– Ось вона. Зроби все швидко, – чую голос директора. Не знаю, скільки часу пройшло від того моменту, коли я прокинулася, але це було давно, якщо я так спокійно і холоднокровно реагую на той факт, що директор і фізрук знайшли мене й готуються вбити. Мені потрібен тільки підходящий момент.
– Добре. Тільки ти мою зброю забрав, – фізрук видно не дуже хоче вбивати мене.
– Задуши тоді. Чи ти хочеш, щоб я завтра і твій труп випадково знайшов? – директор переходить на відкриті погрози. Він навіть не підозрює, що такий небезпечний противник, як я, не спить, а уважно слухає таку бажану розмову. Вона мені необхідна.
Нарешті такий підходящий момент з’являється. Поки фізрук з директором обговорюють, як мене краще вбити, я підскакую на ноги, трохи хитаюсь і заплющую очі, щоб уникнути запаморочення. Потім я біжу.
Біжу з останніх сил. Ще ніколи дорога назад не була такою довгою. Зазвичай, у фільмах жахів жертва-дівчина обов’язково повинна впасти, але я цього не роблю. Приблизно знаючи сюжети більшості таких фільмів, залажу на найвище дерево, яке попадається мені на шляху. Як і очікується, через декілька хвилин з’являється фізрук:
– Я знаю, що ти не втекла далеко! Раджу тобі виходити, інакше загинуть всі твої друзі і невинні люди. Такі, як твоя сестра! – він починає кликати мене, погрожуючи. Мені доводиться запхати в рота тканину мого світшота, щоб не закричати. Також потрібна велика сила волі не спуститися в руки своєму вбивці.
– Я розумію, що ти мене боїшся, але обіцяю, що боляче не буде. Хоча, це залежить від мого настрою і від твого бажання, – солодким голосом промовляє він. – Я все одно знайду тебе, дитинко. Ти ж не хочеш більших неприємностей.
Мовчу і час від часу глибоко вдихаю свіже нічне повітря, намагаючись таким способом притлумити паніку.
Фізрук йде далі, але я не спускаюсь. Надто це підозріло.
Виявляюсь доволі терплячою дівчиною. Після того як фізрук пішов, цілу годину тут ніхто не з’являється. Мене це не сильно турбує. Він міг і залізти…
– На сусіднє дерево, – мороз пробігає моєю шкірою від такої здогадки. Тепер моє самолюбство та інстинкт виживання підказують, що пора продовжувати свій біг. Мені потрібно знайти друзів раніше, ніж вороги. Можна подумати, що у мене все вийде, але я так і не можу злізти з дерева.
Раптом я бачу знайому мені фігуру. Кирилу все-таки вдалося втекти і він також ховається у цьому парку.
– Ей, – тихенько кличу. Він не звертає уваги на мою першу спробу привернути увагу. – Кириле. Ей, Кириле.
Нарешті він піднімає голову і починає озиратися. Мене він, звісно, не помічає, тому я таки злізаю з дерева.
– Як ти втік? – це перше і єдине питання, що його встигаю задати.
– Вони кинули мене на півдорозі до гуртожитку й побігли на звуки вистрілів і криків. Ти ж також їх чула? – Кирило мене обіймає.
– Так, чула. Нам потрібно…
– Біжімо! – він хапає мене за руку. Встигаю краєм ока помітити директора з пістолетом, що належав математичці, який я впустила, коли ми з Костею побігли від тієї істоти.
Він декілька разів вистрілює, але промахується. Хоча одна куля і зачіплює край мого рукава й залишає там пристойну дірку.
Скільки ще ми зможемо бігти? Годину? Дві? Чи менше? Мене, однак, турбує останній варіант. Звісно, Кирило почав свій біг пізніше нас, та надовго його теж не вистачить.
Раптом він зупиняється. Врізаюсь йому в спину. Ми опиняємось на дорозі, яка веде в коледж. Неподалік від нього бачимо наших друзів і біжимо до них. У Кості поранене плече.
– Що у вас сталось? – питаю, коли закінчуємо обійматись та радіти, що всі живі.
– Наштовхнулись на директора з пістолетом. Нам вдалось уникнути перших двох куль, але третя попала прямо в плече Кості, – каже Аня. – А ти де була?
– Ми з Костею побігли в різні сторони. Спочатку нічого не відбувалось і я схоже навіть на деякий час заснула, а потім з’явились директор і фізрук. Вони досить довго сперечались як мене вбити і я, скориставшись цим моментом, втекла від них. Ховалась на дереві поки не помітила Кирила. Йому вдалось вивести нас з цього проклятого парку. Сама б я довго ще там блукала.
– Мене залишили одного, коли почалися стрілянина і крики. Мені одному цікаво, хто то кричав? – Кирило уважно дивиться на мене.
– Алла Степанівна. Хтось її вбив, розірвавши горло. Перед смертю вона хотіла убити свого нападника, але воно виявилось сильнішим. Та істота, здається, може вільно пересуватися всією територією коледжу, а не тільки гуртожитком і, власне, самим закладом, – відповідаю.
