– Я вдома. Марінетт, ти тут? – Почувся крик Алі внизу.
– Так я вдома. Як погуляли? – Я спустилася вниз. – Вибач, що так сталося. Голова сильно розболілася. Довелося втекти. – Винувато посміхнулася я подрузі.
– Дівчинко моя, все гаразд? Може, до лікаря потрібно? – Одразу занепокоїлася подруга.
– Ні, нормально, справді, як погуляли? Я сподіваюся, що я не зіпсувала вам вечір?
– Ну як тобі сказати. – Подивилася на мене Аля. – Ти чого так накинулася на Хлою? Ти ж знаєш, що вона тільки й уміє, що базікати. Та й Адріана образила. – Із докором у голосі продовжувала подруга.
– Ні. – Я стала серйознішою. – Не було чого до мене лізти. Чи він думає, що раз гарненьке личко є, то все інше не важливо?
– Ну, знаєш, подруго. Я все розумію, але відколи ти стала такою різкою? – Зі злістю запитала Аля.
– Вибач, до тебе ця агресія не відноситься. І я не хотіла б, щоб ти це бачила. Просто… Важко пояснити… – Вже спокійно відповіла я.
– Зрозуміло. Як завжди. Гаразд. Я піду спати, завтра треба на роботу заїхати зранку. Добраніч.
– Добраніч.
І ми розбрелися по кімнатах. Я лаяла себе за те, що так розмовляла із подругою. Але сьогоднішній вечір вибив мене з колії. Мені треба було розслабитись.
– Ну, що Тіккі, готова до прогулянки? – Запитала я.
– Звісно, якщо тобі це потрібно. Чи не боїшся, що хтось тебе помітить?
– Це моє рідне місто. Я знаю, де потрібно гуляти. – Посміхнулася я.
Прогулявшись по дахах міста, я сіла проти Ейфелевої вежі і насолоджувалася видом. Вдихаючи свіже нічне повітря, поступово я приходила до норми. Повернувшись додому, мене все ще турбувало щось, але я пішла спати.
Я прокинулася рано. Спускаючись вниз, я почула голоси. Вони про щось сперечалися.
– Добрий ранок! – Я зайшла на кухню та привіталася.
– Добрий. – Відповіли Аля та Ніно.
– Про що сперечаєтеся?
– Ми тебе розбудили? Вибач, ні про що таке. Просто спілкувалися, – невинно посміхнулася подруга.
– Ну звичайно. Вибачте мене за вчорашнє, просто мабуть не прийшла до тями після переїзду. – Усміхнулася винувато. – І, Аль, пробач мені окремо за вчора, я не хотіла зриватися.
– Все в порядку! – Сказав Ніно
– Нічого, все добре, Марі. Я тебе знаю стільки років. Але май на увазі, ти мені потім все поясниш.
– Звичайно, куди я подінусь. – Знизала я плечима. Так, випитувати Аля вміє. Не будь вона найкращою журналісткою. – А ти на роботу збираєшся?
– Вже ні, бос сказав, що поки що не треба. Тож можу приділити тобі весь свій час! – Посміхнулася Аля.
– Це добре.
– Гаразд, дівчатка, мені час. – Цмокнувши Алю, Ніно пішов.
– Тож чим займемося? – Запитала я у подруги.
– А чим хочеш? Можемо прогулятись. Можемо вдома посидіти. Як скажеш.
– Не хотілося б із самого ранку кудись іти. Давай краще вдома залишимось. Спокійно, тихо. – Попросила я.
– Давай. Значить, я роблю нам каву, а ти поясниш, що сталося, йде?
Я із сумнівом зиркнула на подругу. Я розумію, що вона переживає, але не можу їй нічого сказати. Для її ж безпеки.
– А може, пізніше? Я ж не завтра їду, га? – Я мило посміхалася.
Аля зітхнула:
– Гаразд, але щоб розповіла мені все.
Я видихнула з полегшенням. Звісно розповім, але не зараз. Ще не час.
***
Після довгої розмови з Алею я вирішила поніжитися у ліжку. Піднявшись до себе, я насамперед нагодувала Тіккі. Вдягла легкий халат і прилягла на ліжко. Почуття тривоги наростало. А я все ніяк не могла зрозуміти, в чому ж справа. Сюди я приїхала не лише до подруги, а й у пошуках правди. І це дивне почуття неминучості не залишає мене з мого приїзду.
