– Що ти тут робиш!?
Сан не хотів приймати той факт, що йому доведеться навчати такого мерзенного хлопця. Уйон натягнув свою постійну усмішку і сказав:
– Я тут навчаюсь, пане…
Він кинув швидкий погляд на дошку, на якій Сан написав своє ім’я та прізвище.
– Пане Чхве.
По класу пішов шепіт, але навряд чи можна було вловити хоч фразу. Сан, дивлячись на блондина, що посміхається, явно втрачав терпіння. Але не зважаючи на це, він глибоко вдихнув і якомога спокійніше сказав:
– Це твоє перше і останнє запізнення на мою лекцію, Чон Уйон. А зараз іди й сядь. Не варто витрачати час, відведений для навчання.
Уйон підморгнув йому.
– Як скажете, професоре.
І рушив до парти, за якою вже сидів студент. Судячи з того, як вони по-дружньому поплескали один одного по плечу, вони були друзями. Або, принаймні, добрими знайомими.
– Отже, як я вже сказав, цього семестру викладати у вас математику буду я. Наскільки я знаю, у вас є навчальний план.
Декілька студентів кивнули, підтверджуючи слова професора.
– Чудово. У ньому ви можете знайти дату, до якої можна буде написати заяву, щоб залишити цей навчальний курс.
При цьому Сан поглядав на Уйона, сподіваючись, що він зрозуміє, як сильно він хоче, щоб Уйон офіційно перестав ходити на його заняття.
– Якщо ви хочете відмовитись від занять зі мною, але при цьому вам не хочеться, щоб ще було записано у стенограмі, подайте заявку до вказаного дедлайну.
Уйон із викликом подивився на Сана, чудово розуміючи, що його новий викладач не горів бажанням його вчити.
– Також, якщо у вас будуть якісь проблеми з вивченням матеріалу, можете приходити до мого кабінету, щоб займатися додатково. Такі заняття я проводитиму по вівторках і четвергах, з чотирьох до п’ятої години вечора. За потреби ви можете призначити заняття за попереднім записом. У когось є питання?
Одразу підняла руку одна зі студенток. Вона виглядала досить нетипово: її висвітлене волосся було прямим, бронзова шкіра була гладкою і без жодної вади. На ній була рожева сукня, а на шиї елегантний ланцюжок. Якоюсь мірою зневажливий погляд сірих очей цієї студентки насторожив Сана, але він бадьоро сказав:
– Так?
Студентка поспішила представитись:
– Мене звати Пак Хорі. Я правильно розумію, ви та Уйон вже знайомі?
Голос Хорі звучав різко і навіть верескливо. Сан проти волі скривився.
– Звичайно, ми знайомі. Він мій студент.
Професор видавив із себе дружню посмішку. Хорі прискіпливо оглянула його з голови до ніг, а потім пирхнула, висловлюючи небажання продовжувати розмову.
– Невже хтось його ревнує?
Сан, посміхнувшись своїм власним думкам, вимовив:
– Отже, якщо запитань ні в кого не залишилось, я почну лекцію. Приготуйтеся записувати матеріал.
∞∞∞
За годину заняття було закінчено. Сан полегшено почав збирати свої папери та інші важливі речі. Потім він покинув кабінет разом із студентами. Йому подобалась територія університету. Навколо були доглянуті газони зі свіжою зеленою травою, акуратно пострижені кущі вздовж стежок, лавочки в тінях численних дерев – все це разом із гарною погодою піднімало настрій хлопцю. Неспішно прогулюючись внутрішнім двориком, він дійшов до його центру, до великого фонтану. Від нього віяло прохолодою. Сонячне світло грало на прозорій воді, роблячи її ніби чарівною. Опустивши у воду руку, хлопець згадав, як колись давно, коли йому було чотирнадцять, вони з його найкращим другом дуріли біля схожого фонтану.
– Його звали Сон Мінкі. Колись вони були нерозлучні, але одного дня все скінчилося.
Сан заплющив очі, сів біля фонтану, а його рука продовжувала малювати візерунки на поверхні води. Непомітно для самого себе він вдався до спогадів.
∞∞∞
Десять років тому.
Два хлопчики грали в квітучому міському парку. Вони сміялися і обливали один одного водою, почуваючись найщасливішими у світі. День був спекотним і сонячним. Їхній одяг швидко висох, і самі вони швидко втомилися, тому найкращим рішенням стало сісти на найближчу лаву. Вони довго говорили, адже тем для розмови було безліч. Книги, якісь ігри, смаки морозива та набридливі комахи – все це обговорювалося зі звичним дитячим хвилюванням та допитливістю. Коли мова зайшла про школу, Мінкі помітно похнюпився.
– Агов, ти чого? Попереду ще два місяці літа, не варто так сумувати! Не скоро ми до школи повернемось.
Сан м’яко посміхнувся своєму найкращому другу, дивлячись у його очі.
– Справа в тому, що…
Він шумно видихнув. Було видно, що йому важко підібрати потрібні слова. Це насторожило Сана, але він не перебивав Мінкі.
