Настає пора нерозуміння. Виходить, що Григорій і решта футболістів знали про те, що сталося з тими студентами насправді? Чи вони вирішили стежити за викладачами? Якщо так, то в його кімнаті повинні бути вельми цікаві помітки (якщо їх не викрали, звісно).
– Пробачте мені мою нахабність, але чи не могли б ми зайти в кімнату вашого сина? Нам потрібно зрозуміти, чому його вбили, – батько померлого дивиться на мене оцінюючим поглядом, а потім киває. Тільки ставить умову, щоб я йшла туди сама. Такий розпорядок не дуже радує Кирила, який дивиться на мене і намагається про щось попередити. Яке небезпека може мені загрожувати в кімнаті хлопця?
На відміну від моєї кімнати, ця дуже чиста. Всі його речі мають свої місця на полицях, на столі, крім комп’ютера, нічого немає, ліжко акуратно застелене. Батьки певно гордилися таким сином.
Вирішую почати зі столу. Там знаходжу зошити, ручки, олівці та інші штучки, необхідні для навчання. Нічого зайвого.
Потім вирішую глянути під подушкою. У мене є така звичка від мами там гроші ховати, коли вона починає пити, лягаючи спати. Сподіваюсь, і у нього така є. Обережно підіймаю подушку. На жаль, під нею нічого немає. Під ліжком теж. Отже, ми помилилися щодо того, що Григорія вбили спеціально. Але може є причина його розмов із самим собою? Нормальні та адекватні люди так не роблять.
Потрібні фотографії та відмітки знаходжу під матрацом. Фото не подобаються мені одразу. Вони якісь лячні. Всього їх тридцять і на кожній ззаду написано, кому вона належить. Знаходжу фотографію зроблену Анною. На ній зображений старий будинок, в якому, судячи з вигляду, давно ніхто не жив і силует у вікні. Тепер зрозуміло, чому фотографії такі моторошні. Вони стилізовані під ті, які зазвичай показують, щоб довести існування надприродних явищ.
– З Вами там все гаразд? Ваші друзі просили передати, щоб Ви спускалися, інакше вони підуть без Вас, – у двері стукає батько Григорія.
– Вже йду. – сховавши все, щойно знайдене, йду до дверей.
Чоловік проводить нас до дверей, ще раз приймає співчуття і зачиняє за нами двері.
Розходимось по домах, оскільки вже дуже темно. Коля з Анею вже повинні бути у себе і хлопці розумно вирішують, що зараз не найкращий час для розмов.
Раніше мене додому ніхто й ніколи не проводжав, а зразу одразу двоє. Вони тримають мене посередині і зупиняють на кожному кутку чи пішохідному переході. Краще б і про себе думали. Адже не тільки я у списку викладачів на найкраще місце на кладовищі.
– Побачимось завтра, – швидко забігаю в будинок. Дощить, а вони відмовляються заходити всередину. Кажуть, їх чекають дома. Нехай. Не збираюся ще їх благати залишитися, бо після сьогоднішніх подій всім потрібно відпочити. Мені ще треба не забути віддати Анні фотографію. Мені не важлива реакція, коли вона побачить її.
Замітки Гриші мене вражають. Там багато непотрібного мотлоху і додаткових матеріалів, котрі він сам збирав. Найбільше цікавості викликає маленька стаття, в якій йдеться про масове самогубство студентів нашого коледжу. Автором статті була та дівчина, яку першого вересня збила машина. Впізнаю її по фотографії. На ній вона усміхається. Газета, видана за двадцять дев’яте серпня, видно потрапила в руки директору, який вирішив, що пора позбутися дівчини. Хтось убив її на наших очах. Саме це змусило Аню підійти до нас. Невже ми були такими наївними першого вересня, що дозволили собі розмовляти на людях? Хто чув нашу розмову? Питання, які раніше мене не відвідували, починають турбувати мене. Я – єдина ціль. Як колись, певно, була Аня. Просто вони ще не в курсі, що вона має намір піти до видавництв. Нікого не цікавлять ті, кого можна буде змусити замовкнути після моєї ймовірної смерті. Блін, навіть не можу описати свої почуття. Це сон і скоро він закінчиться. Поки я дістаю інший аркуш. Ним виявляється уже знайомий мені план евакуації з великим хрестом, яким виділяється колишня авдиторія біології.
– Що там? – шепочу, читаючи напис над хрестом. А там, мій дорогий трупе, найбільша таємниця всіх часів, написана нерозбірливим почерком. Зачинена авдиторія, в якійсь щось шукали і знищували всі можливі докази і документи, які несли загрозу для викладачів. І це все справа рук нашого директора. У першу чергу він повинен турбуватися про благополуччя навчального закладу та про студентів, які пхають свої носи, куди їм заборонено. Таких, як ми.