– Про що ти думаєш, Марінетт? – Підлетіла до мене Тіккі.
– Хіба ти не відчуваєш? Це дивне відчуття. Начебто незабаром щось станеться. – Сказала я, дивлячись перед собою.
– Так, я також це відчуваю, – відповіла Тіккі. – Чи тільки через це ти така сумна?
– Ні. Не тільки. Не можу викинути з голови Адріана. Я й справді спочатку подумала, що це Фелікс. – Прошепотіла я. – Через це я й пішла вчора раніше. Та й Алі треба розповісти, а я не знаю, чи зможу.
Я тяжко зітхнула. Чому вибрали саме мене?
Полежавши ще трохи, я спустилася на кухню.
– Зголодніла? – Запитала Аля. Вона саме готувала.
– Є трохи. Тобі допомогти?
За розмовами та готуванням час пролетів непомітно.
– Ну як тобі Адріан? – Все-таки наважилася спитати подруга.
– Ніяк. Гарненький і хтивий. Знаю таких, для них дівчата витратний матеріал. Та й мені не до хлопців, своїх проблем вистачає. – Пробурчала я невдоволено. Що їй цей Адріан здався, засватати мене вирішила чи що?
– Та годі тобі, Марі, – штовхнула мене в бік Аля. – Зовсім не сподобався?
– Зовсім. Та й годі вже про нього. У вас із Ніно все добре? Ви вже давно разом, весілля не плануєте? – Перевела я тему.
Ми ще трохи поспілкувалися та знову розійшлися по кімнатах.
***
Пролунав стукіт у двері.
– Аля, ти відкриєш?
Але у відповідь тиша, дивно, може вона у ванній. Прийдеться відкривати самій. Я попленталася до дверей. Коли б знала хто там, у житті не відкрила б.
– Привіт, о, то ти знала що це я? – Нахабно посміхалася ця блондиниста особа. – Навіть підготувалася.
Я навіть почервоніла, але, на жаль, не від сорому. Глибоко запахнувши халат, я невдоволено запитала:
– Чого треба?
Так само нахабно посміхаючись і обпершись об одвірок Андріан заговорив:
– Навіть у будинок не запросиш? Так на порозі і спокушатимеш?
Я посміхнулася, підійшла до нього впритул і провівши рукою по щоці, прошепотіла:
– Не дочекаєшся, любий. – Розвернулась і піднімаючись сходами, сказала: – Я зараз покличу Алю.
Підійшовши до кімнати подруги, я постукала у двері. У відповідь тиша. Я ще раз постукала:
-Алю, Ти тут? Можна увійти? – І трохи відкрила двері. У кімнаті нікого не було, але чувся шум води з ванної кімнати. Я підійшла до дверей у ванну і постукала. – Аля? Ти мене чуєш? Там Адріан прийшов. Я сказала, що покличу тебе.
Шум води стих, почулася метушня і двері відчинилися. На порозі стояла моя подруга в рушнику і з мокрим волоссям.
– Вибач, через шум води нічого не чула. Що ти казала?
– Кажу, Адріан прийшов. Я сказала, що покличу тебе. Він унизу. А я пішла переодягнуся.
Сказавши це, я пішла до своєї кімнати. Ось знову цей збочинець приперся. І що йому вдома не сидиться? Або йому дівчат мало, що до мене вирішив чіплятися. Я переодяглася у широку футболку та тонкі бриджі. Зав’язала волосся у хвіст. Вирішила попити води.
– О, це чудова ідея! – Почувся голос Алі з вітальні. – Я гадаю, вона не буде проти. Тож ми тобі подзвонимо.
Я зайшла в кімнату зі склянкою води і дивилася на подругу:
– З приводу чого я не буду проти? Що вже вигадав цей блондин? – Запитала я.
– Він запрошує нас на концерт сьогодні ввечері. У нього знайомий у гурті грає і сьогодні вони дають концерт. Адріан люб’язно дістав нам квитки. – Єхидно посміхаючись, відповіла Аля. – Ти ж любиш концерти з живою музикою та симпатичними хлопчиками.
