«Рада б таке точно не схвалила», – ця думка виникала в Інгвара щоразу, як він бачив себе у віконному склі чи дзеркалах заднього виду. У спробах описати свій вигляд лицар вагався між «міський божевільний», «пташеня Кастільйоне» й «у цирку зник клоун, не видавайте мене, будь ласка». Із продиктованого статусом темно-сірого на ньому був лише капелюх і тонка оправа сонячних окулярів. Ніжно-блакитний трикотажний гольф він підібрав, як і сапфіровий перстень колись, до кольору власних очей. Що керувало ним у момент, коли в голову прийшла геніальна ідея надягти широкі темно-червоні штани із паттерном фіолетово-золотої Медузи Ронданіні й такий же піджак, Інгвар не знав.
«Мабуть, те саме, що й тоді, коли я якогось хріна надягнув на руки різдвяні прикраси котрогось невеликого міста. І його ж річний бюджет заразом – а що стримуватися?», – хлопець з неприхованим скепсисом опустив погляд на долоні й зап’ястя. Кілька перснів Інгвар придбав напередодні – якісь у ювелірному салоні, якісь у випадкових торговців на площі. З браслетами ситуація була схожою – на його зап’ястку ланцюжок із білого золота висів поруч із витвором місцевої дитячої творчості, сплетеним із кольорових ниток, які навіть не пасували одна до одної. «Що ж, сподіваюся, мене не вкрадуть сороки. Або ні – хай краще вкрадуть. Хоч відпочину», – з такими думками лицар дістався до вже майже рідного дому общини й одразу пішов до кабінету мессіра.
– Привіт, юний графе… – Кастільйоне встав і на якусь мить різко замовк, дивлячись на Інгвара. – Матінко рідна, з тобою все добре?
– Вітання, Сандро, – похмуро кинув Інгвар. – Що, все аж так погано?
– Ні, пташеня, що ти! – мессір усміхнувся й підійшов ближче. – Просто… Це так…
– По-дебільному.
– Я хотів сказати «неочікувано», – приязний тон чоловіка дозволив йому відчути себе спокійніше. – Рим, знаєш, він такий. Змінює людей, – Сандро елегантним жестом перекинув через плече край лілово-зеленого шарфа. – Або деякі їхні погляди на життя. Або…
– Не знаю, Рим винен чи та пташечка, яку я обзиваю молодшою сестрою, але маємо, що маємо, – Інгвар схрестив руки на грудях. – Мені здається, я на клоуна схожий. Або на безумного.
– Наче клоуни й безумці погані, – весело відповів Кастільйоне. – Тобі личить, юний графе. Сюди б ще щось… – він задумався, жестом попросив лицаря зняти капелюх і все з тим же зосередженим поглядом пропустив між пальцями його темні пасма. – Шкода, що сюди буде складно щось вплести…
– Альда те саме казала. Колись я остаточно втрачу здоровий глузд і заплету собі дреди, – подумки Інгвар додав щось на кшталт «сподіваюся, ніколи», а про їхній із Рейн спонтанний договір щодо цього вирішив промовчати.
– Так, а це ідея, до речі… До речі, якщо надумаєш, у мене тут десь є пташеня, яке цим займається, – Сандро така думка явно припала до душі. – Альді я подякую.
– За що? – не зрозумів хлопець.
– За те, що розкриває нам тебе, – від пояснення не стало зрозуміліше, як і від більшості пояснень мессіра.
– Мені вона теж схоже розкриває мене. Вона, ти, Рим… Що ж, давай до справи, – він сів навпроти місця Сандро й обперся ліктями об стіл. – Естер Конде, якщо ще не забув про таку.
– Все я пам’ятаю. Хоча дивлячись на тебе міг і забути, – Сандро відреагував із властивою йому театральщиною на межі з фліртом. – Ось тобі вихідні дані для розрахунку. Коли там поставка речовин?
– Завтра, – лицар повністю сконцентрувався на числах і пропорціях. – Але поставки нестабільні. Минуло три місяці від нашого старту, розширюємо сітку.
– Територія, терміни, необхідне фінансування?
– Давай потім? – Інгвар на мить відірвав погляд від аркуша. – Після першої дози Конде.
***
Розрахунки зайняли півгодини – лицар робив їх майже на автоматі. Коли роботу було закінчено, Інгвар простягнув аркуші Сандро й відкинувся на спинку крісла. Його погляд знову зачепився за власні пальці.
– Скажи, мессіре, – хлопець глянув на чоловіка, – тобі цяцьки на руках не заважають писати?
– Ні, – з усмішкою відповів Сандро. – Я їх і не помічаю.
– А мені незручно якось. Мабуть, воно не моє.
– Або ти просто не звик, – Кастільйоне відклав папери й торкнувся долонь Інгвара. – Коли ти востаннє говорив із наставником?
– Три тижні тому. Він виділив мені цілих шість хвилин і двадцять три секунди, – невизначено видав Інгвар, розглядаючи поверхню столу. – Каже, страшенно зайнятий.
– Он як. Мабуть, тобі сумно самому?
