання в коледжі. Ми тоді сильно посварились і я почала замикати кімнату. Та у Валерії був запасний ключ, який знайшла мама. Вона ним користується й надійно ховає. Справи сімейні.
– Мене сьогодні питали, скільки ти береш за одну картину. Моя однокласниця хоче, щоб їй розфарбували стіни. Ось, – Валерія дає мені інший аркуш, на якому зображений великий корабель, острови та скриня зі скарбами.
– Ого. Таке я місяць малюватиму. І коштуватиме воно дорожче.
– Скільки? Вона хоче, щоб ти назвала суму і погодилась на роботу.
– Десь близько п’яти тисяч. З оплатою наперед, бо потрібно закупити багато фарби. Сам корабель малювати надто складно, але думаю, що впораюсь із цим.
– Чудово. Я завтра скажу їй це! – Валерія обіймає мене і ми піднімаємось до квартири. Вже на сходовому майданчику чую сварку мами та сусіда.
– Віть, ну позич декілька гривень. Моя донька все тобі поверне.
– Ні. Тобі на сьогодні досить. Хоч би про дітей подумала.
– Вони тварюки невдячні! Я чоловіка втратила, а ті зарази все ховають, – очі моєї сестрички наповнюються сльозами.
– І правильно роблять. Я б від такої матері тікав до інших родичів. Але дівчата з тобою залишаються. Чекають на тебе нормальну! – двері сусіда зачиняються. Мама також йде.
Я кидаю сестру на сходах і біжу в квартиру. У мене в кімнаті сховані двісті гривень. Треба відвоювати їх у п’яної мами.
– Мам, я вже дома! – тихо пробираюсь в свою кімнату. Мама вже там. Вона відчинила шафу і нервово шукає там гроші. – А що ти робиш?
– Я? Нічого. Вирішила поприбирати, – вона швидко закриває шафу.
– Гроші шукаєш? Тобі досить! Досить пропивати і свою зарплатню і мою! Валерія додому боїться заходити, коли ти починаєш пити. Про що ти думаєш? Хочеш відправитися до батька? Чудово! Тоді тримай. Для рідної матері мені нічого не шкода! Більше не шукай нас! – кидаю на підлогу гроші й починаю збирати свої речі.
– Куди ти зібралась? – сьогодні її це не хвилює. Питання чисто для протоколу. Через тиждень або два вона з’явиться на порозі бабусиної хати в новому чистому одязі, вимита, нафарбована і з грошима в гаманці. Знову пообіцяє більше не пити і записатися в групу Анонімних алкоголіків і ми знову повернемось додому. Через кілька місяців ситуація повториться. Замкнене коло.
– Далеко і надовго. Мені набридло жити в таких умовах! Валерію я забираю з собою! – речей у мене ніколи й не було багато. Вони купувалися в основному до свят і до першого вересня, але тільки на заміну тому, з чого я вже виросла. Зібравши валізу, заходжу в кімнату сестри, яка чекає на мене.
– Куди ми йдемо, Тань?
– До бабусі. Вона нам допоможе, – принаймні, я сподіваюсь, що їй не набридли ще наші “концерти”. Кілька років тому вона спробувала через суд забрати нас від мами, але нічого не вийшло. З тих пір ми приходимо до неї щоразу як мама напивається.
– Ми знову втекли, – зітхає сестра.
– Нічого. Цього разу більше не повернемось. Нервів уже на це не вистачає, – виходимо на вулицю і я викликаю таксі.
Через декілька хвилин зупиняємось біля воріт будинку бабусі. Вона живе в приватному секторі у двоповерховому будинку з басейном на задньому ганку, альтанкою коло нього і розкішною оранжереєю.
– Йдемо? – Валерія киває.
Я натискаю на дзвінок на воротах.
– Хто там? – питає бабуся.
– Це ми. Таня і Валерія. Приїхали до тебе. Знову. – відповідаю.
Ворота відчиняються. По той бік стоїть наша бабуся в одному тільки халаті. Побачивши нас, вона розкриває свої обійми. Валерія кидається до неї.
– Які ви вже дорослі! Мама знову взялася за старе?
– Так, – киває Валерія.
– Говорила я своєму сину не одружуватися з нею. А у нього любов була! Я одразу роздивилася її нутро. Знову гроші шукала по ваших кімнатах?
– Так. Ще й з сусідом посварилася. – зізнаюсь.
Бабуся нічого не відповідає. Просто заводить всередину.
Додати до улюблених