– Хей, Кікі, як справи? – висока білявка зав’язувала волосся в хвіст, тримаючи резинку в зубах. Вона виглядала міцною тілом і духом, білий халат дещо підкреслював її сильні руки і широкі плечі.
Її колега, тендітніша і ніжніша, повернулася до неї, перемішуючи чорний чай у чашці, яка була об’ємом з тарілку для супу. Карі очі «Кікі» з обережністю і захватом оглядали білявку.
– Ох, що тобі сказати, Жіжі. Мабуть, як завжди.
– Як завжди на літр міцного чаю зранку?
– Саме так, – усміхнулася Кікі.
Лише Бріджит називала її так. Коли вони почали разом працювати, між ними з’явився жарт, що Кіра забувала називати Бріджит не повним ім’ям, а скороченим, тому Бріджит почала звертатися до Кіри першою і на «Кікі», щоб нагадувати їй. Кіра, яка почувалася особливою поряд з нею, не мала жодної думки казати щось проти цієї ідеї: вона трохи боялася, що якась відмова відлякне Бріджит, так іноді буває, коли у вас є людина, яка змушує вас почуватися особливою.
– То як там справи з твоїм переїздом? На якому варіанті ти зупинилася? – Жіжі випрямилася і готова була йти в кабінет.
– На тій квартирці на першому поверсі Бейкер Стріт, де ми з тобою були минулого вівторка. Вона найближча до госпіталю і мені сподобалася хазяйка, – доволі спокійно відповіла Кіра і подумки похвалила себе за це. Вона нарешті звикає до колективу і Бріджит і майже не запиняється, коли говорить з ними.
– Тобі, мабуть, потрібна допомога з речами? Я можу сьогодні помінятися з Деном нічною зміною і ми все перевеземо.
– Оу, це… тобто, ні, не потрібно ні з ким мінятися, я сама з усім впораюся. Чесно, – Кіра посміхнулася, ніби запевняючи колегу, хоча, насправді, вона неймовірно жадала, щоб Жіжі побула з нею поза роботи. Хоча і під час роботи теж достатньо. Хоча достатньо і просто спостерігати за нею, навіть не обов’язково контактувати. Це так, варіант, якщо щось трапиться і Жіжі не захоче розмовляти з нею. Але ж такого не трапиться, правда?
Кірі було 32, вона заслужено «відмучилася» 6 років бакалавру, майже 5 років медичної школи, 2 роки інтернатури і навіть не зійшла з розуму. Роки навчання зробили її стресостійкою і справжньою професіоналкою, але подарували тривогу, яка гризла її щоразу, як Кіра була не напоготові. Інколи думки заганяли її в настільки глухий кут, що вона не могла дихати і була вимушена просити про допомогу інших, але їй було важко показувати цю сторону комусь, хто став кимось ближчим за звичайну колегу. Наприклад, Бріджит. Бріджит стала дуже близькою.
– Що ж, тоді нехай щастить. Запросиш на новосілля? – Жіжі засунула руки в кармани халату, вони повільно йшли по коридору.
– Авжеж запрошу. Правда, хазяйка щось казала про специфічних сусідів, сподіваюся, з ними не буде проблем.
– Якщо будуть, кажи. Я вмію спілкуватися з людьми.
Бріджит вміла не лише спілкуватися з пацієнтами таким тоном і словами, що вони ділилися з нею всім можливим, а й лікувати їх з таким самим успіхом. Вона старше Кіри на 6 років і була як риба у воді в своїй сфері, неначе такий собі Шерлок Холмс ендокринології. Кіра ніколи не зустрічалася зі славнозвісним детективом, але уявляла його приблизно таким, як її колега: усміхненим, врівноваженим, впевненим. Ну і, можливо, такого ж зросту і комплекції.
День у госпіталі летів зі швидкістю світла: пацієнт за пацієнтом, документ за документом. У такі рідкісні випадки Кіра почувалася спокійно, велика кількість рутинної роботи заколисувала її тривожність.
