– Тобто, тобі наказав зістрибнути з вікна викладач інформатики? – перепитую.
– Ну так. Сам не розумію, як це відбулось. Просто мені сказали зістрибнути саме з четвертого поверху і навіть назвали час, коли я повинен був це зробити, – хлопець виглядає розгубленим. Я його не засуджую.
– Я завжди вважала цього викладача найадекватнішим із усіх. Кириле, коли ти хворів, також чув голос викладача інформатики? – звертаюсь до нього, коли він зачиняє вікно.
– Так. А тепер швидше розповідай, як у твій організм потрапив цей препарат. Зараз тут буде цілий натовп студентів і викладачів, – Кирило щільно зачиняє двері, але це не допоможе, якщо сюди почнуть ломитися. – Слухай, хлопче, ми опинились у складній ситуації. Бачиш цю дівчину? – Кирило показує пальцем на мене. Першокласник киває. – У неї був пошкоджений хребет. У разі чого, виведи її до двох хлопців і ще однієї дівчини. Вони не зацікавляться твоєю особистістю. Ти мене зрозумів? – хлопець знову киває.
– Кириле, що це означає?
– На це немає часу, Таню! Він повинен розповісти, як препарат потрапив у його організм, – мій друг виглядає скоріше стривоженим, ніж злим.
– Я обідав у їдальні, а отямився тут, – каже хлопець. – Мене звуть Артем.
– Добре, Артеме. Після цього випадку ти перестанеш з нами розмовляти і нічого не робитимеш за власним бажанням. Не намагайся нічого дізнатися, інакше наступного разу ми тебе не врятуємо, – мені здається, що Кирило дає останні вказівки перед якоюсь страшною подією. – Тепер Таня. Ти розповідаєш все Колі та Ані. Вони єдині, хто зрозуміє всю серйозність ситуації. Повертайтесь сюди після п’ятої години, якщо я до цього часу не повернусь. Скажи Кості, що він знає, що робити. Але краще перестрахуватися. Зрозуміла? І ще одне: не біжи! Ти повинна хоч трохи потурбуватися про своє здоров’я.
Двері відчиняються і дуже багато студентів забігають в авдиторію. Мене підштовхують до виходу, але я залишаюсь стояти там, прихована двома хлопцями, і спостерігаю за тим, як директор повільно заходить всередину.
– Що тут відбувається? – своїм спокійним тоном він змушує всіх замовкнути. – Я бачу серед вас потрібну мені людину. Кириле, Ви не хочете трохи пройтись зі мною?
Він слухняно виходить. Відчуваю, що той Артем кладе мені руку на плече і допомагає пройти непомітною попри директора, який під час своєї промови навіть не звернув на мене уваги.
Разом з іншими студентами виходимо на вулицю, де мене чекають мої друзі.
– Дякую. – Артем усміхається та йде в протилежний бік.
Я ж підходжу до друзів, які знатно дивуються, коли не бачать поруч зі мною Кирила.
– Його забрав із собою директор, – розповідаю їм історію з голосами, які звучали в головах хлопців, і про вказівки Кирила перед тим, як його забрали.
– Тобто, він залишився там? – Аня вказує на коледж.
– Так. Ми повинні десь його чекати, – підтверджую всі свої слова.
– Пішли в кафе, де були минулого разу, коли збиралися всі разом, – пропонує Костя. – Я трохи зголоднів.
– Ми ж не будемо їсти, поки Кирило там “розмовляє” з директор. Я боюсь за нього, – Аня більш за всіх хоче залишитися тут і терпляче очікувати.
– Добре. Тоді ми заховаємося там, – вказую рукою на чагарник, в якому колись ховалася разом з хлопцями.
Ми чекаємо. Секунди здаються хвилинами, а хвилини – годинами. Ніколи я ще не відчувала такої тривоги. Все всередині мене обірвалось і я зараз помру.
Через годину виносять Кирила. Його несуть в гуртожиток. Що там у них відбулось? Відповіді отримуємо майже одразу. Завдяки зручному місцезнаходженню, чуємо всю розмову директора, фізрука та математички. Вона тримає в своїх руках щось важке.
– Алло, знайди інших. Вони повинні бути тут, – вона киває і перекладає свій предмет в іншу руку.
– У парк. Негайно! – наказує Коля.
Ми якнайтихше стараємось дістатись туди цілими та неушкодженими, де будемо у безпеці. Принаймні, всі так вважають.