– Так, – трохи подумавши, відповіла я. – Справді, живу музику та симпатичних хлопчиків я люблю. Добре, я також піду. Має бути весело. – Я посміхнулася і пішла до кімнати.
Ну то й що це було? Навіщо погодилася? Гаразд, подітися нема куди. Можна ж мені і відпочити.
– Тіккі, ми сьогодні йдемо на концерт. Тож готуйся. – Сказала я у бік шафи.
– Ти береш мене із собою? – Почувся приглушений голос звідти.
– Так, але ти будеш у моєму рюкзаку і зайвий раз висувати не будеш. – Відповіла я, риючись у шафі в пошуках відповідного вбрання.
Тут зайшла Аля, попередити, що на збори дві години. Потім за нами заїдуть і ми поїдемо до клубу. Я зупинилася на чорній футболці в обтяжку, звужених джинсах та сірих кросівках. Волосся ж залишила у хвості, тільки спереду відокремила два пасма. Підфарбувала вії і все.
***
Нас забрав на своїй машині Агрест і привіз до клубу. На диво, за цей час він ніяк не чіплявся до мене, а тільки привітався і все. Правда, всю дорогу він поглядав на мене і посміхався в якомусь передчутті. Але не чіплявся і то хліб.
Гучна музика, купа народу, вже не тверезого. Запах алкоголю та поту. Давно я не була у такій обстановці. Ну що ж, настав час повеселитися. Ми сіли на диван у кутку і я просто насолоджувалася атмосферою. Адріан ще не підійшов, бо з самого входу до клубу його обліпили знайомі та шанувальники. Хоча шанувальниць було більше ніж шанувальників. Я швидко підмітила це і далі насолоджувалася музикою. На сцені грав рок-гурт. П’ятеро хлопців на чолі із солістом. Гарні, зухвалі, видно було, що вони отримують задоволення від своєї роботи. Я мимоволі залюбувалася.
– Подобаються музиканти? – Пролунав голос біля мене.
Я розвернулася на голос і побачила блондина, що підсів.
– Навіть якщо й подобаються, тобі що? – Спокійно відповіла я. – На скільки я могла помітити, тобі теж не доводиться нудьгувати. То навіщо тобі я?
– Ти мені сподобалася. Є в тобі якась незрозуміла для мене привабливість. – Усміхаючись, Адріан наблизився до мене. – Хіба я зовсім тобі не подобаюсь? – Прошепотів він мені в шию.
– Ще раз ти так зробиш і я не стримуватиму своїх рефлексів. – Відсуваючись, сказала я з блискучими від злості очима. – Не торкайся до мене.
Я пішла танцювати, щоб виплеснути трохи енергії. Оце вляпалася. І коли встиг підійти. Ще й я сильно розслабилася. Дурна. Надивилася на хлопців?
Ми з Альою, вдосталь натанцювавшись, пішли назад за столик, там уже було порожньо. Я цьому навіть зраділа. Хоч відпочину спокійно. Музика продовжувала й надалі грати, а ми сиділи і намагалися перепочити.
– Я візьму собі щось попити, тобі брати? – Я вирішила освіжитися і запитала Алі.
– Ні, в мене ще залишився коктейль. – Усміхнулася Аля, потягуючи його через трубочку.
Підійшовши до барної стійки, я замовила сік із льодом. В очікуванні замовлення я оглядала клуб. Побачила скупчення дівчат і вирішила, що там Агрест. Мені віддали мій сік і коли я вже повертався на своє місце, натовп розступився. Напрочуд, там був не блондин. Пара брюнетів. Високі, мокрі від поту, з задоволеними усмішками, вони пожирали поглядом фанаток, що стояли навколо. Зрозуміло. Рокери закінчили свій концерт і вирішили зібрати врожай із дівчат. Юнаки трохи розступилися і крізь увесь цей натовп пройшов хлопець. Високий, темноволосий. З розпатланою зачіскою. На кінцях волосся було пофарбоване в блакитний. Майка в обтяжку не приховувала жодного накачаного м’яза. Рельєфний прес проглядався крізь трохи мокрий від поту одяг. Посмішка цього красеня була, на диво, доброю та відкритою. Але все враження зіпсував Агрест, що підійшов до нього. Я відразу ж відвернулась і пішла на диван до Алі.