Вивчивши цей аркуш, дістаю інший. Заява про зникнення викладачки біології.
– Увага! Пропала… – ім’я неможливо розібрати, але воно мені й так відоме. У цей момент перша блискавка освітлює мою кімнату краще, ніж ввімкнене світло. – Особливих прикмет немає. Вона живе… – і далі нерозбірлива адреса. – Будь ласка, повідомте, що її дуже чекають на роботі, – все це читаю пошепки під удари грому і блискавки.
Виходить, заради того, щоб відвести від себе підозри, директор написав таку недоречну заяву, ніби у нього собака зникла?
Вимикається світло. Із дуже задоволеним обличчям йду шукати свої свічки та ліхтарик. Шум, що доноситься з першого поверху, змушує мене трохи нервувати, але спихнути все на бабусю, яка теж шукає, чим би освітити кімнату, де вона сидить.
– Таню, ти нащо у підвал спускалася? – бабуся відчиняє двері і з гнівним виразом обличчя дивиться на неї. Свічка в її руці відкидає на неї тіні, від чого вона виглядає моторошною восковою фігурою. – Скільки разів тобі казати, що там дуже небезпечно і не обов’язково туди спускатись. Як же ти схожа на малу дитину!
Ну звісно у підвалі небезпечно! Там зараз хтось знаходиться і може в будь-який момент на нас напасти. Так чи інакше, а я беру ліхтарик і спускаюсь на перший поверх. Йду глянути, що там, і ніщо у цьому світі мене не зупинить. Раптом у підвалі щось падає. Бабуся й хотіла б подивитися, що там, але я заспокоюю її. Раптом то просто миші!
Внизу темно, хоч око виколи. Попри те, що дорогу собі освітлюю ліхтариком. На телефоні, тож цього недостатньо.
– Хто тут? – знову відчуваю те саме, що й в бібліотеці. Ось зараз на моє плече опуститься рука і я нервово ковтну і старатимусь триматися і не кричати. Хоча б заради бабусі.
Цього не стається. Навпаки, таке відчуття, що тут взагалі нікого і ніколи не було, до тих пір, поки мені не кидають під ноги особистий щоденник моєї сестри. Як би я не світила туди, звідки він прилетів, все одно нікого не бачу.
Коли світло вмикається, я ще знаходжусь у підвалі і мимоволі скрикую. Яскраве світло на мить засліплює мене і доводиться пробиратися до сходів із напівзаплющеними очима. Головне, що не встигаю нічого зламати чи скинути з полиці. Речі лежать так само, як і були. Нічого на підлозі не лежить.
Помітки та фотографії, що були на моєму ліжку, зникли. Нічому мене життя не вчить. Чорт! Треба було їх хоча б під подушку запхати чи що. Такі важливі докази вкрали у мене прямо з-під носа.
Намагаючись заспокоїтись, починаю читати щоденник Валерії. Цього разу від початку і до кінця. На перших сторінках звичайна дитяча маячня. Вона розповідала про себе, свою родину, про улюблені заняття, про мамині проблеми з алкоголем. Далі йдуть цікаві газетні вирізки і факти, які вона брала з Інтернету. Більшість стосуються мого коледжу та покинутого гуртожитку. Інші – які ляльки вона хоче купити і в яких саме магазинах. Також там є різні буклети від магазинів одягу і техніки. Червоним олівцем Валерія обвела дуже дорогий телефон, котрий ми б не змогли собі дозволити, навіть якби мама працювала без пиятики. Схоже, це була її заповітна мрія. Дивлюсь на першу газетну вирізку і починаю тихо бубоніти собі під ніс те, що там написано:
– Пройшов уже рік з дня жахливої трагедії, яка відбулася у стінах одного із найдорожчих і найпрестижніших коледжів нашого міста. Вісімнадцять студентів здійснили масове самогубство, причини якого ніхто не зміг пояснити, – а хтось взагалі намагався це зробити? Розум мені підказує, що ні. – Експерти та психологи нашого міста працюють над цим. Незабаром ми повідомимо вам причини такого несподіваного рішення студентів покінчити з собою. – аргументи вони дали. Три аркуші газети ними списали! Досі ніхто, крім мене і моїх друзів, не знає, що сталось насправді. Та й кого це хвилює?
Продовжую читати, дивуючись чому нічого раніше не чула про такі факти і докази від моєї сестри. Чи хто все це писав в її щоденнику.
Додати до улюблених