Кіра переїхала в Британію далекі 20 років тому. Її батьки завжди мріяли покинути кольорові стіни домівок Марокко і синій-синій, лазурний, океан, бо в іншій країні трава обов’язково зеленіша, а зарплати і рівень життя вищий. Ніхто, правда, не задумувався про клімат, податки і суспільство, які були в тій країні, адже батьки Кіри були настільки впертими й амбітними, що нічого їх не лякало. Тільки один раз Кіра-підліток бачила, як мама плакала, палила цигарку і плакала, думаючи, що нікого вдома немає. З того моменту в неї відраза до цигарок і до сліз у людному місці, але то вже інше.
Кіру навіть назвали Кірою, а не якимось звичайним марокканським іменем, адже батьки завжди знали, куди вони подадуться і ким стане їхня донька, себто терапевтом або хірургом, або хірургом з якоюсь приставкою і про це ніхто ніколи не сперечався: Кіра не знала, ким хоче стати, тому їй було легше, що хтось визначив це за неї. Буває, що легше просто лягти на воду і дозволити течії нести тебе, а не плисти проти неї, надривати дихання і втрачати всі свої сили.
Коли вона закінчила навчання, подальший шлях був зрозумілим: працювати лікарем. Кіра думала про приватну лікарню, де їй дозволили відбути останні місяці інтернатури, та життя закрутилося і кинуло її у державний госпіталь, де все було незнайомим і чужим, а ще застарілим і бідним. У перший день Кіра познайомилася з Жіжі і щось змусило її погодитися лишитися там. Інколи вона сумнівалася у своєму виборі через нестачу фінансування і постійний тиск з боку начальства, невихованих пацієнтів, а також власних батьків, які бачили свою донечку лише в дорогій клініці, але Кіра закривала очі на все те і відкривала їх на Бріджит, старшу, розлучену жінку з сином і з якимось болем у погляді. Вона стала кимось на кшталт ментора для Кіри, за що та відчувала пекучу вдячність (вона називала це вдячністю) і прив’язаність. Платонічну, на жаль чи на щастя.
Якщо Кіра не міняє власне життя, за неї це роблять батьки: саме вони запропонували їй змінити свою скромну кімнату в жіночому гуртожитку на щось більш пристойне як для лікаря, який колись буде працювати в дорогій клініці, бо батьки справді спали і бачили це. Кіра завжди була готова спробувати захистити свої власні кордони перед чужими людьми, але їй ніколи не вистачало сили сперечатися з батьками, тож вона просто і легко погодилася пошукати краще місце для проживання і оселитися там за рахунок мами і тата. Так і трапилася квартира на першому поверсі дому 221б Бейкер стріт з милою господинею і дивним запахом стін.
– То як щодо п’ятниці? Ми підемо в той новий бар на рогу вулиці? – спитала Бріджит, коли вона проводжала Кіру з госпіталю.
– Так, авжеж. О сьомій, вірно?
– Так, о сьомій. Ну, я пішла, – Бріджит розвернулася і усміхнулася своєю м’якою посмішкою. – Ще побачимося.
– Ще побачимося, – махнула Кіра, навіть не знаючи, як вона сяяла в ту мить.
Насправді, Кіра майже не вживає алкоголь, а особливо міцний: він розслабляв, але вдаряв тривогою на наступний день, тому вона і відмовилася від випивки заради власного спокою. Але Бріджит уже давно кликала її в різні місця, куди їм не вдавалося потрапити через різні графіки й різні обставини життя, тому Кіра махнула рукою і прийняла рішення трохи нашкодити собі, щоб насолодитися компанією колеги.
«Сподіваюся, сусіди й хазяйка дому не побачать мене в такому вигляді, якось не хочеться зіпсувати враження про себе.» – майнуло в голові, коли Кіра повертала за ріг вулиці. Бо не кожен день переїжджаєш і будуєш стосунки з новими людьми.
***
– Місіс Хадсон… У вас запах на кухні такий… Дещо нагадує мені. Я чую його від пацієнтів певної категорії…
Після того, як остання коробка була занесена в нову квартиру, Кіра сиділа разом з місіс Хадсон, яка готувала чай і діставала печиво. Зазвичай хазяйка не пила чай так пізно, і вона не раз наголосила на цьому, але заради знайомства з новою квартиранткою вона зробила виключення.