– Що? Ні, не переймайся цим, – це прозвучало так само вимучено. – Твоя пташечка теж хвилюється, але не варто.
– Прогуляємося? – наче поза контекстом кинув Сандро. – Ходімо в сад. Тільки наллю собі білого вина. Знаєш, у таку спеку, як сьогодні, це саме те, що треба. Як щодо келиха шардоне, юний графе? – він дістав пляшку білого сухого вина й два бокали.
– Не відмовлюсь, – Інгвар ледь усміхнувся. – Щодо спеки маєш рацію. Я не дуже звик до такої погоди.
– Хеммінг каже, що на вашій батьківщині значно холодніше. Не уявляю, як ви там живете, – мессір пропустив хлопця вперед, після чого теж вийшов із кабінету.
– Не знаю. Я давно там не був.
Інгвар сам здивувався від того, що сказав це як факт. Легко, спокійно, без всякого суму за домом, матір’ю чи рідним містом. Його точкою збереження став штаб Ордену. Саме туди він повертався після кожної місії, саме ці стіни згадувалися щоразу як хтось питав про дім. Із батьківщиною було складніше.
«За документами я громадянин Ірландії. Я там народився й жив сім років після народження. Тільки от у внутрішньому розпорядку штабу всім байдуже, звідки ти. Ти ж мав би розуміти мене, мессіре – сам же не живеш там, де народився. Так, твій рід походив з Італії, але ж особисто ти ніби не чистокровний італієць, – твій батько ж із Хорватії, хіба не так? Хто взагалі твій батько? Ти більше подібний на леді Кастільйоне, ніж на її чоловіка. Вона народила тебе не від нього? Ні, я не питатиму, це надто невиховано», – Інгвар відпив ще вина й промовив:
– У Хорватії мало б бути тепліше, ніж в Ірландії. Мабуть. Я не географ. Не допоможеш знайти відповідь?
– Хорватія? Так, там ми й зустрілися, – Сандро задумався, пригадуючи щось. – Чи тепліше там, ніж в Ірландії? Не знаю, друже мій, мені не доводилося бувати у вас. У всякому разі, зараз моє серце всеціло належить Римові. А яким землям належить твоє?
– Не знаю, – мисливець про себе відмітив, що Кастільйоне ніяк не збентежили слова про Хорватію. – Якщо брати мій свідомий вік, то в Римі я найдовше. Але тут я, на превеликий жаль, чужинець. Всюди крім Гнізда. Дивна річ. В тебе тут наче окрема республіка. Весь інший Рим мене не приймає.
– Або ти не даєш себе прийняти, – Сандро завбачливо додав: – Я ніяк не звинувачую тебе, не подумай. Просто… Ні, насправді це зовсім не просто. Це лише звучить просто.
– А як ти дав себе прийняти? – Інгварові подобалося слухати його.
– Я? – він всміхнувся й зробив ще ковток вина. – Коли приїхав сюди, знав, що тут і залишуся. Не думав про те, чи прийме мене місто. До переїзду я жодного разу не був у Римі. Не знав, чи підійде мені клімат, інфраструктура й всяке таке. Розумів мову на рівні двадцяти найпоширеніших слів і все – на цьому мої знання про Італію закінчувалися. Жив тоді в Естер – прийшов до неї й моє щастя, що не був посланий до сраки. Потім спроби зрозуміти, що відбувається… Переродження. Й вже потім, коли стало спокійніше, згадав, що маю такі-сякі фінанси й варто б робити щось окрім вештатись галереями й розглядати полотна. На частину коштів, які були на моїх депозитах, я купив цей дім – у кошмарному стані, насправді. Решту розділив між ще одним депозитом і деякими інвестиціями, взявся за ремонт будинку… Розповідаю це так, ніби це лише моя заслуга, але нічорта не так. Без Марі я б не впорався. Який я вдячний небесам за неї… Але це лірика. Точно не скажу, коли, бо й сам не зорієнтувався, але почав приймати пташенят. Мене по-різному називають. І наркоман, і шизофренік, і довбанутий езотерик…
– Але я щодня даю Римові шанс лише завдяки тобі й твоїй пташечці, – Інгвар поклав долоню на плече чоловіка. – Ти серце цього дому. Батько дітям твоїм. І, може, й мені… Якщо я можу називатися дитям твоїм.
– Я сам назву тебе дитям моїм, юний графе, – Кастільйоне відклав келих і обійняв мисливця. – Ти перший, хто запитав мене про дім. Маю на увазі, мене багато питають про те, навіщо це мені… Але мене ніколи не питають про мене. Пташенята соромляться, бояться здатится надто цікавими. А стороннім легше назвати мене довбанутим. Та навіть якщо я й божевільний – хіба я поганий? – мессір замовк і зробив крок назад. – Вибач, я не мав так робити, я…
– Йди сюди, – Інгвар обійняв його. – Ти не поганий. І не божевільний. Я б ще послухав те, що ти розповідаєш. Якщо хочеш розповідати, звісно.
– Дякую… – Сандро перевів подих, глянув на сонце й усміхнувся: – А чому б і не розповісти? Лише скажи, що саме тебе цікавить. І візьмемо ще вина.