– Сік? Ти серйозно? – Запитала здивовано Аля.
– Так, а що в цьому такого? – Спокійно відповіла я.
Тут до нас підійшли хлопці. Я підняла голову і зустрілася очима з незнайомцем.
– Знайомтеся, дівчатка, Лука Куффен. – Радісно сказав блондин, вказуючи на друга.
– Вітання! – Мило посміхнувся і помахав брюнет.
– Привіт, я Аля, – представилася подруга. – А це Марінетт.
Я посміхнулася і помахала. Давно я не бачила такої щирої усмішки. Я навіть трохи залюбувалася. Ми почали спілкуватись на різні теми.
– Марі, чи не хочеш ти провітритися? – ЯРаптом тихо сказав блондин. – А то тут дуже душно.
Я подивилася на нього, як на хворого:
– Ні дякую. Мені тут нормально. А якщо тобі душно, то можеш вийти. Думаю, ти знаєш, де вихід. – Спокійно відповіла я. І з чого знову причепився?
– Я хотів би з тобою поговорити. – Повільно промовив Агрест. – Наодинці.
– Мені з тобою розмовляти нема про що. Особливо наодинці. Якщо щось цікавить питай при всіх.
– Не впевнений, що це гарна ідея. – Спокійно озвався він.
– Ну от як будеш впевнений, тоді й приходь. А тепер вибачте, я піду освіжуся.
Вставши з-за столика, я попрямувала до туалету.
***
Та що це таке. Я дивився в слід дівчині, що віддаляється. Ніяк не піддається. Що з нею таке взагалі? Я повинен її отримати. Або я не буду Адріаном Агрестом.
– Ну, як вам виступ? – Тим часом поцікавився Лука.
– Чудово. Ти молодець, друже. – Відповів я. – Як завжди неперевершена гра.
Марінет швидко повернулася і підсіла до нас. Я не міг відірвати від неї погляду. Було в ній щось привабливе та інтригуюче.
– Марінетт, а як тобі Лука? Сподобався? – Вирішив познущатися і спитав я.
– Дуже. Милий, красивий, вихований хлопець. – Із усмішкою сказала дівчина. – Не те, що деякі. – Вже тихіше додала вона. – Ще й на гітарі так круто грає. Мрія, а не чоловік.
Оце так поворот. Значить, це тільки мене вона не злюбила з першого погляду. А інших он як розхвалює. Ну, нічого, це ми ще подивимося.
***
Знову він зі своїми натяками. Дістав вже. Гідність зачепила відмовою. Змиритися не може? Як же дратує.
– Гаразд хлопці, я добре провела час, але мені час додому. Дякую за хорошу компанію. Аля, не хвилюйся, можеш гуляти далі і дочекатися Ніно. Я дістануся сама. – Подивилася я на дівчину. – Лука, приємно було познайомитись. Сподіваюсь ще побачимось. – Посміхнулася я новому знайомому.
– Я теж радий був познайомитись. – Посміхнувся брюнет у відповідь. – До зустрічі.
– Може тебе провести чи викликати таксі? – Сказав Адріан.
– Ні, дякую, я трохи прогуляюся вечірнім містом. – Я щиро посміхнулася, цмокнула Алю і попрямувала до виходу.
Проходячи вулицями міста, я вдихала свіже нічне повітря та насолоджувалася тишею після гучного клубу.
В одній із вузьких вуличок я зупинилася, щоб зав’язати шнурок і тут почула п’яний сміх. Підняла голову і побачила перед собою двох не дуже тверезим хлопців років двадцяти п’яти.
– Ого, дивися, яка лялечка нам попалася. – Штовхнув один одного.
– І не кажи. Дівчино, що в такому місці й одна? – З глузуванням промовив другий. – Чи не боїшся в такий час гуляти одна?
Я повільно піднялася на ноги і спокійно сказала:
– Ішли б ви хлопці, куди йшли. А то можете й не дійти.
– Дивись, а вона характерна. Я таких люблю, – вульгарно посміхнувся один із хлопців.
І спробував схопити мене за руку. Швидко відреагувавши, я забрала свою руку і відступила на крок.