– А з цим що робити? – цікавиться фізрук.
– Ніби ти не знаєш! Вбий, а завтра всім скажемо, що він змусив того хлопця з першого курсу викинутися з вікна, але перед смертю він назвав нам імена всіх своїх спільників, які вбивали студентів старших курсів. Вони всі разом вирішили покінчити з собою, – ніч швидко опускається і при призахідному світлі викликає справжнісінький жах.
Хтось випадково наступає на гілку, від чого вона тріскає. Звук у тиші віддається нестерпним ехо. Аня закриває рота руками, Коля завмирає на місці, Костя повільно починає розвертатися. Тут я розумію, хто саме наступив на гілку.
– Ти їх чула, – директор звертається до Алли Степанівни, яка нарешті показує свою дуже важку ношу. Нею виявляється звичайний пістолет. Та в її руках він не здається засобом залякування, бо я згадую, що наша люба викладачка належить до мафії та має вміти користуватися вогнепальною зброєю.
Перша куля влучає на декілька сантиметрів вище моєї голови. Цього цілком вистачає, щоб я побігла, не дивлячись на правила безпеки. Попереду біжать інші. Постріли відволікають мене від болю в спині.
Поруч зі мною хтось біжить. Дивлюсь туди, але нікого не бачу. Раптом мене хапають за руку і закривають рота.
– Тихіше, – шепоче на вухо Коля. Він вказує рукою на урвище, куди я б обов’язково впала, якби його не виявилось поруч. – Де інші?
– Зустрічне питання, – відповідаю. Серце калатає в грудях. Від довгого бігу мені тяжко відновити дихання, тому я опускаюсь на землю, спираючись на дерево.
– Сиди тут. Якщо наша викладачка з’явиться, то біжи і не зупиняйся. У парку є кінець, – Коля дивиться на мене з німим благанням в очах.
– Добре. Але що робити з Кирилом? Не можна залишати його самого!
– До завтра вони йому нічого не зроблять. Повернемось за ним під час футбольного матчу.
– Звісно. Хочеш піти його стопами? Не чув, що казав фізрук? Я здогадуюсь, які в них покарання, – заперечую. Не хочу втратити ще одного друга.
Коля нічого не відповідає. Він біжить шукати Аню та Костю. Залишаюсь сама. Мій годинник показує, що зараз тільки восьма година вечора, але для мене пройшло все життя. Одна в глухому парку. Це ж чудово! Просто все життя мріяла про це.
Починаю засинати, але чую крики, які належать жінці. Слідом за криками приходить черга пострілів. Йду глянути, що там відбувається, адже той, хто стріляв був так близько до мене.
Місяць освітлює дорогу вперед. На листях декількох кущів помічаю маленькі краплі крові. Не дивлячись на цей заборонений знак, продовжую йти далі. Десь дуже далеко лунають голоси моїх друзів. Вони тепер захочуть знайти мене.
Дорога приводить на невелику галявину з невеликим ставочком. Краса, яку порушує труп. Підходжу ближче. Пістолет лежить в декількох сантиметрах від руки жертви. Дивлюсь на труп викладачки, яку щось загризло. І це “щось” все ще знаходиться тут. Воно чекає, щоб напасти і на мене. Повільно піднімаю пістолет. Хоч якийсь захист від того, що очікує мене в темних закутках парку.
– Таню! Ось ти де! – Костя робить один крок, але я вказую головою на труп, що змушує його здригнутися і зупинитися. – Це зробив наш нічний відвідувач?
– На жаль, так. Він зараз тут. Можливо навіть ближче, ніж ми думаємо. Ти готовий до ще однієї пробіжки? Тоді на рахунок “три”. Тільки так зможемо уникнути неуникного.
– Готовий. Раз.
– Два.
– Три. – кричимо в унісон. Але довго разом нам не вдається протриматися. Уже на першому повороті розбігаємось в різні сторони.
Опиняюсь у невідомому мені місці. Хоча весь цей парк мені чужий. Я не вмію орієнтуватися у подібних місцях. Таке під силу тільки тим дітям, які кожне літо проводили у літніх таборах. Я ж залишалася дома і намагалась заробити чимбільше грошей.
Від безсилля та злості на саму себе копаю ногою дерево і сідаю під ним, обхопивши коліна руками.
Додати до улюблених