– Ох, моя мила, це ті самі ліки, про які я тобі сказала: вони найкраще знімають біль і я можу хоч щось робити з цим дурним стегном! Ох, ох. Як іноді важко бути мого віку… Ну, то все пусте. Розкажи мені більше про себе, будь ласка. Як минув твій день? Як твої батьки? Це вони запропонували тобі переїхати, так? – місіс Хадсон демонструвала добрий настрій і надзвичайну активність. За долю секунди на столі з’явилися чайник-заварник, печиво, мармеладки і тістечка, по кухні лунала тихенька пісенька, яку наспівувала хазяйка.
– Дякую, день був звичайним. Так, це батьки настояли, вони хочуть для мене найкращого, але вони майже ніколи не приходять до мене в гості, тому не знаю, чи вдасться познайомити вас.
– Знаєш, це, мабуть, на краще, – місіс Хадсон розливала чай і зловила здивований погляд Кіри. – Я маю на увазі… це іноді важко, жити по сусідству з детективом. Тобі от подобається скрипка, а хтось її на дух не переносить. Мій покійний чоловік нічого не розумів у музиці, царство йому небесне, але він завжди казав…
Почулося, як закриваються вхідні двері, і місіс Хадсон радісно встала зі стільця:
– О, а ось і вони! Зараз ти познайомишся зі своїми сусідами.
Та на кухню зайшов лише Джон, стомлений і червоний, як варений рак. Він сумно посміхнувся панянкам, розстібаючи ґудзик сорочки.
– Добрий вечір. Точніше, ніч, доброї ночі. Я Джон, приємно познайомитися, – він протягнув руку Кірі і вона з відразою в думках відзначила, яка ж рука спітніла.
– Кіра, теж рада знайомству.
– Місіс Хадсон трохи розповідала про вас, що ви терапевтка, як і я. То як вам тут? Встигли насолодитися спокоєм і тишею? – Джон важко опустився на вільний стілець між Кірою і хазяйкою та шепнув останній: – Можна мені стакан води, будь ласка?
– Я не ваша домогосподарка! – хмикнула місіс Хадсон і повернулася до Кіри, поки спраглий Джон роздратовано пішов наливати собі води: – Джон каже про тишу, бо, як я казала, Шерлок іноді грає на скрипці.
– І палить у стінку, – докинув лікар.
– Що? – Кіра припинила пити чай.
– І палить у…
– Джон хоче сказати, – Хадсон лютим поглядом спинила Джона, – що Шерлок іноді вмикає фільми, де стріляють, чи не так? Ну, ті фільми, з ковбоями, знаєте, про дикий захід і все таке.
– Так. Про дикий захід, – Джон, розгублений, очима свердлив місіс Хадсон. – І інколи він вмикає їх настільки гучно, що здається, наче це хтось у квартирі стріляє.
– Саме так! Тому не лякайтеся, Джон просить Шерлока зробити тихіше.
– Окей… – Кіра згадала про свій чай і продовжила пити його. Дивно тут все, у цьому будинку на Бейкер Стріт.
На питання про сусідів місіс Хадсон плутано розповідала, що зверху ще живе пара, лікар та детектив, вони працюють разом, але у лікаря є ще й власна практика, тож зазвичай він уходить зранку і повертається десь до п’ятої, щоб якраз випити чаю з хазяйкою. Інколи ця пара уходять на справу, але доволі часто Шерлок сам щось вирішує.
– І він іноді не спить вночі, бо зайнятий розслідуванням. Вони обидва живуть цим, – місіс Хадсон тепло усміхнулася, згадуючи про квартирантів. Мабуть, вони в дуже близьких стосунках, подумала Кіра.
Ще місіс Хадсон згадала за скрипку і що Шерлок палить цигарки, але лише у своїй кімнаті і на першому поверсі це не чути. Здається, сусіди спокійні й адекватні, мають стиль життя, як у багатьох лондонців, тому Кіра поставила цю квартиру як варіант номер один.
І ось вона сидить і знайомиться з Джоном, який наче не в синхронні з хазяйкою.