– Хлопці, я вас прошу, не чіпайте мене, – втомлено сказала я. – Якщо життя дороге, то провалюйте.
– Вона ще й хоробриться. – Здивувався хлопець. – Погрожуватимеш? Може ще й опиратимешся для гостроти відчуттів?
Хлопці повільно рушили на мене з обох боків.
– Ну, малеча, я попереджала. – Похитала я головою. Вони мене дістали. Марінетт злиться.
Мої зіниці розширилися практично на все око, так що райдужки не було видно. По обличчю та всьому тілу почали з’являтися чорні розмиті плями. На руках з’явилися довгі пазурі. А з рота виднілися невеликі ікла.
– Марінетт, не треба, – почувся тихий голос мого охоронця.
– Все гаразд, це все ще я. – Тихо прогарчала я.
Парубки навіть зупинилися від побаченого.
– Це що за хрінь, ти баба взагалі чи ні? – Почав обурюватися один.
– А ти спробуй перевірити, – вишкірилася я на них.
– Та тобі чи не все одно, була ж бабою, отже, нею і залишилася. – П’яно промовив другий. Мабуть він був п’янішим за свого товариша.
Вони повільно пішли на мене. Я стояла трохи зігнувши ноги в колінах і чекала. Вбивати їх зовсім не хотілося. Хоча сила, що вирвалася назовні, хотіла знищити все довкола. Потрібно якнайшвидше тут розібратися, а то втрачу контроль. Як тільки один із них підійшов на відстань витягнутої руки, я полоснула його пазурами по животу. Крові багато, але не смертельно. Вони дружно дивилися на живіт постраждалого.
– Ти що наробила, сучка? – Заволав поранений.
– Я попереджала. Хто ще хоче безкоштовне шрамування? – Знову оскал. Вже не людський.
Хлопець підхопив пораненого і швидко зник з провулка. Нарешті. Тепер ще приходити в себе.
Я випросталась і глибоко зітхнула. Приводячи свої думки до ладу, повільно відступав гнів. Потроху втягнулися пазурі й ікла. Почали йти плями зі шкіри. Тільки очі все не могли прийти в норму.
– Марінетт, ти впоралася, – радісно сказала Тіккі.
– Так, впоралася, ось тільки мало не втратила контроль. Все ж таки без практики це важко. – Втомлено сказала я. – Та ще й очі ці. Тепер треба буде чекати, поки зіниці в норму прийдуть. Ой, як все болить. – Простогнала я і притулилася до стіни.
І тут я помітила дивну тінь за рогом.
***
Я ще трохи посидів з хлопцями і, пославшись на втому, пішов. Все-таки не добре гуляти дівчині одній у такий пізній час. Проведу, а може, і врятую від когось. Дивишся і дякувати буде потім.
З такими думками я подався слідом за Марінетт. Добре, що йшла вона повільно, але я наздогнав її завдяки тому, що вона зупинилася зав’язати шнурки. Тільки я хотів підійти до неї, як почув розмову.
– Хлопці, я вас прошу, не чіпайте мене, – стомлено сказала дівчина. – Якщо життя дороге, то провалюйте.
– Вона ще й хоробриться. – Здивувався хлопець. – Погрожуватимеш? Може ще й опиратимешся для гостроти відчуттів.
І тут я зрозумів, що вона вляпалася. Але вона абсолютно спокійна. З чого б це? Я вирішив ще трохи зачекати. Зрештою розкидати цих двох хлюпиків я завжди встигну. А ось чому Марінетт така спокійна? Чи вона думає, що вони жартують?
Хлопці рушили на неї і я вже хотів виходити, як трапилося щось зовсім мені незрозуміле. Перед хлопцями стояло щось. З чорними очима та звіриним оскалом. Секунда і в одного з них розпоротий живіт. Хлопці йдуть. А коли я знову подивився на дівчину, там стояла вже звичайнісінька Марінетт. І з кимось розмовляла.
Ну і що за нахрен я щойно побачив?
***
Я вирішила подивитися, що там за тінь, адже мені не потрібні були зайві свідки.
Підійшовши ближче, я зрозуміла, що мені не здалося і там сидить людина.
Додати до улюблених