– Мої батьки наполягають на тому, щоб ми переїхали до іншої країни. Там я ходитиму до приватної школи, а потім вступлю до престижного коледжу.
Помітивши, як разюче змінився вираз обличчя Сана, він поспішно додав:
– Але я не хочу їхати. І залишати тебе тут я також не хочу.
Його погляд був сумним, просоченим виною і жалем. Сан обійняв себе за плечі і за кілька хвилин вимовив:
– Я…я розумію, Мінкі. Твої батьки бажають тобі лише найкращого.
Відвівши свій погляд убік, а потім знову на свого друга, продовжив:
– Як і я! Тому я не збираюсь ображатись на те, що ти скоро поїдеш. Просто… Обіцяй, що ми не перестанемо спілкуватись.
– Звичайно! Спасибі тобі.
Вони зразу обнялися. Хоч Сан справді не ображався на Мінкі, нерозумно було б не сказати, що ця новина його ранила. З щирим болем у грудях до нього прийшло усвідомлення того, що Сон Мінкі подобався йому набагато більше, ніж просто найкращий друг.
∞∞∞
Теперішній час.
Сан зітхнув, обтрусив мокру руку й заплющив очі. Спогади, що наринули, розбудили в ньому суперечливі почуття.
– Хоч спочатку, коли Мінкі тільки-но поїхав, ми переписувалися, але потім спілкування зійшло нанівець. Кожен поглинув у нове життя. Я працював не покладаючи рук. Закінчив університет на відмінно, ходив на додаткові курси, підробляв, дбав про матір. Звичайно, розваги з друзями мали місце. Тому через деякий час ми з Мінкі взагалі не спілкувались. І ніби ніхто від цього не страждав.
Сан розплющив очі і злегка скривився, коли сонячне світло мало не засліпило його. При думці про те, що вони вже кілька років і словом не обмінялись, десь глибоко в душі його кольнула образа. Втім, він одразу відігнав це неприємне почуття, згадавши дещо. Коли він був на інтерв’ю по роботі кілька тижнів тому, хтось згадав ім’я Мінкі. Сан підійшов до тієї людини і попросив контакти старого друга. Він отримав ступінь у кращому університеті, а потім вклав гроші в будівництво будівлі з його прізвищем. Наразі він працює віце-президентом у фірмі батька, яка розташована у фінансовому районі міста. Сан дістав телефон, щоб набрати вже знайомий номер.
~ Привіт! Це Чхве Сан. Поспішаю повідомити, що я щойно пережив свій перший робочий день)
Мінкі відповів одразу.
~ Вітаю! Звучить так, ніби він був пекельним. Але все ж сподіваюсь, що він пройшов непогано.
~ Ну, це з якого боку подивитися. Деякі студенти тут – це просто жах.
~ Хах, впевнений, що під твоїм контролем все буде в нормі) Якщо ми обидва зараз вільні від роботи, як щодо того, щоб сходити до кафе? Можна за хвилин тридцять. Я скину тобі локацію, якщо хочеш.
Обличчя Сана осяяла усмішка.
~ З великим задоволенням! Чекаю на адресу.
Мінкі скинув йому потрібні дані. Виявилося, що кафе знаходиться поряд – за хвилин двадцять ходьби від університету. Щойно хлопець поклав телефон і встав з бортика фонтану, він почув знайомий голос.
– Відпочиваєте після важкого робочого дня, пане Чхве?
Перед Саном стояв Чон Уйон власною персоною. Сан закотив очі.
– Так. І якщо дозволиш, я продовжу насолоджуватись відпочинком без твоєї компанії.
Він вже збирався йти, але блондин гукнув його:
– Взагалі я хотів би позайматись з вами додатково.
Викладач обернувся, посміхнувшись.
– Ні.
– А в чому проблема?
Він розлютився, але потім знову натягнув свою незмінну самовдоволену посмішку.
– В тобі.
Через кілька хвилин Сан додав:
– Я знаю, що навчання тебе не дуже цікавить. Все чого тобі хочеться – це покапати мені на нерви. Повір, ти й так з цим чудово справляєшся.
Сан склав руки на грудях, а Уйон, у свою чергу, з викликом на нього подивився.
– Мій батько – головний спонсор цього університету. І він вважає, що кожен студент заслуговує на однаково хороше ставлення до себе.
Сан не став нічого говорити і хлопець продовжив:
– І якщо він дізнається, що новий викладач відмовляє в освіті його синові, він може… Ну, не знаю… Розсердитися.
У його голосі було чути знущальні нотки, що не вислизнуло від Сана.
– Ти мене шантажуєш?
Блондин засміявся.
– Ні, як можна. Просто застерігаю.
– Я багато працював, щоб отримати цю роботу і не можу її втратити через якогось козла.
– Добре. Чекаю на тебе сьогодні о третій. Але окрім цього я хочу бачити твоє бажання вчитися, плоди твоєї праці, ентузіазм, розумієш?
– Без проблем.
Уйон усміхнувся.
– От і чудово. До зустрічі.
Після цих слів він пішов, прямуючи до кафе.
Додати до улюблених