– Кіро, ви точно не стомилися? У вас був робочий день, ще й переїзд, – місіс Хадсон обережно поклала свою зморшкувату руку на руку Кіри. – Якщо що, ви можете спокійно йти відпочивати, у нас ще буде достатньо часу познайомитися.
Не стільки стомлена, як перенасичена цим днем, Кіра мала визнати, що їй дуже хотілося хоч трохи розкластися і готуватися до сну. Завтра знову прокидатися рано вранці і топати у госпіталь, тому був сенс погодитися.
– Я прошу мене вибачити, але я справді стомилася, а ще завтра робочий день, тож я піду. Ще раз рада познайомитися з вами і вами, Джоне, – вона кивнула лікарю. – Сподіваюся, завтра зустрінемося за чаєм о п’ятій.
– Так, теж на це сподіваюся. Добраніч, – усміхнувся Джон.
– Добраніч.
Кіра не відчувала ніг і рук, але їй було не звикати: вона часто запрацьовувалася в госпіталі і не вміла правильно розподіляти час для відпочинку. Хотілося швидше впасти на двоспальне м’якеньке ліжко, яке мебельний магазин завіз у понеділок, і впасти в обійми Морфея.
На кухні в той час Джон роздратовано ходив з кутка до кутка:
– Я нічого не зрозумів, що відбулося. Ви що, не попередили нову квартирантку, хто тут живе?
– Тихіше, Джоне! – шикнула Хадсон. – Вона ж тут, поряд, їй усе чутно.
– Та!.. – але він таки спинився і перейшов на шепіт: – Вибачте, що руйную ваш план заманити бідну дівчину брехнею, щоб вона налякана тікала з цього дому, коли Шерлоку стане нудно і він постріляє в стіну! Або коли йому буде нудно і він притягне щось важке і смертельно небезпечне в нашу квартиру! Ви взагалі про неї подумали? Звичайна працююча людина, яка приходитиме без сил, щоб дивитися на витівки нашого детектива-блазня і… – Джон знову опустився на стіл. – Ні, я не розумію, місіс Хадсон. Це на голову не налазить!
Тиша трималася приблизно хвилину, коли хазяйка взяла слово:
– Просто вона мені так сподобалася… – до Джона долинули ледь чутні схлипи. – Вона така привітлива, така мила дівчинка, а я так хочу мати тут когось, з ким можна спокійно посидіти на кухні і погомоніти ввечері перед початком мого серіалу…
Джон подав їй хустку і важко видихнув. Він розумів стареньку місіс Хадсон, яка не мала подружок поблизу через свою вдачу, яка була говірлива та компанійська: вони з Шерлоком весь час пропадали по справах і бачилися з нею від сили два рази на тиждень, при тому, що Шерлок особливо не звертав уваги на неї.
– Мені шкода, що ви… одна, а ми весь час десь бігаємо. Справді шкода. Але і ви маєте розуміти, що це звичайна людина, яка втече звідси, як тільки відчує смак життя на 221б Бейкер Стріт.
– О, ні, навряд чи втече. Майкрофт сказав, що цю квартиру сплачують батьки, а вони не повірять, якщо вона скаже, що хоче переїхати звідси через стрілянину. Вона до цього жила в гуртожитку, де весь час гучно і тиняються всякі п’янчуги. А ще Майкрофт сказав, що в неї якісь психічні проблеми і вона ходить до психотерапевта.
Від сліз не лишилося і сліду на обличчі старенької. Джон закотив очі: Хадсон одразу зрозуміла, про що він питав тоді, коли згадав Майкрофта.
– І після всього, що сказав Майкрофт, ви вирішили, що слід добити її? Щоб вона ходила не до терапевта, а до психіатра?
– Ні, ну що ти! Ти схильний все перебільшувати. Вас, лікарів, дуже важко «добити», – місіс Хадсон з усмішкою кинула на ногу Джона, яка колись весь час нагадувала про період в Афганістані.
Це правда, визнав Джон про себе. Та і хто знає, можливо, життя поряд з детективом допоможе Кірі знайти себе, як це допомогло колись самому Джону.
Додати до улюблених