– Нам завтра, тобто вже сьогодні, буде погано, бо якщо ті двоє вийдуть з лісу, нас у спокої вже не залишать, – Аня розвертається до нас спиною. – Кості потрібно зашити рану і дати знеболювальні. Хто допоможе мені дотягнути його до лікарні? – тон її голосу різко змінюється до холоднокровних наказів та байдужих питань. По-справжньому її не турбує доля Кості. Не розумію, в чому причина таких різких змін в її настрої.
– Аню, що з тобою? Ти якась дивна, – звертає на це увагу Коля.
Чорт, як же ми раніше не здогадались? Такі симптоми були й в Кирила, коли його отруїли. Роздратованість, бажання покінчити з собою у строго призначений час. Мені такий розвиток подій не подобається.
– Тримайте її. Вона зараз під дією того самого препарату. Але як він потрапив у її організм? – Коля з Кирилом одночасно підходять до неї з обох боків. Вона пручається.
– І що нам робити? Цього разу нам не вдасться так легко знайти протиотруту, – Коля міцно тримає Аніну руку, але вона все одно намагається її вирвати. І вона робить це мовчки. Не кричить, не говорить. Мовчить. – Як ви зупинили того хлопця, який намагався вистрибнути з вікна?
– Я сама нічого не зрозуміла. Він спочатку чинив спротив, а потім перестав. Десь через хвилину після всього, – задумливо промовляю. – Збоку виглядало наче дія препарату закінчилася сама, коли він не виконав завдання. Скоріше за все…
– Це залежить від кількості препарату і як саме жертва його прийняла, – підхоплює Кирило. – Мені його вкололи у шию, а тому хлопцеві певно підмішували в їжу деякий час. І все одно доза вийшла набагато меншою, ніж у мене.
– Бо тобі ввели чистий розчин за один раз. А якщо саме так померли ті студенти? Їх певний час труїли цим препаратом і голоси всередині змусили їх це зробити. Тоді те саме чекає й Аню, та принаймні ми поруч і допоможемо, – тепер я точно не їстиму в їдальні коледжу. Ніби й до цього там їла.
– Нам залишається тільки її тримати, поки не дістанемось у лікарню, – Коля кивком голови показує на свою машину.
– Непоганий план. Що казатимемо в лікарні? – дивлюсь у бік парку. Мені здалось, що скоро звідти вийдуть директор і фізрук.
– Ми їдемо зашивати рану Кості. Про Аню краще поки мовчати, – командує Коля.
У лікарню приїжджаємо десь близько четвертої ранку. Черговий лікар пропонує нам відпочити на стільцях у коридорі, поки він розбиратиметься з раною Кості, і ми радісно погоджуємось. Ніч закінчується. Попереду вельми непередбачуваний день. Один із тих, що змінює наші долі. Чи помрете ви сьогодні чи вам пощастить?
Прокидаюсь о сьомій ранку. Сказати, що я почуваюсь погано, нічого не сказати. Відчуваю себе зомбі із “Тепла наших тіл”. Теж так пересуваюсь і нерозбірливо говорю. Тільки поруч немає принца, який змусив би мене почуватись знову людиною, бо Кирило виглядає точнісінько як я.
Матч починається одразу після другої пари і нам доводиться негайно йти на стадіон, щоб спостерігати за такою подією. Народу навіть більше, ніж я очікувала.
– Ого. Стільки людей я навіть першого вересня не бачила, – Аня доволі вдало показує здивування. Коля з Кирилом йдуть обабіч неї, щоб вчасно схопити, якщо вона щось спробує зробити. Все ж у нас жевріє надія, що її скоро відпустить. Кирилову дозу вона не встигла отримати.
– Так, я теж в шоці, – нам ледве вдається знайти п’ять місць, які б дозволили нам всім сісти поруч.
Коли починається матч, ми доволі радісно зустрічаємо футболістів як нашої спеціальності, так і комп’ютерних інженерів. Вони усміхаються у відповідь і радісно вітають нас.
– Тобі не здається, що вони виглядають якимись хворими? – звертаюсь до Кості.
– Приймають наркотики? – припускає він. – У моєму класі було декілька хлопців, які сиділи на наркотиках, тому я з легкістю можу їх впізнати, як би вони не намагалися приховати свою залежність.
– Зрозуміла.
Що я можу розповісти про матч? Фактично нічого, бо наша команда програла. Я не фанатка футболу, але навіть мені сумно дивитися на гравців.
– Я думала, що буде краще…
– Зате оті радіють…
– Краще б ми на парах сиділи…
– Зате ми кращі комп’ютерних інженерів у волейболі…
Боже, як я сумувала за цими бурхливими обговореннями звичайного змагання між спеціальностями.
– Дивіться! Що з ними? – натовп студентів обертається на звук чоловічого голосу.
Додати до улюблених