***
«Привіт. Твій племінник тут, якщо б ти раптом хотів із ним поговорити», – ввечері Сандро знайшов Хеммінга в барі. Магістр, як і зазвичай, пив віскі. Перед ним на столі лежала папка документів, на яку Кастільйоне не звернув уваги – не бажав втручатися в особисті справи постояльця. Хеммінг допив вміст склянки й глянув на мессіра:
– І давно малий тут?
– Від ранку, – Сандро сів навпроти Хеммінга. – Ми з ним багато розмовляли. Він не такий, як у вас прийнято. Я бачу в ньому життя. Не хотілося би, щоб він це втратив.
– Чекай, любий мій сектанте, – магістр спіймав його погляд. – У тебе очі червоні. Ти або накурився, або плакав.
– Я бережу стільки історій падінь і злетів дітей моїх… Всяке буває, – Сандро відійшов від прямої відповіді.
– Не хочеш казати – то й не кажи, – махнув рукою Хеммінг. – Кажеш, Інгвар тут…
– Так. У саду.
– Я маю для нього новини. Дякую, що повідомив. І цей… Тобі б виспатися. Серйозно, хоч раз поспи нормально, – Хеммінг взяв документи й вийшов з бару.
***
Перше, що кинулося в очі магістрові – його учень вдягнув і лицарський, і сапфіровий перстень водночас. «Раніше він наче так не носив їх… Цікаво, з чого раптом вирішив», – Аркеллсон зміряв поглядом племінника. Той не поспішав говорити – хоч і помітив наставника, продовжував читати книгу.
– Доброго вечора, – магістр сів на траву навпроти Інгвара.
– Вітаю, Хем, – лицар відклав книгу й Хеммінг побачив, що він читав «Декамерон». – Яким вітром?
– Місію закінчено, малий, – без прелюдій констатував Аркеллсон. – У звіті я вказав, що порушень не виявлено, – він дістав із папки копію звіту. – Тому ти можеш їхати, куди душа забажає. Я беру відпустку на два-три місяці, поживу тут з Альдою.
– Невже ти залишишся в общині без необхідності бути тут? – із всіх питань, які виникли, Інгвар озвучив те, що перше спало на думку. – Невже так полюбив це місце?
– Ага, зараз, – закотив очі Хеммінг. – Нічого подібного. Я купив квартиру на площі Республіки. Ми з Альдою переїдемо туди. Я більше не житиму в цій секті. А ти, до речі, куди поїдеш?
– Поки нікуди. Теж залишуся, – лицар не розумів, навіщо йому їхати.
– Житло тобі Орден не фінансуватиме, якщо ти не на місії. І взагалі, ти сам поривався їхати. Постійно питав мене, коли ж фінал місії. Чи я щось плутаю? Так полюбив це місто? – не залишився в боргу магістр. – Ти поїдеш на наступну місію.
– Ні, не поїду, – спокійно відповів Інгвар. – Я братиму рейди в околицях. А жити… Поживу просто тут, чому й ні.
– Із сектою?
– Вони не секта, Хем. Ти сам відзвітував, що тут все чисто. Якщо так – я можу тут зупинитися.
– Не можеш. Їдь далі.
– Не хочу я їхати далі, – хлопець не бажав сваритися з наставником, але не втримався: – Чому тоді, коли мені необхідна порада чи підтримка, ти зайнятий своїми любовними пригодами? Чому я знаходжу цю підтримку в, як ти кажеш, сектанта?
– Любовними пригодами, значить, – Аркеллсон не стримав іронічний сміх. – Може тому, що ти, бляха, не цицькова дитина, яку не можна на десять хвилин саму залишити? Ти сам казав, що вважаєш себе воїном, а не дівицею на виданні. То й будь, чорт забирай, воїном! А не сраним клоуном…
– Клоуном мене лише ти назвав. І так, якщо я такий дорослий і самостійний, що можу, на твою думку, обходитися без наставника – добре, нехай. Я не займатиму твій особистий час чи простір, але залишуся в Римі. Навряд чи я гулятиму на площі Республіки, а ти – на задвірках Колізею без критичної необхідності. Хем, я не хочу сварок. Обіцяю, що не втручатимуся у твою відпустку чи щось таке. Рим великий, місця обом вистачає. Просто твій дім – Вотерфорд, а свій я ще не знайшов. Дозволь хоч спробувати, – Інгвар опустив очі, відчувши страшенний сором за те, що наговорив.
– А спробуй. Може будеш не такий бентежний, – неочікувано весело відповів Хеммінг. – Вибач, я трохи дурні наляпав. Теж не хочу сваритися. Давай вип’ємо чи що?
У перекладі на людську мову «давай вип’ємо» від Хеммінга означало чи не найщирішу форму вибачень, про що Інгвар, звісно ж, знав. Усміхнувшись, він кивнув і, взявши книгу, підвівся. «Все ж я півроку не мав нагоди просто посидіти з ним у барі. Хочу вірити, що ми хоч трохи зрозуміли один одного».
Додати до улюблених